Комплекс єдності
Серед причин історичних невдач України поза всяким сумнівом можна назвати брак єдності.
Досить чітко ця проблема проглядається на сторінках середньовічної історії України. Прийнявши християнство візантійського, а не римського штибу, Київ не отримав надійної моделі єдиної верховної влади. Латинська модель була чіткою: єдиний державний лідер, монарх, є законним сувереном на певній території, адже безпосередньо отримує меч світської влади від Церкви; вище монарха стоїть лиш Папа. На момент прийняття Україною християнства уже існувала модель “універсалістської партикулярності”: західний християнський світ був світом королівств та імперій на чолі з монархами. Натомість прийняття християнства з Візантії поставило Київ у незручне становище. Ситуація ускладнювалася тим, що за часів Ярослава Мудрого київська Церква опинилася у безпосередньому підпорядкуванні Константинополю. В межах матриці грецького християнства існували теоретичні підстави для формування міцної монархічної влади, проте близький зв’язок із Константинополем не дозволив цього зробити — причиною була тінь візантійського базилевса.
Таким чином, середньовічний Київ виявився столицею потужної імперії без чіткої імперіальної ідеї й без інституту монархічної влади, яка дозволила б втримати цю імперію вкупі. Не факт, що київська імперія на чолі з єдиним монархом могла б відбити натиск так званих “татаро-монголів”. Проте така імперія мала величезні шанси після послаблення цього натиску залишитися геополітичним лідером у регіоні.
Опісля брак єдності (насамперед єдності навколо однієї харизматичної сили — особи, інституту) неодноразово ставав причиною більш чи менш масштабних невдач України. Слова Івана Мазепи “През незгоду всі пропали, самі себе звоювали” і справді можна вважати причиною поразок України в окремі історичні періоди.
На цьому тлі в структурі політичного мислення українців встановився чіткий наратив національної єдності: причиною наших невдач у минулому був розбрат, а, отже, нам за всяку ціну варто шукати єдності. Позитив у цьому наративі безперечно є. Але він (цей наратив) грішить принаймні двома хибами. По-перше, він недосконалий у теоретичній площині — українцям, як було сказано вище, справді доволі часто бракувало єдності, але це не є вичерпним поясненням їхніх невдач. По-друге, в межах цього наративу вимога єдності перетворюється на фетиш, який заступає собою саму мету єдності — те, заради чого потрібно бути об’єднаними; тема єдності із конструктивної вимоги перетворюється на беззмістовне блеяння. Цей момент знову ж таки має певне теоретичне значення: блеяння про єдність починає проектуватися навіть туди, де роз’єднання було не лише виправданим, але й необхідним.
Приміром, усталеною є думка, що брак єдності послужив причиною невдач національно-визвольної боротьби 1917-20х років. Навіть термін “отаманщина”, яким позначають розбрат, “родом” із тих буремних років. Проте проблемою того часу була не лише “отаманщина”, хибна роз’єднаність, але й відсутність особистості, здатної піти на роз’єднання, аби потім об’єднати все у своїй міцній руці. Проблемою того часу був острах перед роз’єднанням з боку тих, хто міг повести Україну за собою у потрібному напрямку. Міхновський, ставши на чолі повстання, завагався скинути ідола єдності і не пішов проти Центральної Ради. Коновалець, підтримавши повстання проти Скоропадського, не пішов далі, не знищив соціалістичну Директорію і не захопив владу у свої руки. Україна того часу мала достатньо харизматичних особистостей — згадуваних Міхновського та Коновальця, полковника Болбочана та Петлюру (при всіх його недоліках). Проте ці колосальні постаті не знайшли в собі сміливості повстати проти колективної безвідповідальності і, взявши владу в свої руки, навести в країні лад.
Доволі однобічно українці також бачать розкол в ОУН. Поза сумнівом, це була трагедія, але трагедія у вищому сенсі цього слова — трагедія як жорстокий, але необхідний фатум. Якби перший розкол в ОУН не відбувся, й молодше покоління націоналістів зреклося своїх принципів заради єдності, наша історія була б зовсім інакшою. Поголовно прийнявши лінію А. Мельника, націоналісти не пішли б на протистояння з німцями, не створили б УПА, не підготувалися б до протистояння з більшовиками і, врешті-решт, не залишили б нам легенди. Це не означає, що Мельник і мельниківці були поганими. Вони були жертовними патріотами, які прагнули блага для своєї Вітчизни. Проте внаслідок цілком об’єктивних причин вони не могли прийняти позицію революційного крила. Тому розкол був неминучим і необхідним. Єдине, чого варто було б уникнути — це братовбивство. Але й тут, попри ряд прикрих фактів, вдалося уникнути надмірної ескалації конфлікту.
Історія з відколом “двійкарів” була дещо інакшою. У випадку першого розколу бандерівцям довелося поставити Ідею понад Вождя і принести єдність у жертву принциповості. У другому випадку відбувся відкол групи осіб, які стали на шлях ідеологічних збочень. За таких умов Бандера та його соратники могли б поступитися принциповістю заради єдності, але не зробили цього. І мали рацію.
Не кожна роз’єднаність є злом, і не всякий пошук єдності є благом. Як писав Юрій Русов, “механічне об’єднання різнорідних елементів, не об’єднаних у гармонійне ціле одним духом, однією ідеєю, дає не життєздатний організм, а нежиттєздатну потвору”. Цю ж думку і в міжвоєнний, і в повоєнний час неодноразово висловлював Дмитро Донцов. Однак, попри все це, для українців продовжує бути властивим якийсь психологічний комплекс єдності за всяку ціну, єдності як фетишу, позбавленого сутнісного конструктивного наповнення. Здається, реальний негативний досвід розбрату зіграв з українцями злий жарт і тепер тяжіє над ними у вигляді якоїсь розбратофобії.
Сьогодні ми можемо бачити декілька виявів цього комплексу єдності. З одного боку, це патякання частини наших співгромадян про необхідність єдності всіх і вся під час війни. Єдність безперечно потрібна, але аж ніяк не єдність із режимом, який вже неодноразово демонстрував, що є всього лиш виконавцем волі зарубіжних сил. З іншого боку, це інфантильне розуміння націоналістичного руху чи патріотичних сил загалом. Тут також потрібна єдність, але єдність на чітких засадах, єдність в межах структурованої ієрархічної системи, але аж ніяк не єдність у форматі “солянки” чи такої системи, де вище підпорядковане нижчому, де благородне поставлено на службу вульгарному, де будь-які позитивні зусилля губляться у зв’язці “лебедя, щуки та рака”.
Розбрат — це погано. Але ще гіршою за розбрат є втрата доленосних шансів. З історії потрібно виносити уроки, а не травматичний досвід і нездорові психологічні комплекси.
Ігор Загребельний***