НАЦІОНАЛІЗМ, ЗАКОННИЦТВО Й ІДЕОЛОГІЯ «ПРАВ ЛЮДИНИ»
Одним із закидів у бік націоналістів, які завадили проведенню «гей-параду», було те, що вони не визнають «прав людини». Під «правами людини» йшлося як про право невеличкої купки грантожерів нав’язувати свою ідеологію усьому суспільству, так і про більш широкі права, зокрема право мирних зібрань.
Подібні закиди виглядають доволі кумедно, адже їх суть зводиться до того, що націоналістів звинувачують у тому, що вони є саме націоналістами, а не послідовниками лібералістичної ідеології з її ефемерними «правами і свободами». Висувати подібні звинувачення – це те ж саме, що звинувачувати дуб у тому, що він саме дуб, а не газонна трава.
Отож, спробую пояснити, чому націоналісти є саме націоналістами, а не борцями «за права і свободи» гомосексуалістів, нелегальних мігрантів, бур’янів на городі тощо.
Передусім, відповім на закид, що націоналісти порушили «конституційне право» на мирні збори (логічний наголос на слово «конституційне»), а також – о жах! – узагалі не рахуються із нормами вітчизняного законодавства.
Ставлення націоналістів до діючої Конституції та законодавства загалом випливає зі ставлення до утвореної у 1991 році держави “Україна”. Для нас залишається актуальною перша точка Декалогу українського націоналіста – «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї». Тобто нинішню державу ми не вважаємо українською. Для нас вона важлива виключно як плацдарм для подальшої боротьби.
Уявіть, що ви придбали у містечку або селі закинуту садибу із будинком, який знаходиться в аварійному стані. Цей будинок – це і є держава “Україна”. Його можна підремонтувати, зробити більш-менш придатним для життя. Ви мешкаєте у цій хаті, бо більше не маєте де жити. Але якщо ви господар, який себе поважає, то неодмінно захочете або радикально перебудувати цю хату, або збудувати нову. Таким ремонтом/будівництвом є націоналістична революція. Лише така революція зможе утвердити по-справжньому українську і в повній мірі легітимну державу.
Не визнаючи нинішню державу українською, ми не визнаємо легітимності усієї повноти її законів. Деякі з них є цілком прийнятними (навіть за умов безпосередньої іноземної окупації закони, спрямовані, наприклад, на переслідування кримінальних злочинів, є легітимними). Натомість інші закони ми розглядаємо як шкідливі. Нашими найвищими законами є Закон Божий та інтереси української нації. До юридичних норм ми ставимося як до данності, з якою інколи доводиться рахуватися з прагматичних міркувань.
Будь-який пієтет до нинішньої Конституції у нас тим паче відсутній. Адже це Конституція, котра згадує про українців як націю лише раз і базується на чужих для нас ідеологічних засадах.
Отож, від того, що якесь право є «конституційним», воно не стає для нас якоюсь самоочевидною цінністю.
Тепер про «права і свободи» самі по собі.
Безперечно, кожна людина наділена певним комплексом прав і свобод. Для мене як для християнина є цілком зрозумілим, що кожна людина наділена передусім правом на Спасіння (лиш далеко не всі намагаються цим правом скористатися). Щодо інших прав і свобод, то вони різняться. Права і свободи не є чимось універсальним і спільним для всіх. Вони залежать від індивідуальних якостей та колективної приналежності особистості, а також від її чеснот, заслуг і обов’язків. Права і свободи мають закінчуватися не просто там, де починаються права і свободи інших людей (як цього вчить класичний лібералізм), а там, де вони виходять за межі вищих цінностей, моральних норм, інтересів спільноти.
Це наш, націоналістичний, погляд на проблему прав людини. І ми не лукавимо, коли діємо так, як не варто було б діяти з точки зору лібералізму. Ні свобода мирних зборів, ні свобода слова для нас не є «священною коровою». І ми неодноразово порушували і перше, і друге, адже цього вимагала боротьба в ім’я найвищих цінностей, якими є Бог і Україна.
Ми неодноразово порушували право мирних зібрань, коли від Львова по Харків розганяли мітинги комуністів або перешкоджали їхньому проведенню в інакший спосіб. Ми неодноразово порушували свободу слова, коли змушували заткнути пельку проросійським агітаторам (при цьому, звісно, порушувалась низка інших прав цих індивідуумів). Чому ми це робили? Тому що ми націоналісти і вболіваємо за добро нашої нації. А робити це, не поборюючи ворогів, неможливо.
Натомість держава “Україна” рухалася іншим, лібералістичним шляхом, шляхом толерантності до різноманітного зла. Один із наслідків – анексія Криму і нинішня війна на Донбасі.
Уся ця риторика щодо прав і свобод – не більш, ніж демагогія. Самі ліберасти не дотримуються того, що вони декларують. Чого лишень варта цензура в багатьох лібералістичних державах, де, висловивши ті чи інші думки, можна доволі швидко отримати ярлик «расиста», «фашиста», «гомофоба», а інколи і штраф чи тюремний термін. Вони, ліберасти, лукавлять. Ми, натомість, ні.
Для тих, хто не зовсім мене зрозумів, скажу простіше. Націоналісти – не вороги справедливих прав людини. Націоналісти – противники абсолютизації прав людини, перетворення їх на фетиш. Хто як не націоналісти заступаються за по-справжньому законні права українців? Хто як не представники різних націоналістичних організацій завжди підтримує киян у їхній боротьбі проти незаконних забудов? Хто як не націоналісти підтримують громадян у їхній боротьбі зі знахабнілими чиновниками? Але ми робимо це не тому, що є прихильниками ідеології (чи навіть якоїсь релігії) абсолютизованих і дещо абстрактних «прав людини», а тому, що боремося за справедливість і порядок. Ми завжди, якщо це в наших силах, допоможемо громаді або окремим людям у боротьбі за законні права. Але так само в міру своїх можливостей ми будемо завжди протидіяти тим, хто, прикриваючись риторикою про «права і свободи», намагається поборювати релігію, мораль та інтереси нашої нації.