БОРОТЬБА З ВНУТРІШНІМ ВОРОГОМ І «ГЕРОЇ ДИВАНУ»
В системі Військово-політичного руху «Правий сектор» мені пощастило очолити Добровольчий Український Корпус. Пощастило в тому сенсі, що мені доводиться займатися передусім військовими, а не політичними питаннями. Але мушу сказати декілька слів про нездорову ситуацію, яку можна спостерігати в тилу.
Говорять, що в Україні відбулася «Революція гідності», і суспільство змінилося. Частково це відповідає дійсності. Кількість добровольців або завзяття і жертовність волонтерів є тому доказом. Одначе із певного відсотка наших співгромадян не вибили рабського духу ні зимові події, ні війна. На початку Майдану нас, націоналістів, називали провокаторами або найманцями Банкової. Ситуація повторюється. Наелектризовані інформаційними технологіями, до яких вдається влада, деякі українці істерично реагують на критику дій нинішнього режиму або якісь акції протесту. Не встигне активіст або просто пересічний патріот висловити свою думку, як відразу чує: «Ти – провокатор!», «Ти дієш на руку Москві!», «Путін цьому лише зрадіє!» тощо.
Одним із улюблених прийомів цих «борців із провокаціями» є питання «А ти чому ще досі не в АТО?» Інколи доходить до парадоксальних ситуацій. Наприклад, деякі представники «Правого сектора» змушені згідно з наказом займатися роботою в тилу. Інші чекають своєї черги відправки на схід. Ще інші – лиш повернулися з фронту, але, бажаючи бути корисними, активно беруть участь у організаційній діяльності в умовах мирного життя. І ось така людина, пішовши, наприклад, на акцію по «сміттєвій люстрації» якогось чиновника-корупціонера, чує: «Що, ні з ким воювати? А ти чому не на фронті, якщо такий сміливий?!» Особливо активно «борці з провокаціями» поводять себе в соцмережах…
Можна зробити висновок, що деякі наші співгромадяни безмежно отупіли і думають виключно в межах банальної схеми: акції протесту або критика влади – зло, чекати манни небесної – добро. Насправді, якби навесні не було високого революційного градусу, ніяка «АТО» не розпочалася б узагалі. Донбас був би зданий так само, як і Крим, а за цією здачею послідувало б подальше прийняття Києвом політичного диктату Москви.
Звісно, не можна дотримуватися і зворотної логіки: будь-які акції протесту або критика влади – це добро. Йдеться про «розборняки» поміж окремими суб’єктами режиму внутрішньої окупації або ж відверто антидержавні акції (наприклад, акції проти мобілізації). Що стосується другого випадку, то «Правий сектор» залюбки братиме участь у їхній нейтралізації. Але! Як можна спокійно дивитися на ті процеси і явища, які несуть загрозу буттю української нації, і ніяк на них не реагувати?!
Складається враження, що той, хто волає «Не чиніть провокацій!», буде дотримуватися тактики «нерозхитування човна» навіть тоді, коли ґвалтуватимуть його дружину. Або ж коли чобіт московського окупанта топтатиме передмістя Києва…
Режим внутрішньої окупації протягом двадцяти років руйнував армію і спецслужби, а сам державний механізм перетворював на гігантську корупційну машину. За таких умов Путін найбільше боїться самого українського народу, його пробудження і активності. Тому Путіну вигідні не «провокації» (тобто доцільні і справедливі акції протесту), а рабські душі, які чинять опір процесу національного пробудження.