Перейти до вмісту
Європа, мігранти і короткі спідниці

Європа, мігранти і короткі спідниці

9 лютого 2016 р.·Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

В багатьох виразно негативних речах можна знайти хоч якийсь позитив. Такий позитив присутній і в останній навалі мігрантів на країни ЄС. Він полягає у резонансності цього явища. Інструменти лібералістичної цензури нарешті дали збій, і принаймні окремі сегменти європейських суспільств сколихнулися від того, що процес заміщення корінних європейців представниками інших народів і рас виявився невід’ємним від болісних ексцесів.

Позитивні зрушення можна спостерігати навіть в Україні. Протягом останніх років значний відсоток українства болісно реагував на інформаційні повідомлення, що хоч якось кидали тінь на країни Заходу. Байдуже, про що йшлося — про міграцію, гомодиктатуру, жорстокість поліції. Патріотично налаштований, але наївний український обиватель неодмінно бачив у цих повідомленнях “руку Москви”, “кремлівську пропаганду”, “скрепы”. У сформованій євроінтеграційною пропагандою парадигмі просто не було місця для “поганого Заходу” (поганими могли бути лиш західні націоналісти, котрі, як відомо, “усі продалися Путіну”). Зараз ситуація стала дещо кращою, і повідомлення про безчинства мігрантів викликають значно менше скепсису, ніж раніше. Деякі українці все ж таки зраділи, що мешкають не в Німеччині або Франції, а в Україні, і навіть змінили свою думку щодо вступу України до ЄС.

Одначе слід віддати належне тому злу, що стоїть за знищенням залишків Європейської цивілізації, — воно досить успішно спробувало перефокусувати увагу європейців зі справжньої проблеми на проблеми вигадані. Здавалось би, події новорічної ночі у Кьольні, а також низка інших подібних інцидентів за участі мігрантів посилають чіткі месиджі: “Алярм! Міграція губить Європу. Це вже не просто міграція — це завоювання наших земель. Ми повинні це зупинити. Ми повинні вберегти власні народи від розчинення в мультирасовому болоті”. Проте в європейському інформаційному просторі з’явилися зовсім інші думки: як допомогти мігрантам засвоїти “європейські цінності”, як захистити “права жінок” і… як подолати прояви “ксенофобії” (саме так: на тлі вторгнення азійських та африканських орд дехто переймається “ксенофобією” окремих представників корінних європейських народів). Словом, замість думок про необхідність порятунку європейських етносів і самої білої раси ми продовжуємо чути лібералістичну маячню.

Особливо показовим є намагання заглушити проблему міграції тематикою “прав жінок”. Виявляється, проблемою є не заміщення європейців неєвропейцями, а те, що частина цих неєвропейців ставить під сумнів легітимність жіночої емансипації, зокрема право носити “відвертий” одяг. І справді, в контексті нападів мігрантів на жінок неодноразово звучали тези про те, що ці напади були спровоковані нескромним виглядом європейок. Реакція на висловлення такої версії виявилася блискавичною — можна було спостерігати цунамі розмов про недопустимість зазіхань на здобутки жіночої емансипації.

Варто сказати, що особлива увага до сексуальної недоторканості жінки — це цілком природне (у вищому сенсі цього слова) явище. Сексуальна агресія проти жінки, що є представницею певної спільноти, є викликом усій цій спільноті. Проте у нашому випадку йдеться про зовсім інше. “Жіноча тема” спеціально педалюється, аби перекрити собою сам факт агресії одного етнічного середовища проти іншого. При цьому сенс сексуальної недоторканості жінки суттєво спотворюється, будучи втисненим у рамки феміністичної “антисексистської” риторики.

Сприйняття подій у Кьольні, а також інших широко відомих випадків сексуальної агресії проти європейок з боку мігрантів у чомусь подібне до рецепції розстрілу ісламістами співробітників сумновідомого журналу “Charlie Hebdo”. Я жодною мірою не є прихильником думки про принципову недопустимість позбавлення людей життя і вважаю, що систематична злочинна діяльність “Charlie Hebdo” вимагала жорсткого покарання. Проте в межах обивательського світосприйняття розстріл тих журналістів і справді міг видаватися мерзенним злочином. Тобто ключовим мало би бути питання недопустимості вбивства. Та в реальності тематика табу на вбивство поступилася місцем тематиці табу на обмеження свободи слова. Тема вбивства як такого була зведена до функції емоційного підсилення розмов про цінність свободи слова. Щось подібне трапилося й у випадку обговорення сексуального насильства з боку мігрантів. Була використана вже апробована схема, у якій фетиш свободи слова просто замінили на фетиш жіночої емансипації.

