«РАШИЗМ» І «СКРЕПЫ»: ЧИМ НАСПРАВДІ Є ПУТІНСЬКА РОСІЯ?
Доволі часто українці демонструють надзвичайно поверхневі уявлення про путінську Росію. Ліберальні українські ЗМІ змальовують Росію як консервативну і ледве не «фашистську» державу, і це змушує багатьох українців шукати протилежних світоглядних орієнтирів. Та насправді, російські «скрепы»* – це просто карикатура, парод**ія на консерватизм. Це визнають і самі російські патріоти. *
Подібно до того, як на Заході панує культурний марксизм (радикальна версія лібералізму), в Росії провідні позиції займає ідеологія «культурного сталінізму», яка є надзвичайно далекою від ідеалів правої ідеології. Аби краще ознайомити наших читачів із ідеологічними підвалинами путінської Росії, пропонуємо до їхньої уваги фрагмент із книги Ігоря Загребельного «Майдан. Хроніки недореволюції», в якому достатньо аргументовано спростовуються хибні уявлення про нашого ворога.
Редакція
Ширма концепції «Русского мира» і те, що за нею криється, – це дві різні речі. Нинішня Московщина як консервативний геополітичний полюс – це, значною мірою, медійний проект, симулякр, тобто знак, котрий позначає те, чого насправді не існує. При цьому «консервативна» Москва займається виготовленням двох типів ідеологічного продукту. Перший тип – це продукція для внутрішнього вжитку, для ідейної консолідації власного суспільства. Другий тип – продукція для експорту.
За аналогією з поняттям культурного марксизму (інколи вживають поняття «культурний троцькізм») можна говорити, що панівною ідеологією путінської Росії є культурний сталінізм (термін, запропонований київським філософом Олександром Маслаком). Явище культурного марксизму полягає у тому, що під брендом ідеологічної лівизни уже не існує жодних реальних планів подолання капіталістичної системи, здійснення соціальної революції, побудови комуністичного суспільства тощо. Навпаки, сам культурний марксизм цілком інтегрований у капіталістичну систему і є чинником її успішного функціонування та логічної, телеологічної трансформації. Емансипаторство культурного марксизму стосується не пролетаріату (котрий у більшості країни зник як явище понад пів століття тому), а міноріті-груп (меншин), розширення «прав» яких рівнозначне зі ще більшим занепадом Заходу. Йдеться про захист «прав» сексуальних збоченців, кольорових мігрантів і т.д., а також про боротьбу з будь-якими залишками духовного, культурного і політичного здоров’я західних суспільств (всі ці «реакційні» речі оголошуються «фашизмом»). Інакшими словами, культурний марксизм – це передовий загін сил виродження, локомотив лібералізму, льодохід, котрий веде людство за ті горизонти деградації, котрі ще вчора здавалися неприпустимими з точки зору більш поміркованої, консервативної версії лібералізму. Подібною є ситуація з московським культурним сталінізмом.
Як і культурний марксизм, культурний сталінізм цілком інтегрований у капіталістичну систему, поставлений їй на службу. Культурному сталінізму не йдеться про побудову комунізму так само, як і західним інтелектуалам-лівакам, що проводять свої «дослідження» за кошти великого капіталу. Ідеологія культурного сталінізму, обслуговуючи імперські інтереси Кремля, також обслуговує московську олігархію, забезпечує стан значного соціально-економічного розшарування населення РФ, нерівномірність розвитку регіонів.
Проте між культурним сталінізмом та культурним марксизмом (троцькізмом) існує ряд відмінностей, котрі символічно можна звести до архетипу протистояння Сталіна і Троцького. Влаштована більшовиками революція розпочала короткотривалий період духовного експерименту, що характеризувався сексуальною революцією та тим, що вслід за Ярославом Дашкевичем можна назвати «Постмодернізмом-1». Тобто на теренах більшовицької Росії поч. 20-х років минулого століття відбувалися процеси, які на Заході мали місце аж у 60-70-х роках. На заваді крайньому моральному розкладу став прихід до влади Й. Сталіна. Фактично, більшовик Сталін на тлі перших років радянської влади постав як консерватор. Пізніші західні ліваки (зокрема представники покоління бунтарів 1968 року) критикували режим Сталіна як режим тоталітарний і «реакційний», бачачи йому альтернативу у постатях Троцького або Мао (хоч загальним соусом для їхньої ідеологічної мішанини був фрейдомарксизм зі своїм гаслом десублімації).
