Війна як повстання проти економіки
Після падіння СРСР чимало лібералів почали плекати надію на швидкий прихід “кінця історії”. Вони вважали, що конфлікти на ґрунті етнічності, релігії, політичних систем та ідеологій залишаться в минулому. Людство вступить в епоху, коли змістом міжнародної політики (а точніше того, що прийде на її місце) стане логістика у сфері глобальної економіки, і більш нічого. Світ, на думку лібералів типу Френсіса Фукуями, мав перетворитися на глобальний ринок. Шляхом тотальної інсталяції демократичної системи та ліберальних цінностей людство мало стати уніфікованим. Проте досить швидко лібералам довелося визнати, що вони почали святкувати “кінець історії” занадто рано.
Дев’яності роки принесли ренесанс міжетнічного та міжрелігійного протистояння в Європі: “вибухнули” Балкани, розгорівся конфлікт у Придністров’ї, вогнем запалала периферія Європи — Кавказ та Закавказзя. “Ісламський проект”, будучи представленим у різних, часом взаємно ворожих варіаціях, лише посилився. Навіть на заході Європи можна було спостерігати рудименти міжетнічної боротьби (сплески тероризму націонал-сепаратистського характеру в Північній Ірландії та Країні Басків). Людство (в тому числі представники європейських народів) продемонструвало небажання жити в глобальному супермаркеті. Тут не йдеться про те, що в кожному із конфліктів можна побачити переважання найблагородніших виявів людської природи. Проте в сумі ці конфлікти продемонстрували неможливість швидкого і безпроблемного утвердження “кінця історії” у світовому масштабі. Люди виявилися занадто “ірраціональними” (з точки зору лібералістичної раціональності), аби перетворитися на позбавлених якості статистів процесу економічного розвитку.
Повстанням проти диктатури економічної доцільності виявилися і події Майдану та подальшої війни. Хоч поштовхом до початку Майдану стало бажання частини українських олігархів захистити свої бізнес-інтереси, подальший його хід наповнився “ірраціональністю” — ідеологічною мотивацією, радикальним почуттям справедливості, жагою боротьби. Ця “ірраціональність” була чимось непередбачуваним. Вона давала про себе знати подібно до трави, що пробивається крізь асфальт. Показовим є приклад чоловіка, з яким я познайомився під час Майдану. Будучи вихідцем із Луганська, він тривалий час мешкав у Києві, мав власну справу, яка дозволяла йому вести досить заможне існування навіть не зважаючи на політику уряду та негласні особливості ведення бізнесу. Ціннісно і за способом мислення він був зорієнтований на Захід. Попри це, і під час Майдану, і з вибухом війни він надавав матеріально-фінансову підтримку націоналістам, цінності яких не поділяв. Він усвідомлював цю непослідовність, та все ж продовжував займатися тим, чого не міг пояснити.
Однією з передумов Майдану стала турбулентність режиму Януковича за умов залученості України в світову віртуалізовану економіку в статусі неоколонії. Янукович не втримався на віражах пошуку чергового кредитного вливання в розграбовану українську економіку. На цьому тлі протестні виступи виявилися стихійним, не артикульованим, нерідко прикритим хибними гаслами прагненням здобути для України геополітичну суб’єктність. Кров, що лилася на Майдані, — така яскрава і така конкретна — виявилася чимось радикально відмінним від віртуальних цифр чергової порції кредитів. Вогонь, яким палахкотіла значна частина України, спопеляв сухі схеми, таблиці та діаграми економічної статистики. Нелегальна вогнепальна зброя, з якою наступали, оборонялися, а потім знову наступали майданівці, стала символом заперечення існуючого status’у quo глобально-геополітичного масштабу.
Вимір жертовності й героїзму, який відкрили Майдан та війна, став бунтом проти лібералістичного ідеалу людини, котра не вірить ні в що окрім власного комфорту. Сама ж війна, яку ще на Майдані розпочали українці, стала викликом не лише Путіну, імперській Москві загалом чи іншим крупним економічно-політичним гравцям, але й само принципу “краще торгувати, ніж воювати”.
Особливо важлива грань повстання проти економіки відкрилася тоді, коли в суспільний дискурс увійшли ідеї припинення економічної співпраці з країною-агресором. Ці ідеї циркулювали від самого початку війни. Особливо актуальними вони стали, коли розпочалася громадська блокада окупованого Криму. До того часу бачення багатьма українцями “економічної війни” переважно обмежувалися вимогою недопущення в Україну московського бізнесу і московських товарів. Коли розпочалася блокада, люди почали говорити про необхідність припинення не лише імпорту, але й експорту.
