ВІЙНА: ГОРИЗОНТИ ЦІННОСТЕЙ
Політична мова лібералістичної демократії є мовою облуди. Апелюючи до «народу» як «джерела влади», політики, що діють в умовах демоліберальної системи, змушені вдаватися до демагогії і прикривати справжній зміст своєї діяльності популістською риторикою. Та попри це, попри усю нещирість, яку ми можемо спостерігати в умовах демократичної системи, доволі виразним є ідеологічний скелет риторики, якою супроводжується створення ілюзії «влади народу».
Аби проілюструвати вище сказане, звернімось до двох текстів, що репрезентують створений режимом Порошенка дискурс війни.
Текст перший: реакція Порошенка на обстріли Маріуполя 24 січня 2015 року. Перебуваючи у Саудівській Аравії, Порошенко відреагував на обстріли Маріуполя таким чином, що не згадав про Росію як агресора. «Полюсом зла» в інтерпретації Порошенка довелося бути не московському імперіалізму, а «бойовикам» та «терористам». Сам обстріл Маріуполя був проінтерпретований не як один із епізодів нинішньої війни, а як черговий «теракт», щоправда – особливо жорстокий. «Криваве вбивство проросійськими терористами десятків мирних людей і поранення майже ста мирних мешканців Маріуполя є не просто терористичним актом. Це – злочин проти людяності, підсудний Гаазькому трибуналу» – заявив Порошенко. У своєму виступі «президент миру» не відступав від своєї звичної риторики: «Відкривши прицільний вогонь по житлових кварталах Маріуполя, бойовики продовжили чергу терористичних актів, серед яких, лише за останні дні – розстріл пасажирського автобуса під Волновахою і вбивство людей на зупинці і в тролейбусі у Донецьку, вогонь по житлових кварталах багатьох міст і сіл».
**Текст другий: заява міністра закордонних справ України Павла Клімкіна про те, що Україна не буде відвойовувати Донбас (середина листопада 2014 року). **Про відсутність планів збройним шляхом повернути контроль над окупованими теренами Донбасу Клімкін заявив в інтерв’ю німецькому виданню «Rheinische Post». Клімкін зазначив, що українська влада планує і надалі дотримуватися «режиму припинення вогню» й продовжувати «пошук політичних рішень у конфлікті». «Миролюбність» курсу Порошенка Клімкін пояснив турботою про «цивільне населення» Донбасу («Така воєнна операція торкнулася б також і цивільного населення, наших українських співгромадян»).
Що об’єднує ці два тексти? З одного боку, вони є спробами виправдати нинішню зрадницьку політику режиму Порошенка. Перший текст камуфлює факт російського військового вторгнення і окупації частини наших земель темою «тероризму». Другий – концентрується на бажанні виправдати відсутність політичної волі до звільнення окупованих територій.
Але якщо ми зазирнемо глибше, ми бачимо яскравий світоглядно-ідеологічний базис, «скелет» для побудови політичної риторики, за допомогою якої нинішня влада прагне виправдати свої дії. Основою для цього базису є світоглядна установка, котру можна назвати мінімальним гуманізмом. На відміну від такої форми гуманізму, як, для прикладу, комунізм, мінімальний гуманізм не виводить із людини якихось надіндивідуальних цінностей. Для комунізму втіленням людськості був клас пролетаріату, покликаний шляхом драматичної класової боротьби здобути «земний Едем» (комуністичне суспільство). Мінімальний гуманізм, найпрямолінійнішим виявом якого є лібералістична ідеологія, не орієнтується на подібні цінності. Для нього цінністю є лише людський індивідуум, покликаний до задоволення власних приземлених потреб.
