УКРАЇНА ОЧИМА ГЕНІЯ. ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛІНИ КОСТЕНКО
Цього дня, 19 березня, святкує свій 85-й День народження геніальна українська жінка – Ліна Костенко.
Кожен Геній – це Божий дар для конкретного народу. У випадку Ліни Костенко Господній дар є подвійним: по-перше, Творець подарував нам цю геніальну поетесу, по-друге, Він дав їй багато років життя. У нинішній час, час усіляких андруховичів, жаданів, карп та інших фальсифікаторів мистецтва, ми маємо особливо цінувати той факт, що Ліна Костенко продовжує свою земну мандрівку. Адже на тлі тотального панування хибних орієнтирів, «болотяних вогнів» кожне слово Генія – це справжній скарб.
З нагоди Дня народження живого класика публікуємо два тексти – виступ Ліни Костенко на врученні премії імені Олени Теліги та коротеньку передмову до цього виступу Василя Іванишина.
Вчитаймося, вдумаймося в ці слова. У них – наша національна доля і перспективи нашої Боротьби!
Україна очима генія
Живемо в переломову добу. Бо твориться історія: щось завершується, щось починається. Глобальні зміни, розпад імперій, відновлення і поява нових держав. Події, що змінюють світ. Імена, які повторюють усі… І сучасникам здається, що саме вони і зроблене ними означать для майбутніх поколінь наш час.
Марні надії!..
У другій третині ХІХ ст. теж було багато змін, гучних подій та імен. Але в Історію – у пам’ять народу – цей період назавжди увійшов як епоха Тараса Шевченка. Геній став суттю, знаком і символом доби.
Колись і наш час стане для нащадків об’єктом пізнання, осмислення й оцінки. І буде він для майбутніх українців епохою Ліни Костенко. Бо вона – геній. Саме у її естетично довершеному і пророчому Слові суть сьогодення, критерії його оцінки і наука буття для цілого народу.
Є найпереконливіший критерій геніальності митця: істинність сказаного ним, яка тільки підтверджується часом. Візьміть будь-яке поетичне висловлювання Кобзаря, і переконаєтесь: це – Істина. Бо він – геній. Візьміть будь-яке судження в поезії Ліни Костенко: воно істинне. Бо вона – геній.
Півстоліття тому вона прийшла в літературу. Півстоліття тому Господь послав нам нового поета-пророка. Як прислухаємось до її Слова? Як вчимося у неї? Усе приблизно так, як і з Шевченком: одиниці запалюються вогненним Словом і згоряють у намаганні втілити його в життя, а вихованій різними окупантами рабодухій більшості потрібен не національний Пророк, а цар – хоч трохи кращий за попереднього… “О люди, люди, небораки…”
Кажуть, називати живих геніями не прийнято. Хто каже? Обережний раб, здатний найвище на те, щоб скиглити над мертвим Пророком?
Пропонуємо шановним читачам текст одного з таких рідкісних, на жаль, виступів Ліни Костенко. Може, хоч для одиниць він спалахом праведного гніву освітить ганебне сьогодення і вихід з нього. Бо не може бути, щоб у час тотальної цілеспрямованої бидлізації життя всі не тільки поглухли, а й осліпли, – зло в принципі не може бути абсолютним…
Василь ІВАНИШИН
**Виступ Ліни Костенко
на врученні премії імені Олени Теліги**
Київ, 1.04.2004
У книжці Крушельницької є одне дивовижне місце, хоч там багато дивовижних місць – у цілому ця книжка вражаюча. Але я хочу процитувати саме це місце: „Над фортепіано моєї мами завжди висіла посмертна маска Бетховена”.
Я так відчуваю, що над нами всіма, над Україною, завжди висять посмертні маски. І стоять хрести – відомі й невідомі, символічні й могильні, загублені й знайдені. Й оті, умовно кажучи, посмертні маски людей, які любили цю країну, які загинули за неї, які жили і вмирали за неї…
Мені важко сьогодні говорити. Я не бачу підстав для великого оптимізму. І якщо ви вже мене сюди покликали… Я не хотіла приходити, бо боялася прозвучати дисонансом.
