«ІДЕЙНУ ЗБРОЮ ВОРОГА ВІДКИНУТИ ТОТАЛЬНО»
Повоєнні роки поставили перед Степаном Бандерою чимало важких завдань: налагодження організаційного життя закордоном, підтримка зв’язку з Воюючою Україною, протидія спробам розколоти Організацію тощо. Та найпершим його завданням було вберегти ідеологічну сутність ОУН – захистити ідеологію українського націоналізму від намагань спотворити її, підмінити її ерзацом, ідеями, що є ворожими духовності української нації та її інтересам. І все це в умовах безпосереднього, силового протистояння з СРСР.
Хоч становище членів ОУН у Західній Європі було відносно легше, ніж у їхніх побратимів в Україні, ведення націоналістичної діяльності було більш, ніж небезпечним. Увесь час свого перебування в еміграції – аж до трагічної загибелі у жовтні 1959 року – Бандера разом зі своєю родиною був змушений жити конспіративно. Допоки ОУН на паритетних засадах не вдалося налагодити зв’язки із західними спецслужбами, Бандері доводилося переховуватися не лише від більшовиків, але й від американців.
Більшовики, користуючись тимчасовим миром із західними союзниками, намагалися максимально нейтралізувати антирадянські еміграційні сили. Декого вони пробували зобразити «військовими злочинцями» і таким чином домогтися їхньої екстрадиції. Інших, закликаючи до репатріації, заманювали демагогією про зміни життя в СРСР.
Не буде зайвим зауважити, що працівники радянських спецслужб розцінювали українських націоналістів закордоном як надзвичайно серйозного ворога. Як згадував згодом один зі співробітників КГБ, «Боротьба з націоналістами – не робота розвідки… Ставилося завдання розгрому зарубіжних центрів, що було нереально. Ніяка розвідка світу з такими завданнями не могла б упоратися. (…) Рух ОУН не можна порівнювати з діяльністю, наприклад, прибалтійських “лісових братів”. Це був більш масовий, більш навчений у воєнному плані рух. Подивіться на діяльність ОУНівської СБ (англійські спецслужби вважали її кращою у Європі). Видно, що люди навчені. І замахи на їхніх лідерів змушували діяти обачливо, професійно» (Цит. за працею Дмитра Вєдєнєєва та Геннадія Биструхіна «Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій»).
Одним із головних напрямів боротьби радянських спецслужб супроти українського націоналістичного руху був розкол Революційної ОУН. Частково реалізувати поставлену мету більшовикам вдалося, і цьому, на жаль, посприяли деякі обставини у житті націоналістичного руху.
Ще в серпні 1943 року, доки Бандера та деякі інші провідні члени ОУН знаходилися в неволі, відбувся Третій надзвичайний Збір ОУН. Постанови Збору відображали певні ідеологічні трансформації, котрі в загальних рисах можна означити як демократизацію. При цьому демократизація стосувалася як ідеалу майбутньої Української Держави, так і устрою самої ОУН. Не в останню чергу ці зміни були пов’язані з досвідом діяльності похідних груп ОУН на теренах Центральної та Східної України. Та пропагандивна риторика, котрої вистачало в Галичині, часом виявлялася недієвою в умовах земель, які понад двадцять років перебували під радянською владою. З огляду на це, постанови Третього Збору були цілком оправданими з тактичної точки зору, проте їх аж ніяк не можна було абсолютизувати. На жаль, це розуміли далеко не всі члени ОУН.
На платформу «демократизації» стали такі члени ОУН, як Лев та Дарія Ребети, Микола Лебідь, о. Іван Гриньох, Володимир Стахів, Василь Охрімович. За кожним із них були роки націоналістичної діяльності. Одначе тоді, не маючи того світоглядного стержня, який мав Бандера, вони не розібралися в ситуації і намагалися повести ОУН хибним шляхом. Зрозуміло, що Провідник не міг цього допустити, тож новий розкол в ОУН був неминучим.
Щоб оформити опозицію інституційно, її представники об’єдналися в Закордонне представництво УГВР (Української головної визвольної ради, що була створена на надпартійних засадах як уряд Воюючої України). В ідеалі, ЗП УГВР могло б виконувати цілком конструктивну роль, але як «маріонеткова» структура, цілком підконтрольна ОУН та її Провідникові (саме такою її бачив генерал Шухевич, під контролем якого вона й була створена). Одначе бренд УГВР закордоном почав використовуватися, приносячи цілковито протилежний результат. Тобто якщо в Україні створення УГВР об’єднало патріотичні сили під проводом ОУН і надало визвольній боротьбі УПА більшої легітимності, то закордоном УГВР стала інструментом розколу ОУН, підриву її авторитету та намагань спотворити сутність ідеології українського націоналізму. Вірні Бандері люди (а таких, як і в 1940 році, була більшість) об’єдналися в Закордонні частини ОУН (ЗЧ ОУН).
