ЛІТ ТОМУ ДЕСЯТЬ…
Пропонована читачеві стаття «Літ тому десять» була опублікована далекого 1924 року у «Національній думці» – журналі, що видавався у Празі представниками Групи української національної молоді (націоналістичного об’єднання, що згодом, у 1929 році, стало співтворцем ОУН).
**У центрі уваги автора статті лежить бойове хрещення легіону Українських Січових Стрільців – формації, котрій довелося стати чимось значно більшим за один із військових підрозділів на фронтах Першої світової. Адже створення УСС ознаменувало народження нового типу українця – значно «нахабнішого» у відстоюванні прав своєї нації, українця, сповненого нових ідеалів і волі до їхнього втілення. Саме цю «революційність» підкреслює Береза: на фоні представників старшого покоління і загалу галицького суспільства перші січові стрільці здавалися «жменькою фантастів», «переекзальтованими дітваками (дітьми – І.З.)», «лицарями абсурду». Словом, наївними романтиками, котрі не хотіли рахуватися із правилами «реальної політики», не визнавали меж «реального» як такого. **
**Фактично, ми знаходимо у цій статті розкриття суті націоналістичного волюнтаризму і максималізму, а також усвідомлення ролі ініціативної меншості, на відповідальності якої лежить доля нації – тих, які «зрозуміли, що стоять на границі Вчора, а творити мають тверде, гірке Нині, з котрого має вирости чарівне Завтра». **
У світлі сьогоднішніх подій ця стаття продовжує залишатися актуальною, оскільки гнила демоліберальна система, котра панує в Україні, прагне засмоктати й націоналістів, намагається змусити їх грати за своїми правилами гри, обмежити їх рамками «реальної політики», позбавити максималістської позиції. Проте для націоналістів обмежитися рамками «реального» означає відмовитися від власних обов’язків, адже їхній ідеал лежить далеко «за межами можливого» (І. Франко), адже націоналісти – це ті, що зміщують межу «реального». Майдан і війна це довели. Тепер це має довести Завтрашній День.
Ігор Загребельний
Літ тому десять…
Двадцять четвертого вересня 1914 року…
В Українських Січових Стрільців перші стріли…
Тоді як від вибухів гармат земля і небо дрожали, коли під зривахи велетенських гранатів валились найсильніші бельгійські твердині, коли московська повінь заливала Австрію – з верхів Карпат залунало декілька «верндльових» стрілів, декілька чорних, олов’яних куль зі свистом полетіло на зустріч сірій наступаючій масі, гнані нагайками білого царя.
Що значило тих кілька стрілів в порівнянню з невольним гомоном бою над Марною? Яке реальне значіння мала та сотня Українських Січових Стрільців, озброєна мов на глум старими, заржавілими крісами, тоді коли міліони людей виряджених наймодернішими засобами техніки душили себе взаємно в кровавих, смертельних обіймах.
Що це було? Хлоп’яча гра? Фарза? Безглуздя? Так многим здавалось…
На тлі сірої мертвеччини наших днів, коли крім скарг і нарікань не чути було іншої мови, коли домагання української школи і автономії було найсміливішою мрією, коли обструкція в Соймі і Парламенті була найвищою формою боротьби, ультрарадикальним вчинком – Українські Січові Стрільці явились для багатьох жменькою фантастів, горсткою переекзальтованих дітваків, які самі не знають чого хочуть і самі не вірять у це, що проповідують.
Лицарі абсурду…
В цім лежить трагедія… Це що для Них було найвищою реальною метою, до котрої історія казала йти без хвильки вагання, під загрозою зникнення українського імені з лиця землі – для більшості був це «абсурд». Це, що для Них було історичною необхідністю, якій вигнутися не вільно – для більшості була це дитяча не передумана фантазія.
Може, і не передумана – але відчута. Відчута тою найтоншою інтуїцією, котру тільки чиста, палка, молодеча душа дістає в дарі, відчута гарячою кров’ю серця, яку затроїти не мала ще змоги «реальна політика» дня.