На відміну від культурного марксизму, нинішній культурний сталінізм апелює не до емансипаторства, а до імперського патріотизму, квазі-консервативних (зокрема релігійних) тем та радянської міфології. В результаті виходить еклектичний ідеологічний букет, котрий, щоправда, не був би чужим і для попередніх етапів московської історії (згадаймо влучну критику цього еклектизму в «Посланії» Є. Маланюка: «Злучили Маркса з Соловйовим, / Леонтьєвим переплели»). У цьому букеті дуже легко поєднується «православіє» і більшовизм, ікони Миколи ІІ і портрети Леніна та Сталіна, розмови про високу духовність і паралельна вестернізація населення.
Культурний сталінізм – це шлях до консолідації московського суспільства найлегшим шляхом. У цьому полягає його сила і слабкість. З одного боку, він прагматично виправданий. Московське суспільство продовжує бути носієм радянської міфології. Відтак – щоб сконсолідувати його і отримати його підтримку, путінській еліті достатньо апелювати до того, що є для цього суспільства «рідним». Крім того, радянська міфологія є чудовою матрицею для моделювання образу ворога – цього необхідного елемента будь-якої політики. З іншого боку, плекання радянської міфології, попри вкраплення у неї трансформованих наративів дореволюційної Росії, означає втечу московитів від рятівного каяття і самоочищення. Московський народ іде шляхом реалізації найгірших потенцій, котрі в нього закладені. Історична інерція створює ілюзію того, що такий шлях існування правильний. Та насправді, це шлях самозаперечення і самознищення, шлях утечі від того найкращого, що заклав Господь у єство московського народу, шлях в остаточне Ніщо.
Що стосується ідеологічної продукції на експорт, то вона розрахована в першу чергу на представників правого руху у Європі. У тому, що чимало європейських правих створили для себе привабливий образ Росії і безпосередньо В. Путіна, немає нічого дивного. В умовах тоталітарної задухи, котра панує на Заході, праві дисиденти шукають якоїсь альтернативи і знаходять цю альтернативу як у справді консервативних і антиглобалістських державах (проіранські симпатії європейських націоналістів), так і в Росії – цьому симулякрі консерватизму.
(…)
Для багатьох європейських правих нинішня Росія – це Царство пресвітера Івана, міф, котрий містить в собі головні чесноти, котрих так прагне серце борців із тоталітарним лібералізмом. Перелічимо основні грані цього міфу: 1) Росія – це бастіон білої раси (на тлі західного мультикультуралізму); 2) Росія – це консервативна християнська країна (на тлі західного секуляризму, етичного релятивізму і, особливо, гомодиктатури); 3) Росія – це потужний противник США та мондіалістських структур; 4) Росія демонструє вдалий приклад взаємоіснування християн та мусульман (це особливо цінно для традиціоналістів ґенонівського напряму).
Спробуємо співставити ці мрії-фантоми з тим, чим насправді є сучасна московська дійсність.
Ті європейські праві, котрі бачать в Росії рятівника білої раси, мали б поцікавитися актуальною етно-демографічною ситуацією та динамікою в цій країні. Загалом, для європейського населення Росії характерні ті ж самі демографічні процеси та явища, котрі ми можемо спостерігати у Західній Європі. Достатньо поглянути на святкування у Москві (котру вже слушно називають «Москвабадом») свята Курбан-Байрам, щоб зрозуміти, що ситуація у Росії не дуже відрізняється від ситуації в «Об’єднаних європейських еміратах».
Показники природного приросту населення об’єктивно свідчать не на користь «слов’янського» населення Росії. Так само не на користь «росіян» свідчить порівняння їхньої здатності зберігати провідне становище в поліетнічному суспільстві зі здатністю неросійських народів постійно зміцнювати власне становище. Передусім, в загальноімперському масштабі зміцнює власні позиції Кавказ. Йдеться як про «коренізацію» Північнокавказького федерального округу (рос. – СКФО), так і про тенденції посилення ваги кавказьких народів на етнічно російських та інших некавказьких теренах.
