“Тризубу” імені Степана Бандери 22 роки!

14 жовтня виповнюється 22 роки від заснування Всеукраїнської організації “Тризуб” ім. С.Бандери. Одначе ця дата – не привід для пафосних святкувань.

За останні два роки Україна пережила колосальні історичні потрясіння. За цей час націоналісти загалом та члени “Тризубу” зокрема жертовно довели власну любов до Батьківщини, будучи на самому вістрі боротьби за її інтереси. Націоналісти стали мотором революційної боротьби проти режиму Януковича. Під час війни і на фронті, і в тилу вони довели, що мають законне право тримати в руках святий червоно-чорний прапор. Крім того, націоналістичний фактор відіграв ще одну позитивну роль, а саме, будучи помноженим на протестні настрої у суспільстві, не дозволив режиму внутрішньої окупації від самого початку московської агресії йти виключно капітулянтським шляхом. Попри це, страх перед націоналістами виявився недостатнім, аби змусити тих, хто перебуває при владі, діяти в інтересах нації. Як наслідок – таки капітулянтське завершення війни і сумновідома “контрреволюція” всередині держави (хоч “контрреволюція” – спірний термін, адже контрреволюція передбачає існування революції, а вона не відбулася).

На нинішній момент ситуація є невтішною на трьох рівнях – військово-політичному і геополітичному, внутрішньодержавному та на рівні самого націоналістичного руху.

Війна та геополітика. Війни ведуться для того, аби захистити чи примножити власну свободу, суверенітет, державні інтереси. Війна, що вибухнула навесні минулого року, для нас мала бути війною за територіальну цілісність і віднайдення повноцінного суверенітету. Натомість вона обернулася ганьбою і ще більшим обмеженням суверенітету. Режим внутрішньої окупації спочатку на чолі з Турчиновим, потім – на чолі з Порошенком постійно лавірував між політикою потурання агресору та створенням ширми реального спротиву окупантам. Десяткам тисяч українських бійців довелося бути статистами у виставі, яку зрежисував “Головнокомандувач”. Замість реальної боротьби за свободу нації ми отримали вирішення долі України Москвою та Заходом без участі самих українців. Як і до Майдану, Україна залишається буферною зоною, контроль над якою розподілений між потужними зовнішніми гравцями.

Внутрішньодержавне становище. Ситуація всередині країни характеризується збереженням антиукраїнської й антинародної системи. У економіці, політиці, сфері державного регулювання діють старі схеми. Люстрація за критеріями патріотизму, професійної компетентності та відсутності кримінальних злочинів перетворилася на фарс. На тлі нечесного примноження багатств нинішньої “еліти” відбувається стрімке зубожіння населення. У гуманітарній сфері зміни виявилися лише декоративними (чого лиш варта переповненість українського інформаційного простору російською продукцією). Натомість спостерігаються згубні тенденції нав’язування українському суспільству “норм”, продиктованих радикальним лібералізмом. Чи не найбільш промовисто характеризує поточну ситуацію в середині країни те, що за один рік правління Порошенка за ґратами опинилося в рази більше патріотів, ніж за увесь час правління Януковича (і це на тлі безкарності багатьох українофобів та безпосередньої п’ятої колони Москви).

Націоналістичний рух. Націоналісти, які декларували вірність революційному шляху боротьби, здобули те, про що мріяли роками – суттєву підтримку з боку суспільства, розширення власних лав, досвід збройної боротьби, фінансові ресурси (мікроскопічні в масштабах олігархічних політичних сил, але немалі, якщо порівнювати з тим, що було до Майдану). Та, попри це, було здійснено ряд стратегічних прорахунків, порушені принципи; націоналістичний рух опинився перед величезною небезпекою остаточно зійти на манівці.

Спецслужби, що обслуговують режим внутрішньої окупації, доклали чимало зусиль, аби знищити націоналістичний рух як революційний фактор. Відбулося це не у формі якогось одного потужного удару, а у формі систематичної розкладницької роботи. Інфільтрування агентури, розсварювання членства, намагання “асимілювати”, “приручити” націоналістичний рух, вплив на прийняття стратегічних рішень – усе це сьогодні має місце. Крім того, можна спостерігати симптоматичні спроби асиміляції націоналістичного руху з боку бізнесово-політичних кіл.

Збереження націоналістичного руху і виконання ним його місії неможливе без подолання усіх цих шкідливих явищ. Національна революція – це безальтернативний шлях. А для того, щоб здійснити цю революцію, ми маємо відбудувати націоналістичний рух на чітких принципових засадах.

Не варто думати, що вище згадані негативні моменти не стосуються “Тризубу”. Проти нашої Організації чи не в першу чергу було спрямована діяльність спецслужб. А тому перед “Тризубом” лежить важлива задача після усіх потрясінь згрупуватися, віднайти рівновагу, мобілізувати зусилля і впевненим кроком рушити до мети.

Тих можливостей, які є зараз, ми чекали двадцять років. Якщо ми втратимо шанс, який дарує нам Бог, невідомо скільки ще доведеться чекати наступного шансу.

Кожен член “Тризубу” сьогодні має усвідомити, ким він є, пригадати собі складену присягу, і чітко вирішити, яким шляхом іти – тризубівським шляхом, шляхом революційного націоналізму, чи шляхом пошуків квадратури круга, “наповнення української держави українським змістом” та заспокоєння власного сумління розмовами про “державництво”.

Цілком природно, що в процесі боротьби відсіюються “мельниківці” та “двійкарі”. І не тому, що це – зрадники чи люди, яким бракує патріотизму. Просто не всі спроможні йти шляхом націоналістичної принциповості. Ті ж, хто хоче йти цим шляхом, мають згуртуватися у єдиний міцний кулак і вести за собою інших.

Монолітний гурт однодумців, вірних служінню Ідеї, зможе більше, ніж “вінегрет”, в якому все перемішане – і революційний націоналізм, і безпринципний опортунізм. Отож, колоною борців, з Божою поміччю, під Покровом Пресвятої Богородиці, під проводом Архістратига Михаїла – до Перемоги!

13.10.2015 р.Б.

***Головний командир ВО “Тризуб” ім..С.Бандери

Андрій СТЕМПІЦЬКИЙ***