Незайвим буде поглянути на цю емансипацію більш уважно. Артикульовані на рівні дрескоду уявлення про жіночу емансипацію слугують унаочненням того, яким нікчемним є заперечення традиційних норм. Як і для багатьох інших, для традиційної європейської культури було характерним поєднання вимоги пристойного вигляду жінки із можливістю скромної демонстрації своєї вроди у публічному просторі (натомість у випадку багатьох локальних мусульманських культур ця можливість зведена до мінімуму). Інакшими словами, традиційна європейка може соціально демонструвати свою вроду, але для неї неприпустимо поставати у публічному просторі у такому вигляді, який мав би викликати у сторонніх чоловіків безпосереднє статеве збудження. Позбавлена надмірностей демонстрація вроди виконує важливу соціально-комунікативну функцію — стимулює інших чоловіків ставитися до жінки з певною галантністю. Врешті-решт повсякденна демонстрація вроди у якомусь сенсі є елементом сексуального обдарування власного чоловіка. Як бачимо, це досить гармонійна модель.

Модель ненависників традиційних засад європейської культури є діаметрально протилежною. Там, де в традиційній культурі скромність, у сучасних прогресистів вульгарність і максимальна оголеність. Одначе ця оголеність має бути якоюсь фригідною. З точки зору численних феміністок, чоловік не має права проявляти до жінки галантність і належне шанобливе ставлення. Він узагалі не має ставитися до неї як до жінки, бо таке ставлення — це неприпустимий сексизм. Більше того: нині під гаслами боротьби з “сексизмом” йде пропагування культу, дуже близького до повної асексуальності. Досить вдало цю карикатурну ситуацію ще в середині 90х років минулого століття змалював Мішель Уельбек. На початку його роману “Розширення простору боротьби” змальовується вечірка-корпоратив. Там ми бачимо жінку, котра безцільно роздягається до нижньої білизни, а потім відразу ж одягається (при цьому автор устами героя уточнює: “Між іншим, ця панянка ні з ким не спить”). Далі дві п’яні феміністично налаштовані жінки починають вихваляти співробітницю, котра прийшла на роботу у міні-спідниці. Вихваляють її за те, що вона “має право одягатися так, як хоче, що вона жодною мірою не прагне спокушати чоловіків, що їй так просто зручно, що вона бажає подобатися самій собі і т.д., і т.п.”.

Повторюся: така еклектика випливає із механічного заперечення всього традиційного. Феміністичні впливи змушують жінок поводитися так, ніби вони не є носієм привабливості, і це стосується як публічної, так і інтимної сфер (не варто забувати, що значний відсоток феміністок — лесбійки, і цим багато що пояснюється).

Таким чином, для того, аби затуманити суть пов’язаних із мігрантами ексцесів, застосовується не просто інформаційний шум, а месиджі, що мають виразно руйнівну дію. Нинішня навала до Європи кольорових орд є наслідком того, що Європейську цивілізацію століттями нищили, роз’їдали зсередини деструктивні ідеї (з 1968 року цей процес лиш став більш інтенсивним і помітним). Замість того, щоб усвідомити хибність пройденого шляху й шукати методів виправлення помилок, деякі європейці вважають за необхідне ще інтенсивніше рухатися в бік цілковитого занепаду. Нинішні етнічні біди Європи є наслідком не тільки згубних ідей мультикультуралізму, але й низки інших моментів, зокрема відходу від християнських принципів у сфері сексуального життя (аборти, контрацепція, руйнація інституту родини і, як наслідок, демографічна криза), а також систематичної пацифікації і демаскулінізації європейських суспільств. Замість намагань подолати ці згубні моменти ми бачимо зусилля, спрямовані на їхнє посилення.

Європа уперто не хоче приходити до тями, ставати на шлях оздоровлення. Символічним підсумком зроблених європейцями “висновків” можна вважати організований у Нідерландах флешмоб: голландські політики-чоловіки вийшли на вулицю у жіночому одязі — коротких спідницях, — аби таким чином продемонструвати свою солідарність із жінками, захистити здобутки жіночої емансипації. Дивлячись на фото з того флешмобу, не важко дійти до висновку, що європейські чоловіки заслуговують бути винищеними або перетвореними на рабів, а європейки — стати наложницями у гаремах тих, хто не переймається проблемами жіночої емансипації.

Звісно, це не є об’єктивним висновком. Серед представників європейських народів чимало чоловіків та жінок, що прагнуть чинити спротив сучасному божевіллю. Але пануючі сьогодні на Заході еліти налаштовані на те, щоб довести процес знищення Європи до логічного завершення, і шансів, що ці еліти будуть зміщені здоровими силами, все менше і менше.