Економічна доцільність такої “бізнес-війни” є більш, ніж сумнівною (принаймні, якщо виходити з актуального моменту). Проте вимога цілковитого припинення господарської співпраці з ворогом є голосом здорового глузду. У першу чергу — з моральної точки зору. А якраз мораль є явищем, абсолютно чужим для економіки у її лібералістичному розумінні (хоч у класичному, хоч в альтернативному на кшталт кейнсіанства). Лібералістична економіка побудована на ідеї своєї цілковитої автономності відносно речей вищого характеру, зокрема етики. В кращому разі, вона просить етику почекати. Як писав Джон Кейнс, “Ще принаймні сто років нам варто вдавати, що чеснота порочна і порок благий, адже зло корисне, а добро ні. Жадібність, користолюбство і обережність повинні протягом певного часу продовжувати бути нашими богами”.
Голос здорового глузду, що циркулює в суспільстві, навіть будучи голосом “хлопського розуму”, говорить, що співпрацювати з ворогом не можна. Співпрацювати з ворогом — це те ж саме, що пиячити з убивцею батька або гвалтівником матері. Це взагалі поза межами допустимого. Це навіть не повинно обговорюватися. І не мають значення показники економічного спаду чи проблеми окремих товаровиробників. Інтереси цілісності — нації — важливіші за інтереси її окремих членів. Творення монолітності нації важливіше за цифри. Ті, хто виступають за припинення господарської співпраці з РФ, свідомо чи несвідомо мислять категорією нації. Ті, хто провадять Україну шляхом різносторонньої співпраці з ворогом, є агентами диктату економіки.
Посилаючись на слова Едмунда Берка, Дмитро Донцов неодноразово писав про “псевдоеліту софістів, калькуляторів і економістів”. Саме така псевдоеліта знаходиться при владі в Україні. Вона є агентом диктату економіки принаймні у трьох вимірах: по-перше, мислячи і діючи в межах лібералістичної економіки загалом, по-друге, обслуговуючи неоколоніальний статус України в системі світового господарства і, по-третє, ставлячи власні комерційні інтереси в центр своєї політичної діяльності (й цілком закономірно ігноруючи при цьому національні інтереси).
Неправильно вважати, що економіка неважлива для пошуку оптимальної стратегії і тактики зовнішньої політики. Вона дуже важлива. Проте економіка не сміє бути чимось самодостатнім і, тим паче, визначальним. Вона завжди повинна підпорядковуватися тому, що є вищим за неї, має випливати з політики, продиктованої національними інтересами, релігійними, етичними, ідеологічними орієнтирами тощо. Підпорядкованість економіки чомусь вищому за неї означає, зокрема, її стратегічну вивіреність. Ті принципи, з якої випливає лібералістична економіка, не відображають зорієнтованість на перспективу. Божество, центральна вісь цих принципів — це прибуток у найближчому часі. Наприклад, економіка наживи, якою вже не одне століття живе Західний світ, не рахувалась і не рахується зі збереженням природи. Вона побудована на нещадній експлуатації, грабунку природних багатств. І якщо в минулому рівень індустріального розвитку дозволяв хоч якось не помічати нищення екології, то сьогодні важко не помітити, що уся планета Земля перетворилася на суцільну зону екологічної катастрофи. Натомість економіка, узгіднена з тим, що є вищим за неї, є перспективною, оскільки не повстає проти цілісності, на службу якій вона поставлена.
Розірвання або послаблення (у разі повернення окупованих територій) економічних відносин з РФ і справді могло б означати серйозні господарські проблеми і в плані імпорту, і в плані експорту. Але, будучи “вмонтованим” у ширшу національну стратегію, виходячи зі стратегічних національних інтересів, такий крок приніс би, відповідно, стратегічні здобутки. Розірвання господарських відносин з РФ є надзвичайно важливим з огляду на нашу приреченість подальшого протистояння з цією геополітичною потугою. Відмова від московського ринку збуту, а також втрата джерела тих чи інших статей імпорту, по-перше, заохочуватимуть диверсифікацію і ринків збуту, і джерел імпорту (а це, у свою чергу, означає не лише господарське, але й політичне унезалежнення країни). По-друге, такі дії стануть стимулом для розвитку українського господарства в напрямку самодостатності. А це важливо особливим чином, адже, спостерігаючи хибність глобалізаційних тенденцій, важко не помітити потреби в релокалізації економіки.
Між псевдоелітою, про яку писав Донцов, і пробудженим голосом здорового глузду величезна прірва. По один бік прірви — лібералізм, глобалізація, неоколоніальне становище України, бізнес-інтереси Москви, окремих держав Євросоюзу, “наших” олігархів. По інший бік прірви — голос здорового глузду і кров, пролита за Україну. Усі породжені війною прозріння є неоціненним капіталом, який може стати базисом для побудови іншої, альтернативної Руси-України — альтернативної не лише відносно нашого сьогоднішнього неоколоніального становища, але й відносно хибного шляху розвитку людства в цілому.