Етнічну ситуацію на Кавказі чудово змалювали учасники дугінського семінару «Третя кавказька війна», що проходив на базі Соціологічного факультету МГУ 9 листопада 2010 року (Див.: Левиафан. Материалы семинара геополитика/геостратегия Центра Консервативных Исследований МГУ им. М.В. Ломоносова / Ред. А.Г. Дугин. – М., 2011. – С. 102-168). В доповіді «Ситуация с русским населением в Осетии…» учасник семінару В. Писаренко був змушений констатувати недієвість спроб федеральної влади зупинити відтік російського населення з теренів СКФО. Демографічний відтік поєднується з витіснення некавказців із органів влади. «Витіснення – це та сама “тиха війна”… котру ми програємо. – Заявив доповідач. – А витісняють різними способами: фізичним, юридичним (заводять кримінальні справи). На сьогоднішній день в органах влади людей російської національності майже не залишилося, в тому числі в республіканських органах влади, міських, районних і сільських радах (…) З моменту створення СКФО ніхто жодного разу не зв’язувався з керівниками російських або слов’янських громадських організацій з пропозиціями про співпрацю. Це серйозний показник, котрий яскраво демонструє небажання влади зачіпати реальні проблеми російського населення СКФО».
Причину етнічної поразки росіян на Північному Кавказі Писаренко пов’язує не лише з браком політичної волі, але й з тим, що росіяни атомізовані, не згуртовані, не мають тих етносоціальних інститутів, котрі допомагають кавказцям завойовувати все нові і нові позиції. «Рівень його консолідації об’єктивно слабкий, – говорить про російське населення Писаренко, – оскільки воно не об’єднане за тейповими, клановими ознаками, немає консолідації навіть на родинному рівні. Саме тому росіяни програють у “Третій кавказькій війні”. А війна дуже жорстока: активне витіснення росіян, “відстріли”, вбивства».
Подібну ситуацію змалювала і Ніна Коновалова – голова Союзу слов’ян Адигеї, депутат Державної думи республіки Адигея (доповідь «Ситуация с русским населением в Адыгее и картина межэтнических столкновений»). Коновалова зображає етнополітичну ситуацію в Адигеї наступним чином: «… адигейці складають 24% від загальної кількості населення республіки, росіяни – 64%, 12% – представники інших етносів. При цьому серйозна чисельність вірменської діаспори. Виникають чисельні проблеми з курдським населенням, котре хлинуло в республіку після розвалу СССР. Саме курди є тригером наркотизації Адигеї. Тепер… звернемо увагу на органи влади. Кабінет міністрів: 4 росіянина і 5 адигів. Очільники комітетів: 3 росіянина і 4 адига. Керівники управлінь: 4 росіянина і 7 адигів. Статистика показує, що відбувається етнізація керівництва республіки Адигея і в інших адміністративних структурах: Верховний суд, Арбітражний суд, контрольно-рахункова палата, судовий департамент та інші».
Коновалова також констатує відтік російського населення з Адигеї, одначе при цьому зауважує наступний факт: «… в інших регіонах Росії це населення залишається непотрібним, його сприймають агресивно».
На відміну від переселенців-росіян, колоністи-кавказці відчувають себе в інших регіонах Росії більш комфортно. Активно відбувається заселення кавказцями території на північ від Кавказу (етнічно українські, але русифіковані терени басейну р. Кубань), а також етнічно московських територій. Клановість допомагає вихідцям з Кавказу опановувати бізнес, силові органи та кримінал.
Імперська дійсність Росії така, що, зберігши імперію, Москва фактично нищить народ, котрий мав би бути титульним. РФ залила Чечню кров’ю, не давши їй вийти зі свого складу. Натомість чеченці та інші вихідці з Кавказу сьогодні творять у Росії власну еліту, котра є ворожою корінному московському народу.
Ніякої міжконфесійної синергії в Росії не існує. Імперська дійсність Росії характеризується, з одного боку, ісламізацією (в т.ч. поширенням ісламського фундаменталізму), а з іншого боку – духовною деградацією самого мусульманського населення.
Чинником ісламізації тих теренів Росії, котрі вважаються християнськими, у першу чергу є міграція ісламського населення, хоч, щоправда, не варто відкидати і чинник прозелітизму. Водночас ми повинні констатувати той факт, що саме колоніальна політика Москви на Кавказі посприяла неймовірному зростанню у цьому регіоні ваги вахабізму. Поразка першої визвольної війни чеченського народу, що мала дійсно національно-визвольний, а не фундаменталістський характер, конформізм частини традиційного сунітського духовенства, можливість нищити під прикриттям війни своїх релігійних конкурентів, потреба у харизматичній ідеології антиколоніального спротиву – усе це посприяло зміцненню позицій вахабізму у кавказькому регіоні та Росії загалом.
