ЩО ТАКЕ ТРАДИЦІЯ
У багатьох випадках люди, які говорять про так звані «традиційні цінності», не мають елементарного уявлення про те, що саме складає суть їхньої «традиційності». Це дає зайвий козир у руки «антитрадиціоналістів». Останні пов’язують «традиційність» з минувшиною і самостійно вибудовують таку систему координат, в межах якої «традиційність» береться на кпини. Приміром, якщо основою «традиційності» є віддаленість у часі, заглибленість у минуле, то чимало речей дохристиянської епохи виявляться більш традиційними, ніж ті речі, які творили християнське Середньовіччя: розпуста пізнього Риму традиційніша за нерозривне християнське подружжя, людські жертвоприношення — за участь у літургійному житті.
Незнання того, що складає суть традиційності, шкідливе не лише тим, що робить вразливою позицію захисту «традиційних цінностей». Самі ці «цінності» нерідко є жахливою карикатурою на належні норми людського життя. Погодьмося, що ставати апологетом карикатури — не найкращий спосіб протистояти хаосу сьогодення. Протистояння цьому хаосу вимагає надійних орієнтирів, а такі орієнтири ми знайдемо, якщо розумітимемо, що традиційність — це чітко визначена якість, суть якої зводиться до жорсткої відповідності Традиції як чомусь об’єктивному, не- і надлюдському.
Слово «традиція» має латинське походження. Українською мовою латинське* traditio* можна перекласти як передання або передавання, передача (tradere – передавати); близьким за значенням є інше слово латинського походження — трансляція. У первісному мовному контексті поняття «traditio» могло означати просторову передачу якихось матеріальних речей. Натомість сьогодні, вживаючи це поняття, ми в більшості випадків говоримо про передачу не матеріальних речей, а інформації і не в просторовому, а в часовому вимірі – з минулого в майбутнє. При цьому під поняттям традиції можна розуміти як сам процес передачі, так і її зміст (тобто те, що передається). Якщо наводити грубе порівняння, можна сказати, що традиція – це і вантажівка (яка, щоправда, їде не дорогою, а віссю часу), і вантаж, який вона везе. Перший аспект розуміння поняття традиції краще відображають українські слова передавання та передача, другий — передання.
Сьогодні в побутовому мовленні панує розуміння традиції (або ж традиційності) як змісту, а не процесу. «Традиціями» є ті чи інші фольклорні обряди. «Традиційним» є фольклорний одяг. «Традиційними» є доіндустріальні промисли. Існують «сімейні традиції» (наприклад, періодичний відпочинок «на природі»). Свої «традиції» існують в інших малих колективах, зокрема робочих. «Традиціями» називають тривалі у часі суспільно-політичні характеристики («демократичні традиції», «республіканські традиції», «традиції світськості» або «традиційна расова нетерпимість»). Нарешті, для когось «традицією» є щоп’ятниці, після завершення робочого тижня, споживати патологічно великі об’єми алкоголю.
Наголосимо: в усіх перелічених випадках ідеться про ідеальний, інтелектуальний, інформаційний зміст традиції, про традицію-як-інформацію. Людина, яка щоп’ятниці напивається, має концепцію, згідно з якою вона має щоп’ятниці напиватися. Родина періодично їде разом відпочити за містом тому, що це неписане правило цієї родини. Підставою для колядування є передача сценаріїв конкретних вертепів, текстів пісень, а також самої* ідеї* того, що Різдво варто зустрічати з колядою.
У християнстві Традицію (в українському контексті вживається поняття “Передання”) розуміють у певному смисловому діапазоні — від найвужчого (за обсягом поняття) до найширшого. Вужчий сенс поняття “Передання” вимальовується в протилежності до поняття Святого Письма. В цьому сенсі Передання — це, в першу чергу, “усне” Передання, частина Божого Одкровення, яке не знайшло фіксації в текстах Нового Заповіту й передавалося усно. Наприклад, ми не знайдемо в новозавітньому тексті згадок про Успінння Пресвятої Богородиці або свідчень про деякі інші події апостольської доби, переконання про автентичність яких є загальноприйнятим.
Дещо ширшого обсягу поняття “Передання” набуває в умовах абсолютизиції його дихотомічності з поняттям Святого Письма. За таких умов поняття “Передання” стосується усього, що не є Біблією. Протиставлення Передання і Писання чітко артикулюється під час Реформації. Американський богослов Теодор Стіліанопулос пише: “Протягом століть християни сприймали Писання і Передання як різні речі, що знаходяться в стані відповідності або протиріччя. Писання являло собою зібрання авторитетних книг, які входили в канонічний список певної релігійної общини. Натомість Передання вбирало в себе все інше — тексти, поучення, богослужіння, символи віри, ритуали, звичаї — все, що не входило до біблійного канону. Реформація, яка підвищила авторитет Біблії (sola Scriptura), створила напружене протиріччя, навіть протистояння Писання і Передання. У відповідь Католицька Церква підкреслила авторитет Передання як “другого джерела” Одкровення. Аж до недавніх часів православні богослови під впливом цієї суперечки говорили про Писання та Передання як про “два джерела” Божого Одкровення” (“Новий Заповіт: православна перспектива”).
Нарешті, християнству не є чужим розуміння поняття “Традиція” у найширшому сенсі. У цьому сенсі Традиція — це уся повнота Божого Одкровення, до якого входить і Святе Письмо, і те, що називають Переданням у вужчому сенсі. Традиція — це скарб усієї Церкви, здобутий під натхненням Святого Духа.
