ПОЛЮБИТИ ВІЙНУ
Українським воякам неодноразово вилазили боком «мирні ініціативи» нашого «головнокомандуючого» бізнесмена та тупість вищого армійського керівництва. Створюються умови для наступу – Порошенко їде у якийсь черговий Мінськ і заключає «перемир’я». «Перемир’я» підписане – «сєпарасти» б’ють по наших позиціях із ще більшим завзяттям, натомість українські військові мусять чекати приїзду групи ОБСЄ, фіксації ними вогню і дозволу на оборону з боку командування (а зараз узагалі не можуть повноцінно відповідати через відвід артилерії). Ми втратили багато друзів, але готові боронити кожен сантиметр нашої землі – влада здає ворогові нові території.
Припускаю, що якщо така ситуація буде продовжуватися, то й добровольці, і військові впевняться, що з Порошенком виграти війну неможливо в принципі. І тоді… Тоді Порошенка не стане. Можливо, це дійсно дестабілізує ситуацію, але іншого шляху порятунку України не буде.
Але проблема не лише в Порошенку та Генштабі. Проблема також у настроях, які характерні для частини наших громадян. Ідеться про пацифізм, бажання якнайшвидше досягти миру. Думаю, такі настрої дуже вигідні нинішній владі, і вони штучно розігріваються через ЗМІ. З іншого боку, вони є наслідком багаторічної бездержавності, наслідком того, що українців привчали бути пасивною масою, а не творцями власної долі. Тобто все тут взаємопов’язане: і влада, й історичний шлях нашого народу, і діяльність ЗМІ, і суспільні настрої.
Інформаційний простір переповнений словом «мир». Всюди чути: «Ми не починали цієї війни», «Ми прагнемо миру», «Важливо якнайшвидше повернути мир» і т.д. Це неприпустимо під час війни! Якщо вояк їхатиме на передову і ще в дорозі буде мріяти про повернення додому, це суттєво знизить його мотивацію, деморалізує його і навіть збільшить шанси загинути. Аби повернутися живим і здоровим додому, вояк мусить полюбити війну. Це ж саме стосується і цілого народу: якщо українці хочуть миру, вони мають відмовитися від думки про мир за всяку ціну і прагнути передусім перемоги, розправи над ворогом, а не миру. Українці мусять полюбити війну!
Війна – це не лише бравада. Війна – це бруд, кров, смерть твоїх побратимів. Війна – це перебиті кулеметним вогнем ноги твого побратима, коли він бачить власні кістки. Війна – це коли доводиться везти загиблого співслуживця, обмотавши його розірваний гранатою торс целофаном. Наш червоно-чорний прапор – це символ крові, пролитої за панування на нашій землі. Він дуже гарно виглядає в умовах мирного часу. Але війна – це коли червоно-чорний шеврон стає коричневим від засохлої крові, і від нього йде неприємний запах. Війна пахне не лише ранковою свіжістю. Вона також пахне обпеченими людськими тілами і запахом ладану на похоронах. Та попри все це, війна потрібна!
Зараз багато українців неначе стадо баранів сподівається на якусь серйозну допомогу Заходу. Вони хочуть, щоб хтось замість них самих вирішив їхні проблеми! Напевно, вони не читали у Лесі Українки: «Хто визволиться сам, той буде вільний, / хто визволить кого, в неволю візьме». А варто було б! Крім того, зараз ситуація така, що на Заході не дуже хочуть протистояти Росії і брати Україну «в неволю» на всі сто відсотків. Хто це буде робити – краща подружка Путіна Меркель чи демократичний хробак Обама? Заходу вигідно мати певний вплив на Україну – і політичний, і економічний. Але наразі провідні держави Заходу мають замало амбіцій, аби потужно протистояти Росії. Повторюся: у США при владі демократичний хробак Обама. У багатьох країнах Євросоюзу – колишні марксисти, котрі виховувалися на традиціях любові до комуністичної Росії.
До речі, про США. Я не маю симпатій до імперіалістичної політики цієї держави. Але! Подивімось, як Америка забезпечувала свою могутність: війна за війною! І це не оборонні війни на своїй території – це війни в усіх куточках світу з метою забезпечення своїх імперських амбіцій. І ці війни не давалися Вашингтону легко. Наприклад, під час війни у В’єтнамі США втратили вбитими майже 60 тисяч своїх вояків. 150 тис. американських солдат було поранено. Натомість дехто з українців вважає, що наші втрати (при обороні власної землі!) завеликі і нам вслід за Порошенком варто шукати «політичних методів» – методів здачі своєї країни агресору. Безперечно, чисельність наших втрат значною мірою залежить від суб’єктивних чинників (політика Порошенка, некомпетентність вищого командування, наявність ворожої агентури). Але ми повинні бути готовими до більших жертв. Головне – щоб ці жертви приносилися в реальній боротьбі, а не її імітації!
На передовій мені доводилося виконувати обов’язки парамедика, і я знаю, що таке смерть і страждання. Не зважаючи на це, я твердо переконаний у необхідності усіх цих жертв, терпінь, втрат. Ще в підлітковому віці я запам’ятав слова: «Держава – це кров і залізо, свобода – це вістря мечів!» Інакше бути не може!
Війна – це шанс. Нині у війні з Росією ми маємо шанс здобути справжню свободу і справжню державу. На цьому тлі кожен, хто говорить про «необхідність вирішення конфлікту дипломатичним шляхом», діє як ворог. Він, навіть якщо говорить про своє співчуття до військових, плює на могили наших загиблих товаришів, а також на історію нашої визвольної боротьби. Він хоче зробити наші жертви марними.
Сьогодні Бог подарував українцям шанс. Не втратьмо його, бо інакше нас проклянуть нащадки – кращі із них, ті, яких не вдасться баранізувати зовнішнім окупантам або внутрішнім ворогам.