Вони відчули і зрозуміли надходячий момент, зрозуміли ці тайні, а такі грізно-дивні, не артикульовані звуки, що бриніли вже у милях будучності, дрожали вже на містичних півсвідомих струнах душі людства, а котрі доперва час мав замінити на зрозумілу всім мову. Вони одні передчули, відчули і зрозуміли, бо Вони, хоч зроджені в минувшині, були дітьми не пришлого, але майбутнього, були синами будучої епохи, яку самі доперва творити мали кров’ю і думкою Своєю..
Вони зрозуміли, що стоять на границі Вчора, а творити мають тверде, гірке Нині, з котрого має вирости чарівне Завтра – відчули, що історична Ананке (Ἀνάγκη – божество неминучості, фатуму. – І.З.) вибрала Їх за поміст, по якому «абсурд» батьків має перейти всім своїм тягарем, щоб статися дійсністю дітей.
Зрозуміли – і пішли у Своє призначення непохитним кроком.
Віднайшли биту, тверду дорогу, з котрої збилися на манівці Їх батьки.
Відшукали шлях, яким ішли давно залізні княжі полки, який на протязі віків промощувало безсмертне козацтво, котрим на послід ступали гайдамаки. Святослав, Роман, Богдан, Мазепа і Гонта вказали Їм путь, куди йти мали.
І Вони пішли продовжувати цей старий слави шлях, що припав уже пилом забуття, що в сірій мраці століть лише неясною, вузькою але безконечною смугою мерехтів в очах, шлях, що тільки у молодечих снах яснів золота блиском, у чарівних мріях поривав непереможеною стихійною силою.
Пішли окружені загадки тайною для своїх і чужих.
Для одних «лицарі абсурду», для других лицарі Австрії, а тільки для небагатьох – лицарі української ідеї..
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми Нашу славну Україну гей розвеселимо…
Пішли розвеселити «зажурену Україну», пішли визволяти «братів українців з московських кайданів».
Пішли бо:
Сповнилась міра, кров братів,
Надлюдські злочини катів
І зганьблена народня честь
Зродила месть, кроваву месть…
(стрілецька пісня).
Червоніли калини як Вони пішли.
Червоніли ягідки калини і за подувом сильнішого вітру як краплі засохлої крови падали на землю..
Їх символ..
Бо від крови Їх почервонів шлях Їх тернистий – від крови червонішої червоної калини…
Двадцять-четвертого вересня вступили на цей шлях Свій кровавий.
Під Туречками, серед зелених верхів Карпат він починається, червоною довгою лентою тягнеться по бескидських хребтах, по подільських ланах, по чорноморських степах, по волинських лісах – по всій Україні… Стрілецької слави безконечний шлях…
А Вони славу козацьку так дуже зберегти хотіли. У всіх піснях, що їх наболіла стрілецька душа творила, співають про неї. Не для себе хотіли здобути єї, а для тої «зажуреної України», для будучих поколінь. І здобули єї!
До безсмертного вінка слави вплили нові ясніючи самоцвіти що гордим блеском вічно сіятимуть. Ключ, Маківка Семиківці, Лисоня, Конюхи – сміло стояти можуть побіч Жовтих Від, Корсуня, Пиляви, Зборова.
Двадцять-четвертого вересня 1914 р. згинув безповоротно «Русин-вояк», а вродився Український стрілець, що свідомо, без боязни пійшов «у бій, по згарищах Руїни, за рідний край, за нарід свій, за волю України», стрілець, котрого у бій «благословить могучий дух Мазепи».
Двадцять-четвертого вересня 1914 р. то уродини Української Армії, бо Українські Січові Стрільці стались батьком Січових Стрільців, того війська «що тільки раз в історії являється», бо Українські Січові Стрільці стались ядром геройської Української Галицької Армії.
Двадцять-четвертого вересня 1914 р. – то передвісник І-го падолиста 1918 і 22 січня 1919 рр.
З віддалі десятьох літ, з історичної перспективи ці перші крісові стріли Українських Січових Стрільців голосніше говорять, ніж найбільші гармати, вагітніші у своїх наслідках, ніж всі бої світової війни, бо ними писалась української історії нова, преславна сторінка.
По аскета терпіннях, по безрадному квелінню, по тужливих наймита співах, – був це мужа чин, свідомої волі вислів. По століттях перерви на всесвітнім терені українського народу самостійний крок перший..
Ліпани, 15.ІХ.1924.
[Національна думка. – 1924. – Ч. IV-VI. – С. 1-3]