У подібному сенсі поняття “Традиція” постає у творчості метра інтегрального традиціоналізму французького філософа Рене Ґенона (1886-1951). Для Ґенона Традиція — це сума вищих знань надлюдського походження. В межах ґенонізму можна говорити про Примордіальну Традицію та окремі Традиції. Примордіальна Традиція — це первісне універсальне вираження вищих знань надлюдського походження. Потім внаслідок її адаптації до конкретних історичних контекстів виникають окремі Традиції. Наприклад Традиції авраамістичних релігій або Традиції Сходу.
Сам Ґенон пройшов шлях розчарування у християнстві і згодом прийняв іслам, ставши членом одного з суфійських орденів. При цьому він розглядав різні Традиції як рівноцінні, як різні вияви одного й того ж самого (інша справа — християнську Традицію він вважав такою, що втратила цілісність, повноту).
Уявлення про те, що Ґенон називав Традицією, у різних культурах артикулювалося по-різному. В межах індійського брахманізму та ведантизму Традиції відповідає Ріта (Рта) або Санатана Дгарма. В межах китайської філософії — Дао. В західному контексті можна вести мову про Philosophia Perennis (Вічну Філософію) або ж просто Sophia Perennis (Вічну Мудрість).
Вище викладене розуміння Традиції має кілька рівнів. Адже, з одного боку, Традиція — це людські знання (хоч і надлюдського походження). З іншого боку, Традиція — це, передусім, те, що стоїть за цими знаннями, їхня матриця, парадигма, реальність, що стоїть вище реальності земного існування людей. Цьому вищому рівню існування Традиції відповідає Софія християнської філософії.
З християнської точки зору ґенонізм заслуговує на критику насамперед через своє намагання поставити знак “=” між різними релігіями. З точки зору християнства цілком прийнятно визнати, що інші релігії містять у собі частку істини, проте лише християнство є повнотою Божого Одкровення. Одначе ця вразлива сторона ґенонізму не означає, що його (ґенонізм) варто цілком відкинути, зокрема відкинути чимало його уявлень про природу і морфологію Традиції. Як за таких умов можна співвіднести Традицію у ґенонівському сенсі і християнську Традицію у згадуваному вище найширшому сенсі?
Традиція як всеохопність відкритих Святим Духом істин, котрими володіє Церква, є неодмінним елементом Традиції у ґенонівському сенсі. Проте ті складові Традиції, які захищені учительством Церкви (зокрема догматика і моральне вчення), не вичерпують сенс поняття Традиції. Попри те, що Святий Дух не дозволяє Церкві на рівні найвищого вчительства відійти від істини, більш ніж помітним є занепад християнської доктрини. Це насамперед стосується метафізики та соціальної філософії (друга — це всього лиш похідна від першої). Правдива християнська філософія все менше надихає тих християн, які намагаються бути “інтелектуалами”. Забутим у практичному житті Церкви є цілий корпус ідей, які озвучувалися християнськими мислителями величини Августина, Бернара Клервоського чи Томи Аквінського. У своєму намаганні пристосуватися до світу і бути почутою Церква визнає легітимною збудовану на антитрадиційних, протиприродних принципах суспільно-політичну систему.
Істинна Традиція сьогодні є схожою на спустошене завойовниками королівство. Лише фортеця найвищого церковного Магістеріуму продовжує спротив, але й її стіни в багатьох місцях пошкоджені, а захисники втрачають сили, запеклість, сміливість. Те ж, що формально перебувало поза стінами Магістеріуму, віддано на пограбування, спустошення, руйнування. І на його місці ворог безкарно здійснює свої безчинства.
Істинна Традиція не може обмежуватися лише фортецею. Вона — це цілісне королівство священних знань. Фортеця, її будівництво і її захист натхненні Святим Духом. Але фортеця не покликана бути ізольованою від світу. Історично вона опановувала простір навколо себе і будувала королівство, відроджуючи повноту Традиції — руйнувала те, що є хибним і освячуючи те, що є істинним. Так, Церква освятила монархію та трьохстановий суспільний поділ, надала вищий сенс державі, воїнству, праці. Християнство абсорбувало у себе ті фрагменти істинних знань, які були наявними у філософії, і скористалося категоріями філософії, аби висловити власний сенс. Християнство як відроджена істинна релігія “виникло”, набравши форми малочисельної секти, проте за півтисячі років воно було невіддільним від тієї очевидної істини, котра є протилежною секулярним ідеям: релігія має бути фундаментом будь-яких форм людського існування включно з державною.
Християнський традиціоналізм апелює до епохи Середньовіччя. Але не тому, що Середньовіччя — це минуле, а минуле цінне саме по собі. Середньовіччя є цінним тому, що ця епоха є епохою максимального втілення Традиції. Середньовіччя — це ікона Традиції, зрозумілої на своєму вищому рівні. Безперечно, ікона недосконала, але кращої людська рука ще не малювала.
Ісламський мислитель-традиціоналіст Саїд Госейн Наср писав про Традицію як про те, що “включає в себе закони, які наближують людину до Неба”. Це осердя Традиції продовжує берегтися Церквою. Догми віри, Святе Письмо, Таїнства, обряди, вірність істинним моральним нормам — це прямий шлях людини до Бога. Але до Бога не можна йти “егоїстично”. До Неба має спрямовуватися усе суще, і саме тому Традиція має бути повною.
Незалежно від того, чи Боже Провидіння дозволить нам вийти на шлях нового втілення Традиції, віднайдення її повноти є надважливим, адже лише вона може бути надійним орієнтиром у хаосі сучасного виродження.
Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