Акціонерне товариство “Україна”
Державне утворення зі столицею у Києві, що виникло в 1991 році, не можна вважати не лише українською національною державою, але й повноцінною самостійною державою загалом. Будь-які політологічні міркування і висновки, які не враховують цього факту, приреченні на більшу чи меншу похибку. Наявні державні атрибути (територія, кордон, органи влади тощо) дозволяють вести мову про квазідержавне утворення, таку собі недодержаву, але не більше.
Усе це виразно підтвердили події московсько-української війни. У цій війні “Україна” виступила всього лиш об’єктом. На роль суб’єкта претендували лише сили всередині країни — націоналісти, військові добровольці, певний сегмент суспільства. Сама ж “держава” продемонструвала свою фейковість, бо не повела себе так, як у випадку агресії має поводитися повноцінна держава. Реакція офіційного Києва на анексію однієї частини території і “гібридну агресію” відносно іншої частини була зведена до спроб виконання домовленостей, досягнутих на рівні Москви та Заходу. Це оголює справжню сутність нинішньої “України”, яку можна звести до образу акціонерного товариства.
Погляд на сьогоднішню “Україну” як на акціонерне товариство дозволяє краще з’ясувати помилковість ще одного хибного погляду. Ідеться про вигадану ворожнечу між Москвою та Заходом і нібито підтримку Заходом України. Цей інфантильний, наївний і анахронічний погляд не в останню чергу походить від перенесення на тло сьогодення міфологізованих уявлень про Холодну війну і живиться пропагандою порошенківського режиму (та й ліберально-олігархічною пропагандою в цілому). Говорити про підтримку Заходом — чи то Вашингтоном, чи то Брюсселем — Києва не доводиться хоч би й тому, України як суб’єкта не існує. Відповідно, краще говорити про певну конкуренцію за володіння Україною як об’єктом неоколоніального впливу. При цьому варто враховувати два моменти. По-перше, за нинішніх умов слід вести мову саме про конкуренцію, суперництво, але аж ніяк не про ворожнечу. По-друге, Україну не обов’язково має повністю контролювати якась одна сила.
Суть нинішньої “України” як своєрідного акціонерного товариства якраз і полягає у тому, що її контролюють різні сили. Цим актуальне неоколоніальне становище нашої країни кардинально відрізняється від більш класичних схем колоніалізму, коли метрополія лише одна. “Україна” не має єдиного закордонного господаря. Навпаки, її життя періодично наповнюється динамікою, що походить від боротьби за контрольний пакет акцій. Відповідно, час від час в “України” змінюється виконавчий директор і вимальовується нова загальна конфігурація сил, що володіють країною.
Змагаючись за контроль над Україною, зовнішні сили зазвичай досить швидко доходять до консенсусу. Так трапилося й у випадку з московсько-українською війною. Зараз вимальовується приблизно наступна картина. Захід погоджується з анексією Криму і легалізацією ЛНР-ДНР як “гачка”, за допомогою якого Москва має суттєвий вплив на Україну. Водночас офіційний Київ тяжіє до становища зовнішнього керування з боку Вашингтону та євробюрократичних структур, сама ж Україна перетворюється на територію посиленого ідеологічного колоніалізму (у першу чергу тут варто вести мову про нав’язування гендерної ідеології та мультикультуралізму). Змінюється конфігурація сил і в економічній сфері.
Не варто розуміти акціонерне товариство “Україна” як якусь надприбуткову організацію, яка є “ласим шматочком” для зовнішніх сил якраз в силу своєї прибутковості. Для крупних акціонерів доволі часто буває вигідним обмежувати економічне зростання певного підприємства або ж навіть зробити його банкрутом. В усякому разі, для акціонерів “України” важливо контролювати економічну чи будь-яку іншу її потужність таким чином, аби наша країна вписувалася в їхні масштабні стратегії (зрозуміло, що інколи, відштовхуючись від кон’юнктури, зовнішні сили можу вважати за потрібне зростання тих чи інших показників “України”).
Наявна в Україні політична (політично-економічна) еліта цілком задоволена становищем членів акціонерного товариства, яким, до того ж, інколи довіряють свої пакети закордонні акціонери. Така ситуація дозволяє їй інтенсивно збагачуватися, отримувати високі прибутки за короткий проміжок часу. Характерною рисою цієї еліти є радикальна відчуженість від інтересів української нації. Внаслідок цього вона досить легко виконує розпорядження закордонних сил. Єдине, що обмежує її старанність у цій площині, — це власна жадібність.
На тлі вище сказаного стає зрозумілою абсурдність прагнень якось “реформувати” наявне квазідержавне утворення. Не можна поставити на службу інтересам нації те, що створене для зовсім інших цілей. Ідеальним виходом із ситуації була б різка, революційна заміна нинішньої “України” на справжню національну державу. Якщо зробити це не вдається, необхідно протиставити квазідержаві альтернативні структури. Інакшими словами, якщо націоналісти не зможуть найближчим часом прийти до влади революційним шляхом, варто протиставляти офіційному Києву ті чи інші організовані сегменти суспільства (добровольчий рух, територіальні громади тощо). Дієвість такого підходу вже показала війна, адже Україну врятувала від безкровної ганьби якраз наявність сегменту суспільства, що прагнув збройного протистояння з Москвою. Відважні дії патріотів на фронті, що били і продовжують бити ворога всупереч наказам зверху, напевно зірвали вже не одні міжнародні переговори і, в усякому разі, становлять серйозний виклик для досягнутих акціонерами рішень.
А загалом, увесь нинішній світ стає все більше схожим на єдиний глобальний ринок, де на тлі розмитих суверенітетів і систем ідентичності вільно циркулюють гроші, товари та послуги. Попри наявність окремих сил, що протистоять цій тенденції, вона може тривати й надалі і дійти до свого логічного завершення. За таких умов уже є перемогою кожен акт демонстрації суб’єктності з боку тих, кого хочуть бачити виключно об’єктом.