Ми оті посмертні маски на нашій історії, ті хрести – ми вже звикли сприймати як якийсь звичний інтер’єр нашої історії, можна сказати – дизайн цього інтер’єру. І ми не вдумуємося в глибину цього кошмару: що за кожною такою посмертною маскою стояла жива-прежива людина. Вона хотіла жити.
Та сама Олена Теліга… Ану, згадайте рядки: „Сьогодні кожний день, кожний крок хотів би бути вальсом”. Це ж молода й красива жінка! „Топчуть ноги радісно і струнко сонні трави на вузькій межі”. Це дуже молода, може, закохана, прекрасна жінка, яка любила життя. І загинула у тридцять п’ять років…
Її біограф Олег Штуль родом із села Лопатичі Овруцького району. Наша експедиція їздить у цей район. Чому ми ковзаємо тільки по поверхні? Чому так мало людей знає, що сьогодні являє собою Овруцький район? І Рівненська область, де будують і хочуть відкрити новий блок. Це ж все суцільна зона! У цьому Овруцькому районі є мертві села, огороджені колючим доротом. Але про це ніхто не хоче навіть подумати, що Україна по живому – мертва. І стереже батальйон міліції мертві села, і добратися туди неможливо. От сьогодні вручається достойна премія достойній людині за достойну книгу – давайте не зісковзувати на відчуття свята, тому що і за тією долею стоїть трагедія, і за долею Олени Теліги стоїть трагедія, і цей зал пустий – теж трагедія.
Я згадую перші вручення, скажімо, премії Антонича. Український дім не вміщав українську громаду. Потім передислокувались у менший зал, потім зовсім у менший, а тепер потрошку анігілюється це відчуття України. І українська громада… Подивіться на балкон. Я давно якось нікуди в людні місця не виходжу. Останнє, що я бачила, – весь балкон був повний. Зараз він порожній, і в залі є порожні місця. В чому річ? Давайте подумаємо: з одного боку, таке святкове відчуття, а з іншого боку – „шагренева шкіра” зменшується. Згадайте, як Олена Теліга цитувала Донцова, що тільки та нація і ті люди, які здатні на здоровий гумор, на сміх, тільки ті можуть перемагати. І, гинучи, перемагають. А так скиснути, як зараз скиснули українці, то так перемогти не можна.
Не можна перетворювати це на свято, але не можна й засинати потихенько. Ану, уявіть собі: Олена Теліга тут не на портреті, а сидить у залі. Сидить цей прекрасний молодий хлопець Валерій Марченко, Стус, Світличний. Скажіть, будь-ласка, їм не було б сьогодні сумно?
І давайте просто не зісковзувати із суті речей, тому що, може, зараз треба інтенсивніше читати, вчитуватись і в статті Олени Теліги. Статтю Олени Теліги „Партачі життя” треба проробити вздовж і впоперек, і в глибину і в висоту. Вона абсолютно про сьогоднішній день, про сьогоднішнє становище України. Будь-ласка: будь-яка її стаття про жінок, про співвіднесення жінок і мужчин цієї нації. Ви знаєте, це такі розумні слова! Що там сьогоднішні феміністичні фітюльки! Там є жінка, яка відчуває, що таке мужчина. А ви знаєте, що у нас зараз робиться з мужчинами.
Я зараз скажу грубу річ, нескромно процитую себе із тієї повісті, яку зараз буду друкувати. Там одна жінка, коли у Верховній Раді голосували за Єдиний економічний простір (скільки тоді було – 391 голос?), так персонаж моєї повісті каже: „Мені соромно за мужчин моєї нації. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню – вони ніколи не схопляться за зброю!” (Гучні оплески в залі).
Я не бачу великої причини аплодувати у саме такому печальному спостереженні. Та й у залі зараз більше жінок. Теж симптоматично, шановна українська громадо: чому все менше мужчин, а більше жінок? Це добре, жінки завжди є там, де треба.
Між іншим, хочу вам сказати одну річ.