Однак ісламізація, а точніше – міграційно-демографічна ісламізація, несе виклики не лише немусульманському (у більшості випадків – постхристиянському або формально християнському) населенню, але й самим мусульманським народам. Якщо в умовах власних ареалів розселення мусульмани хоч якось можуть берегти і відроджувати свою релігійність та звичаєвість, то, потрапляючи в умови російського секуляризму, багато з них стає носієм номінального ісламу. Ставлячись зверхньо до місцевого населення, котре характеризується низьким рівнем статевої моралі, алкоголізмом, розкладом інституту родини та іншими подібними негараздами, мусульмани й самі досить часто абсорбують у себе навколишнє зло. Таким чином витворюється тип етнорелігійного маргінала, котрий, зберігаючи власну етнічну ідентичність, втрачає повноту національної культури і забуває про принципи власної релігії.
Говорячи про депопуляцію європейського населення Росії, варто також згадати і про міграцію на терени Росії кольорового населення з інших країн. Перш за все, надзвичайно відчутним є явище трудової міграції із Середньої Азії. Схід РФ компактно засиляється китайцями. Як і в Європі (включно, на жаль, з Україною), в Росії існують арабський, а також чорний, африканський фактори. Не кожен арабський або африканський студент після закінчення навчання покидає Росію. Більшість же тих, що все ж повертаються на батьківщину, під час навчання користуються низьким рівнем моралі російських жінок і залишають в Росії свої генетичні сліди.
Подібно до Заходу, Росія характеризується суворим антидискримінаційним законодавством, котре перетворює автохтонів на безборонних жертв кольорової міграції. За звинуваченнями у «расових злочинах» в Росії за ґратами знаходиться чимало російських патріотів. Ось такими є реалії «білої» путінської Росію, котрою захоплюються деякі західні націоналісти.
Якщо говорити про релігійність росіян, то ситуація досить непроста. Помиляється той, хто бачить в Московії виключно псевдохристиянську країну. Московське християнство існує. Воно оригінальне і має свою красу. Воно породило окремі постаті великих подвижників, дало світові своїх філософів та богословів. Та водночас це християнство, котре не змогло пропалити своїм жаром увесь народ, християнство, що майже не вийшло за келії схимників.
Московське християнство виразно інтровертне. Сучасний український богослов о. Іван Гаваньо говорить про нього як про таке, що характеризується «духовно-аскетичним суспільним ісихазмом», нездатністю дієво опанувати суспільство, переобразити його у світлі Євангелія. Ця порожнеча, брак євангелізації породили формальність релігійної культури московського народу.
Про нинішній стан релігійності росіян говорить той факт, що близько половини парафій Московського патріархату знаходиться в Україні. При цьому в самій Україні найвищий рівень релігійності спостерігається у тих регіонах, які пробули під московською окупацією найменший проміжок часу і в духовному житті яких велику роль відіграв католицизму, а саме на теренах Галичини та Закарпаття.
Однією з найбільших історичних хвороб московського християнства є цезаропапізм. Він, маючи ще візантійське коріння, прослідковується з самих початків московської державності. Зорієнтований на протестантські шаблони Пьотр І лиш посилив цезаропапістський характер московської Церкви і зробив її ще більш секулярною. Встановлення більшовицького режиму подарувало московському народу шанс очиститися від цезаропапізму. І справді, кроваві жнива Октябрської революції посприяли відділенню пшениці від куколю. Одначе мейнстрім московської Церкви лише посилив власну цезаропапістську сутність.
Сьогодні ситуація не змінилася. Нинішня Росія демонструє аж ніяк не здоровий приклад взаємовідносин Церкви та держави. Вона показує нам, наскільки огидною є Церква, котра перетворилася на департамент секулярної (але при цьому пародійно консервативної) держави, стала елементом бюрократичного механізму.
Користуючись особливими привілеями, московська Церква так і не навчилася опановувати суспільство світлом Христової науки. Простір, котрий відкрився для її місіонерської діяльності після падіння комуністичної системи, був заповнений не так харизматичною релігійністю чи, принаймні, моральною проповіддю, як формальною обрядовістю – т.зв. «обрядославієм».
