НАЦІЯ ЖИВЕ У ТИХ МЕЖАХ, ЯКІ ВОНА ВЗМОЗІ ЗАХИЩАТИ

Система міжнародної безпеки, яка встановилися після Другої Світової, ґрунтується на двох основоположних засадах. Перша – світову безпеку гарантують держави-переможці нацистської Німеччини. Нагадаю, що постійними членами Радбезу є Велика Британія, Франція, США, КНР та Росія як правонаступник СРСР. Ці держави домовилися між собою, що кожен з них матиме право вето на будь-яку з резолюцій Радбезу. І при цьому виключити жодного з постійних членів неможливо. На то вони й постійні. Чи означає це, що постійні члени усвідомили відповідальність за мир у всьому світі і відмовилися від військової агресії? Досвід говорить, що ні. З 1946 року кожен з постійних членів Радбезу ООН так чи інакше брав участь у військовій агресії проти суверенних держав. Тобто, з точки зору «системи світової безпеки» немає нічого унікального у тому, що один з гарантів цієї безпеки – Росія – чинить військову агресію проти іншої суверенної держави – України. Унікальне воно для нас. Бо відбувається на нашій шкурі. І тільки.

Другий принцип світової системи безпеки – принцип непорушності державних кордонів, які склалися після Другої Світової. Коли ці ж самі постійні члени Радбезу звинувачують одне одного у тому, що вони керуються подвійними стандартами, вони всі праві. Немає жодного з «гарантів», хто в цьому питанні був би принциповим і до кінця послідовним. Наприклад, якщо дотримуватися цього принципу, то Косово мало би залишитися у складі Сербії. І Росія, говорячи про це, абсолютно права. З іншого боку, на прикладі Нагорного Карабаху (Арцаху), Придністров’я, Південної Осетії, Абхазії, Донбасу бачимо, що для Росії суверенні кордони – річ досить умовна. Іншими словами, державні кордони так і не стали святістю у світовій геополітиці. Навіть, а то й у першу чергу, для головних її гравців.

Таким чином, два основні принципи системи світової безпеки, нібито існують і нібито й ні. Це може означати тільки одне – навіть «гаранти світової безпеки» не сприймають ці принципи всерйоз. А що ж натомість? Що в дійсності «працює»?

Чому серби втратили Косово? Через низьку народжуваність сербів у порівнянні із албанцями. Чому Придністров’я не українське, а молдавським його також вважати неправильно? Чому вірмени втратили на 90% населений вірменами Арцах, а тепер мають платити данину за його незалежність від Азербайджану у вигляді російської воєнної присутності?

Бо насправді завжди, в усі віки «працювало» і в усі віки «працюватиме» ось що: нація живе рівно у тих межах, в яких вона в змозі сама себе боронити. Решта «принципів», «засад», «міжнародних угод» застосовуються лише у міру необхідності і в необхідних межах. При цьому – лише в інтересах сильного. Це треба знати, розуміти і цим керуватися.