Нещодавно я мала дуже добре враження (це на заперечення своєї цитати із повісті). У становищі цієї нації держава поки що – самоціль. Хай вона стане справжньою – тоді вона не буде самоціллю. А зараз вона не збудована, вона демонтована. І от я часом думаю про нас, коли в Україні зараз іде така лайка, що найгірші вороги – це націоналісти і націонал-патріоти. Більше того – блок „Наша Україна” якийсь чоловік, недостойний імені мужчини, назвав нашистами. А од нашистів недалеко до фашистів. І ви знаєте, терпіли, терпіли, але нещодавно я бачила по телебаченню, як один депутат сказав: „Я член блоку „Наша Україна”, але я не нашист. І хто мене назве нашистом – буду бити морду”. Ви знаєте, це мужчина, який схопився за зброю. Я думаю, що його більше не назвуть нашистом. Є ота позиція, яка або відчувається, або ні. Вона повинна відчуватися.
А у нас що? Дивитесь телебачення, де нещодавно я почула фразу: „Почем сегодня патриотизм? По стольнику на рыло!” Мені здається, що коли відбувається таке важливе й трагічне дійство, як вручення такої достойної премії такій достойній людині, мабуть, варто не стільки співати-декламувати, але, може б, кожну можливість використовувати для обміну думок, які б циркулювали далі і які б допомогли цьому…
Я не скажу суспільство: у нас – суспільство-конгломерат, з ним громадянського суспільства не побудуєш. Думаю, що якби були проведені систематичні читання, то там, в Олени Теліги, є все. Будь-ласка: аналогія. Коли у 1942 році О.Теліга прийшла у Спілку письменників України і їх там захопили, то той, хто завідував тоді культурою, сказав, що Спілка письменників нічого не робить і треба міняти правління. Вам це нічого не нагадує? У 1942 році німці-фашисти теж хотіли міняти правління у Спілці письменників України…
Скільки в Україні премій! Я не можу порахувати. Слухайте, яка глухота: “Прометей-престиж”!.. Чоловіка прикували на скелі, орел йому довбав печінку, а глухота сучасної здурнілої людини вказує таке формулювання – “Прометей-престиж”. Так, наче бути віками закльованим у печінку – це дуже престижно. Але при чому тут Прометей і його престиж? Його престиж в іншому. Або біля ЧАЕС. Ці люди, які загинули, – любили Україну. Якби вони зараз це побачили, то вони б не гинули, а просто вмерли б з горя.
Книжка Л.Крушельницької називається „Рубали ліс”. Ліс таки вирубали так, що майже дощенту. Ви знаєте примовку, що ліс рубають – тріски летять. Пні чорні залишаються, у пнях заводяться гадюки. А я питаю: а підлісок де? Оті молоді дерева, які забезпечать еволюцію і будуть кращими, сильнішими навіть за той ліс вирубаний. Поки що цього не видно.
Ви знаєте, що у нас слово патріотизм вже „по стольнику на рило”, слово “історія” викликає регіт гомеричний, дехто, хто їздить у зону, може потрапити в “народники”…
Це дуже страшно, бо поки були ті люди, що здатні були загинуть за Україну, в них була акумульована, уособлена Україна, і тому не виникало сумніву, що вона є. Зараз все менше людей, в яких уособлюється Україна, які готові за неї боротися, в яких є ота цивільна одвага, про яку писала Олена Теліга. І от коли таких людей все менше або у них немає цивільної відваги, через те Україна зараз – ніби як її немає. Вона тане на наших очах. Її демонтують.
Ми за цей час, правда, дізналися дуже цінну річ: що Україна – це не Росія. Боже мій! Це варто було всім гинути, щоби це взнати. Поки що я можу з жахом сказати: докотили Україну до прірви, і поки не з’явиться ота цивільна відвага в людях, доти вона так і буде, ця Україна, декоративна. Незалежність ворушить вусами уві сні…
І я хочу, щоб наступний лауреат був саме з того підліску, щоб він виріс, і щоб це була якась молода людина, щоб ця Україна мала майбутнє.