Цезаропапізм Москви значною мірою зближує її з Заходом, зокрема зі США. Одним із етапів боговідступництва Заходу був протестантизм. У теоретичній площині Реформація являла собою плід зараження християнства прогресистськими світоглядними установками, зокрема раціоналізмом та гуманізмом. У практичній же площині її змістом була специфічна форма цезаропапізму, намагання поставити політику понад релігію, владу земних правителів – понад владу Христового Намісника. Так було під час Реформації у Німеччині (бажання місцевих феодалів отримати більшу політичну владу) і так було в Англії (бунт короля спочатку проти норм християнської моралі, а потім і проти Папи, що не піддався його забаганкам). І Москва, і нинішній Захід виросли з цезаропапізму, з підпорядкування Божого кесаревому, з бунту проти Бога. Тому не дивно, що, маючи такий метафізичний зв’язок, Москва та Захід сьогодні є не ворогами, а всього лиш конкурентами, котрі нерідко працюють на одну й ту ж саму справу.
Свого часу Вашингтону вдалося стати лідером «вільного» (а насправді – надзвичайно поневоленого) світу, піднявши прапор боротьби з комунізмом. Антикомунізм США був нещирим, бо, якби на чолі США дійсно стояли фанатичні християни, вони не потерпіли б існування антихристиянської комуністичної імперії, і Третя світова розпочалася б невдовзі після Другої. Та, незважаючи на це, використовуючи страх перед загрозою комунізму, США зміцнили власні позиції у глобальному масштабі. Подібно, але в локальнішому масштабі відбувається і зараз. Московський реваншизм штовхає чимало пострадянських країн та країн колишнього соцтабору в «обійми» США.
В площині практичної геополітики Москва назагал приймає ту ситуацію, коли класична геополітика поступається місцем геоекономіці. Лише тяглість імперської традиції змушує її хоч якось опиратися такому стану речей.
Що стосується протистояння Москви та США в ідейній площині, то воно є набагато ілюзорнішим за протистояння в період Холодної війни. Протистояння ліберально-капіталістичного та комуністичного блоків було протистоянням двох систем, що мали споріднену філософію. Зараз же відмінності між США та Росією ще менші. Обидві держави спираються на ліберально-капіталістичну парадигму політичного життя. **Квазі-консервативні, культурно-сталіністські риси ідейної дійсності Росії аж ніяк не перекреслюють її демоліберального характеру **(до слова, специфічні форми консерватизму включно з протестантським фундаменталізмом характерні і для США, проте сумарно вони не змінюють природи цієї держави, а часом і ллють воду на млин американського імперіалізму, практичним результатом якого є утвердження глобальної лібералістичної системи).
Сьогоднішня Росія є заслабкою, щоб стати на шлях радикального реваншу і відродити біполярний світ. Проте, конкуруючи зі США та іншими геополітичними гравцями, вона все ж рухається шляхом реваншизму. Не можна сказати, що такий стан речей цілком задовольняє Вашингтон. Нерідко реваншизм Росії викликає стан напруженої конкуренції між нею та США. Але такий стан – стан напруженої конкуренції – не переростає в стан протистояння двох ворогів. Америка не навчилася мислити категорією «розподілу Росії» (Ю. Липа). Напевно, сама ідея знищення Росії як імперії перебуває поза горизонтами геополітичного мислення США. В усякому разі, США не готові «переварити», взяти під свій контроль держави, котрі виникнуть на руїнах московської імперії, не спроможні опанувати ту колосальну енергію величезних євразійських просторів, котра вивільниться після знищення Росії. Тому США готові з більшою чи меншою інтенсивністю, з більшим чи меншим успіхом конкурувати за периферійні країни – Грузію, Україну, країни Середньої Азії, – але не готові розглядати Росію як ворога, котрий мусить бути знищений. Тут пригадуються слова сучасного націоналістичного аналітика Василя Іванишина (1944-2007 рр.): «Для Заходу аксіомою є те, що Росія мусить бути – як імперія, тоді як Україна може бути – але лише як державоподібна неоколонія, а не як повноцінна національна держава».
Конкуренція між Росією та США відбувається з перемінним успіхом. Так, Росія майже повністю здала Сирію на поталу Заходу та саудитам. Так само нею не були втримані позиції у колишніх радянських республіках Середньої Азії. Натомість існують підстави вважати, що Москва не відмовиться від власних претензій на Україну. Московія, формуючись на периферії і на уламках середньовічної української імперії, розвивалася як держава-крадій, котра вкрала у нас нашу історію, самоназву, геополітичне лідерство. Відтак, її імперська рація влаштована таким чином, що вона (Москва) відчуває на собі потребу контролювати «місце злочину», утримувати справжню Русь у в’язниці, аби нічого не заважало самозванцю царювати на величезних просторах північної Євразії.