Ті речі, про які говорить Порошенко та представники його режиму, є прикладом найчистішої експлікації мінімально-гуманістичного, лібералістичного світогляду. Окуповано Крим, на Донбасі триває «гібридна» війна, і в цей же час влада обурюється терактами, а також говорить про інтереси населення окупованих територій як свій головний пріоритет. Здоровий глузд говорить, що за умов окупації частини територій пріоритетом для держави стає їхнє звільнення і відновлення власної територіальної цілісності. При цьому державі насамперед має йтися навіть не про захист інтересів власних громадян або ж економічні чинники, пов’язані із втраченими територіями, а про територіальну цілісність як цінність-в-собі, адже держава, котра не спроможна захистити власну територію, не є повноцінною суверенною державою. Натомість у нас на тлі окупації значної частини наших земель говорять про «тероризм» та його цивільних жертв.
Слід відзначити, що інформаційні кампанії, пов’язані з нещодавніми «терактами» (автобус під Волновахою та обстріл Маріуполя), у руслі логіки карго-культу були порівняні з терактами у Франції (розстріл співробітників блюзнірського журналу «Charlie Hebdo» та подальші сутички терористів із силовиками). Таким чином невдалі (або просто бездумні) військові дії окупантів були поставлені в один ряд з діяльністю ісламістів, які насмілилися порушити лібералістичний status quo (вбивства, пограбування, зґвалтування мігрантами представників корінних європейських народів є звичною річчю. Квінтесенцією паризького теракту з точки зору західного світу є те, що він поставив релігійні вартощі понад «священну корову» лібералізму – так звану «свободу слова»). Відтак на тлі іноземного військового вторгнення і окупації частини земель влада спробувала сфокусувати увагу громадського на жертвах серед цивільного населення, показавши окупантів банальними противниками «універсальних» (лібералістичних) цінностей.
Гадаю, Порошенка важко «запідозрити» в реальній турботі про інтереси населення східних регіонів України. Проте, як зазначалося на початку, мова лібералізму є мовою облуди, і представникам нинішньої політичної еліти звично брехати, апелюючи до базової, лібералістичної парадигми політичного мислення (точніше, зовнішньої риторики, маски, котра приховує огидне обличчя лібералістичної політики).
Сформований владою і підтриманий певним сегментом суспільства дискурс війни відображає панування в Україні і світі загалом надзвичайно деструктивних, патологічних ідей і світоглядних установок.
Держава і нація як логічне ціле стоять вище індивідуумів, котрі їх складають. Саме такий підхід є гарантією належного існування держави і нації. Водночас цей підхід не заперечує цінності людини (навпаки: спільнота – сім’я, товариство, громада, нація – є простором розвитку і самореалізації людини як особистості (а не просто індивідуума)). Ми ж натомість бачимо, як керманичі держави озвучують парадоксальну логіку, для якої інтереси певного числа індивідуумів (не органічної цілісності, а механічної суми) стоять вище державних інтересів. Проте, якщо ми усвідомимо теоретичні основи лібералізму, а також практичний зміст лібералістичної політики, така логіка нас не дивуватиме.
Не зважаючи на вище сказане, сьогодення не може не тішити окремими позитивними тенденціями. Нині тисячі вояків, передусім добровольців, самим своїм існуванням заперечують логіку гуманізму, адже власною жертовністю доводять, що існує те, що дорожче за життя людини. На задній план відсувається низка речей – безпека власного життя, комфорт, матеріальні цінності, культ толерантності. Із болота хибного світогляду повстають справжні цінності – любов, честь, вірність, культ обов’язку. Ціннісні орієнтації зміщуються у бік трансцендентності, у бік надіндивідуального і надлюдського загалом.
Усі роки незалежності українців годували лібералістичною фразеологією: терпимість, свобода думки, свобода слова, «право бути собою». Зараз же ця маячня розбивається об реалії протистояння з московською імперією та її прихильниками. Те, що сьогодні, після «гіркого досвіду», мало хто з числа «біженців» відважується вивісити «флаг ДНР», є тому доказом. Суспільство лікується від лібералістичного дурману, і робить це стихійно. Ці тенденції потрібно посилювати, аби з тих людей, яких змінила війна, народилася нова держава – держава, що буде орієнтуватися на істинні цінності.