ЖИТІЄ ПАРШИВОЇ ЛЬВІВЦІ, АБО ТАНГО ПРОТУХЛИХ САЛЬЦЕСОНІВ (ПАМФЛЕТ)
Потішним заняттям є спостерігати за спробами одного відомого у Львові графомана, вичавлювати з себе «мистецтво» на власній сторінці в одній із соцмереж. А ще потішніше – читати коментарі фанатів підстаркуватого збоченця, які у захваті від пережованих фраз Тютчева типу: «Люблю я срач в початку січня…» (в оригіналі: «Люблю грозу в начале мая…») Проглядаючи подібну маячню, в купі з уже прочитаним раніше, постійно ловиш себе на думці: яким чином таку писанину можна сприймати всерйоз, як мистецькі твори, давати за це літературні премії та відзнаки, писати до цього «розумні» анотації та схвальні рецензії, роздувати мильну бульбашку до європейського рівня визнання? На думку одразу ж спадає «Крихітка Цахес» Гофмана.
Якщо ви ризикнете зануритися у світ письменника-фекаліста, то вас очікує зустріч з ущербними «героями», повіями, божевільними, які копошаться на міських звалищах, в нетрях львівських брам, просякнутих запахом плісняви та випорожнень безхатьків і раз-по-раз висипають на вулиці, щоб запаскудити все навкруги, спотворити дійсність і знову розчинитись у чорних дірах міських клоак.
Від твору до твору, від одного персонажа, до іншого, ви протискуютесь темними лабіринтами схибленої підсвідомості «співця тілесності людського «низу» у пошуках чогось обнадійливого, але марно – всі дороги ведуть до задушливого, огидного громадського туалету часів СССР – вівтаря «духовності» письменників-постмодерністів.
Людська природа і її найсокровенніші таємниці є предметом вивчення і дослідження науковців та митців вже з самих початків усвідомлення індивідумом свого «я». Питання людських стосунків у інтимній сфері – одна із таких таємниць, яка мала відображення у творчості митців, зокрема письменників, починаючи з античного світу і закінчуючи сьогоденням. Безглуздо називати імена всіх, бо, чи не кожен, у тій чи іншій мірі до цього долучився (Анакреонт, Петрарка, Шекспір, Гете, Шевченко…). Чимало було і таких, які занурювались у цю тематику занадто глибоко, серед них – визнані класики літератури (Джованні Бокаччо, Гі де Мопассан…). Але це аж ніяк не применшує їхнього значення та внеску у скарбницю світового мистецтва, бо метою їхніх досліджень не було знищення людини і приниження її сутності лише до тваринних інстинктів.
Можна було би довго досліджувати, що було предтечею виникнення одного із гнійних фурункулів на тілі літератури під назвою «постмодернізм» і розпочати з французьких «просвітителів», продовжити виникненням марксистської доктрини матеріалізму, атеїзму, дарвінізму, і закінчити космополітизмом, фрейдизмом, нігілізмом, фемінізмом та іншими «-ізмами», але це вже зроблено дослідниками літератури та критиками на високому фаховому рівні. Тому повернемось до наших баранів, точніше барана, а ще точніше – львівці – графомана зі Львова.
Нічого дивного і трагічного немає, коли молодий митець починає свій творчий шлях з радикального, гіпертрофованого месіанства та бажає за будь-яку ціну самовиразитися і явити світові свою оригінальність та геніальність. Як правило, одні, думаючи, що сповнені унікального життєвого досвіду, одразу ж вказують людству на його хиби та недоліки і дають безальтернативні рецепти виходу із тупика, інші ж, навпаки – проповідують неможливість покращення людської раси і вдовольняються суїцидально-мрійливими опусами на кшталт: «то всьо х-ня, то всьо до с-ки…», намагаючись перенести на папір свої суперечливі та бурхливі переживання вселенського горя і розчарування.
Наш пацієнт належав до безпросвітних песимістів і одразу ж почав «ги-ги-икати» в одному зі своїх перших творів разом із матусею Лолітою, продукуючи сальцесони та шинки з довірливих міщан, які мали необережність задовольняти свої похоті у їх сімейному борделі. І цей процес – занурення у пітьму постмодерного світу – дуже захопив незрілого молодика. Хвороба прогресувала і виливалася у що раз потворніші форми. В подальшому копирсання у внутрощах та розгляд під лупою геніталій Маруньки та Леськи, а також інших «дів ночі» в «осінніх садах», під час статевого акту набуло цілковито порнографічного характеру і стало візитівкою «батька галицького чорного гумору». А радше – «коричневого», з огляду на ту кількість нечистот, фекальних мас та інших виділень, які з таким натхненням і насолодою вже зрілий збоченець виливав на папір. Та і гумором цю низькопробну писанину назвати дуже важко.
Але просто «викривати» львівських «рагулів», а також принижувати і висміювати в українцях українське, пікантною лексикою та вузьколобими сюжетами стало недостатньо і автор вирішив увіковічити себе історичними хронічками Львова, підозрюючи, що вся інша його «творчість» сконає разом із ним і не залишить жодного сліду в літературі. І тут треба зауважити, що ця спроба нагнати містичного туману зазнала нищівного краху, бо, як виявилося, писати про щось нормальне наш письменник-фекаліст просто не в змозі (це стосується також інших «творів» на непорнографічну тематику). Хроніки нудні, нецікаві, написані сухо, безбарвно і скидаються швидше на збірку шкільних творів на задану тему, лиш де-не-де пожвавлюючись, якщо оповідка стосувалася якихось пікантних речей.
Патологічна відраза до всього українського і хворобливе зачарування у «заграничне» (напевне, ще з часів гендлювання з поляками джинсами і «саламандрами»), а також запопадливо-холуйське поклоніння стильним і модним трендам західного мистецтва, спонукало вже немолодого автора видати «шедевр світового рівня». Щоправда, «шедевром» це залишилося лише в уяві автора. Насправді ж «Танго» – банальне наслідування голлівудських блокбастерів: «Список Шиндлера», «Піаніст» та інших на схожу тематику.
Але таке натхненне приниження власного народу і держави фальшивою дружбою народів, таке поетичне оспівування неповноцінності і меншовартості українців було помічене і зафіксоване неолібералами-глобалістами, які вкладають мільярди доларів у все, що сприяє знищенню національних коренів та ідентичності будь-якої нації і перетворює людей в безлике стадо «оранусів» (термін В. Пєлєвіна) без роду і племені з метою створення єдиного вселенського «колгоспу» слухняних рабів.
Отже, нашому літературному пройдисвіту і шахраєві вручили чергове «брязкальце» у вигляді премії «Книга року Бі-Бі-Сі» (що траплялося і раніше за порнографічну мазню «Весняні ігри…»). Похвалили, дали грошей, поблажливо поплескали по плечі, погладили рідіючу шерсть на голівці і грайливо потеребили ріденьку борідку, – просто кайф! Мети досягнуто! Життя вдалося!
Навіть побіжне ознайомлення з кітчевою «творчістю» «фалоса українського письменства» переконає вас, що, насправді – це жалюгідний гоноподій давно протухлої риби неолібералізму, який не увійде, а вляпається в історію української літератури і стане одним із найяскравіших прикладів даремно змарнованого таланту. І постане перед нащадками в образі психічнохворої паршивої львівці, озлобленого пацієнта Кульпарківської у протухлій і поїденій міллю шинелі, обвішаний значками та відзнаками чужих держав, що заслуговуватиме лише на те, щоб почути на свою адресу цитату-побажання із власного ж «нетлінного» вірша: «Убий підараса»!
Джерело – dontsov-nic.org.ua