Безвізовий режим: усе заради “малого народу”?

Та увага, яка приділяється питанню безвізового режиму з країнами ЄС, може розглядатися як черговий доказ характерного для суспільно-політичного мислення українців отупіння. Безвізовий режим має і негативні, і позитивні аспекти. Але, навіть якби він був чимось виключно позитивним, то не заслуговував би уваги, яку має сьогодні.

Частина наших земель анексована. На іншій частині — маріонеткове квазідержавне утворення. Здавалось би, сьогодні усе суспільство мало бути об’єднаним передовсім навколо ідеї повернення наших земель, відновлення територіальної цілісності, відплати ворогові. Але ж ні! Українцям у якості ледве не національної ідеї продовжують нав’язувати фетиш безвізового режиму.

Усе це — шабаш цинізму і абсурду. Цинізму, бо річ сумнівної вартості ставиться понад національну гідність і державний інтерес, якими є повернення контролю над втраченими територіями. Абсурду, бо кому потрібен той безвізовий режим — мільйонам українців, які сьогодні не можуть звести кінці з кінцями?

Частково зрозуміти таку абсурдну ситуацію може допомогти концепція “малого народу”, яку свого часу запропонував французький історик Огюстен Кошен (1876-1916). Досліджуючи революцію 1789 року, Кошен дійшов до висновку, що вона насамперед була наслідком діяльності контреліти, що сформувалася у XVIII ст. Цю контреліту становила мережа масонських лож та інтелектуальних клубів, члени яких були носіями ліберальних, просвітницьких ідей. Розростаючись, контреліта випрацювала механізми формування і контролю громадської думки і перетворилася на “малий народ”, котрий підміняв собою справжній французький народ. З одного боку існувала органічна французька нація: організована у стани, громади, професійні об’єднання, консолідована спільністю релігії та відданості монарху. З іншого боку існував “малий народ” — антитрадиційна еліта, відірвана від власного народу і зорієнтована на руйнівні ідеї філософів-просвітників. Володіючи певними інтелектуально-інформаційними ресурсами, ця контреліта підмінила собою справжній французький народ, почала формувати суспільний попит на реалізацію ліберальних ідей.

Щось подібне ми бачимо і в сучасній Україні. Звісно, проводити паралелі між французами XVIII ст. і сучасним українським суспільством некоректно. Як було сказано, тоді існував органічний народ, який можна розглядати як живий організм. Натомість нинішні українці подібно до інших європейських суспільств, що пройшли каток лібералізму або комунізму, швидше є механічною сумою атомізованих громадян, але аж ніяк не органічною спільнотою. Проте існування в сучасній Україні “малого народу”, а також його руйнівна, радикально ліберальна спрямованість є безперечним фактом.

Значний сегмент цього “малого народу” складають просяклі лібералістичними ідеями журналісти. “Малий народ” присутній також в академічній сфері, літературі, шоу-бізнесі. Помітний він і в сферах громадського активізму. Нарешті, немов купа гною для мух, поприщем для діяльності “малого народу” є блогосфера. Частина топ-блогерів лібералістичного спрямування — це люди, які встигли відбутися у сучасній “культурі” (літературі, музиці тощо). Інша частина зробила собі ім’я саме у соцмережах. Топ-блогерів доповнює низка дрібніших гіпстерів та рядових користувачів соцмереж — лібералістично налаштованих обивателів (у багатьох випадках — т.зв. “офісного планктону”).

Схемою дії “малого народу” в мініатюрі можемо вважати події, пов’язані зі сумно відомою львівською чиновницею Іриною Магдиш. Справедливе обурення її скандальним антирелігійним інтерв’ю миттєво викликало реакцію з боку “малого народу”. Купка лібералістично налаштованої молоді влаштувала невелику вуличну акцію на підтримку Магдиш. ЗМІ подали цю подію у явно викривленому світлі — “Львів’яни стали на захист Магдиш”. Таким чином пару десятків осіб з легкої руки ЗМІ почали виступати від імені усього населення міста. Віртуальний флешмоб розпочався у соцмережах, посипалися гнівні дописи блогерів. Ряд ЗМІ ще тривалий час підтримували відповідну інформаційну хвилю (чи не найбільше відзначилося відоме своєю лібералістичною налаштованістю “Громадське”).

У підсумку ми не бачили того, що так чи інакше стосується “реального народу”. Не бачили усіх терпінь підпільної Церкви, що переслідувалася комуністичною владою і воскресла до нового життя наприкінці 80-х років. Не бачили жаги повноцінного релігійного відродження (а таке відродження не може обмежуватися “релігією як приватною справою” і природним чином вимагає присутності релігії у культурі, освіті, політиці). Врешті-решт, не бачили простої, грубої соціології. Натомість ми бачили “малий народ”, що намагається формувати суспільну думку (звісно, це не лише свідчення ефективної праці “малого народу”, але й чергове підтвердження того, що здорові сили суспільства залишаються занадто пасивними).

Подібним чином відбувається нав’язування фетишу безвізового режиму чи євроінтеграції загалом. І тут ми можемо спостерігати подвійне зло: українцям не лише втовкмачують у голови хибний орієнтир (“необхідність” здобуття безвізового режиму), але й, відштовхуючись від цього, намагаються довести виправданість різноманітних потурань Заходу. Байдуже, про що йдеться — про ЛГБТ, кольорових мігрантів чи ще якусь радикально-лібералістичну загрозу. Завжди і всюди “малий народ” починає доводити, що необхідно подобатися Заходу, і, навіть якщо хтось із українців не приймає цінностей “відкритого суспільства”, він має мовчати в ім’я здобуття Україною безвізового режиму.

Ситуація суттєво ускладнюється ще й тим, що сьогодні гасла “малого народу” значною мірою збігаються з гаслами влади. Порошенко говорить про безвізовий режим не з меншим ентузіазмом, ніж якийсь блогер лібералістичного ґатунку. Фактично, “малий народ” і влада діють у тандемі. “Малий народ” формує певний суспільний попит. Влада діє у межах цього попиту, вдаючись до демагогії або якихось реальних кроків у бік досягнення хибних цілей. Відтак не лише стратегічні інтереси нації, але й насущні проблеми суспільства витісняються з публічного дискурсу, поступаються місцем черговим “болотяним вогням”.