Слід зауважити, що ревізіоністи, аби обґрунтувати власну ідеологічну позицію, перекручували пропагандивні матеріали, котрі надходили з Краю. Так, в одному із номерів бандерівського «Визвольного шляху» зазначалося: «Надуживання “крайовими позиціями” виявлялося передусім у фальшивій інтерпретації крайових матеріалів. “Зміновіхівці” інтерпретували їх у дусі націонал-комунізму, т.зв. тітоїзму, соціалізму, марксизму. З другого ж боку деякі українські групи й публіцисти, недооцінюючи ролі українського підпілля на Рідних Землях… несправедливо обвинувачували ОУН на Рідних Землях саме в тому, що своєю фальшивою інтерпретацією підсували їй “зміновіхівці” – програму “безкласового суспільства”, “відідеологізування” визвольного руху, байдужість до християнізму тощо. Ми не погоджувалися ні з першими, ні з другими…»
У протистоянні з опозицією Бандера вів досить виважену, проте принципову лінію. Конфлікт тлів уже п’ять років і приносив чималу шкоду визвольній справі. І ЗЧ ОУН, і ЗП УГВР намагалися підкріпити власні претензії на легітимність здобуттям мандату довіри націоналістичного підпілля в Україні. З цією метою до України було відправлено двох емісарів – Мирона Матвієйка та Василя Охрімовича відповідно. На той момент обидві структури визвольного руху вже встигли зав’язати стосунки з західними спецслужбами (щоправда, характер цих стосунків різнився, і про це ми згадаємо нижче), і, щоб переслати до України своїх емісарів, скористалися їхніми послугами .
Прибувши в Україну, обидва емісари потрапили до рук МГБ, були психічно зламані і погодилися співпрацювати з окупантами. Провалу операцій за участі Матвієйка та Охрімовича передувала копітка робота радянських спецслужб, агенти яких працювали як у націоналістичному середовищі, так і в західних розвідувальних структурах (чого лишень вартий добре відомий Кім Філбі, безпосередньо причетний до затримання емісарів). Змусивши до співпраці Матвієйка та Охрімовича, радянські спецслужби блискуче розіграли дві оперативних радіогри – «Звєно» та «Траса».
З-поміж інших цілей, котрі переслідували згадані оперативні ігри, чи не найважливішою було завершення розколу ОУН. Так, приміром, у ході спецоперації «Траса» від імені Охрімовича було передано повідомлення, що керована на той час Василем Куком УПА повністю перейшла на позиції УГВР, а Матвієйко, натомість, лиш розколює націоналістичне підпілля. В ході цієї ж операції від імені головнокомандувача УПА було передано два таких повідомлення:
«Провід Організації Українських Націоналістів на Українських Землях стверджує, що Бийлихо (тогочасне псевдо Бандери. – І.З.) відійшов від постанов ІІІ Надзвичайного Збору ОУН, він ні формально, ні фактично не є провідником ОУН.
Провід сподівається, що Бийлихо в ім’я цілості ОУН припинить розкольницькі акції і закличе до порядку Мирона (Матвієйка. – І.З.)».
«Провід Організації Українських Націоналістів на Українських Землях уповноважує Лева Ребета, Зенона Матлу та Бийлиха тимчасово перебрати керівництво Закордонних Частин ОУН і реорганізувати Закордонні Частини згідно з позиціями Проводу в Україні».
Сумніваючись у правдивості радіограми, Бандера, одначе, погодився разом із Ребетом та Матлою увійти до Колегії Уповноважених. Проте існувати цьому колегіальному органу довелось не довго. Ребет претендував на роль лідера, а Бандера, зрозуміло, цього допустити не міг. Наслідок – розкол доходить до свого логічного завершення, утворюється «двійкарська ОУН», або ж «ОУН закордоном», яка, позбувшись проводу Бандери, остаточно перейшла на ревізіоністські, опортуністичні позиції.
Наскільки глибокими були ідеологічні розходження між Бандерою та опозицією? Якими були найбільш дражливі питання, що їх роз’єднували? Роман Кричевський – автор написаної із двійкарських позицій книги «ОУН в Україні, ОУН(з) та ЗЧ ОУН» – так подає характер ідеологічних суперечностей: опозиція – «Змінити авторитарний устрій на демократичний», Бандера – «Демократія в ОУН – підлабузництво Заходові»; опозиція – «Еволюція, яку пройшла ОУН під час війни, була здоровою і її треба поглибити», Бандера – «Ідеологія і програма ОУН не потребують змін ні доповнень»; опозиція – «Забрати у ворога ті вартості з його світу ідей, які він взяв з загальнолюдської скарбниці цінностей», Бандера – «Ідейну зброю ворога – відкинути тотально»; опозиція – «Боремося проти російського імперіалізму, а не проти російського народу», Бандера – «Боремося не тільки з імперіалізмом, але й з російським народом»; опозиція – «Ми за безклясове суспільство», Бандера – «Безклясове суспільство – це ухил в бік більшовизму»; опозиція – «ОУН не зв’язує себе ніякими філософськими доктринами», Бандера – «До ОУН можуть належати тільки люди одного філософського світогляду»; опозиція – «Писання Донцова мали поганий вплив на мораль націоналістів», Бандера – «Донцов залишається і далі авторитетом в питаннях ідеології».
Цілком імовірно, що Кричевський дещо звульгаризував зміст дискусії. Та в загальних рисах подані тези Бандери та опозиції є правдивими. Отож, зупинимося більш детально на деяких із висловлених пунктів дискусії.
Чи був доречним відхід від організаційного авторитаризму ОУН? Безперечно ні – такий відхід був шкідливим. Насамперед тому, що ОУН була не якоюсь парламентською партією чи громадською організацією, а подібним до армії авангардом визвольного руху, армія ж будується за принципами авторитаризму та єдиноначальності. Відтак, авторитаризм внутрішнього устрою ОУН – це не данина моді на авторитаризм та тоталітаризм у міжвоєнній Європі, а життєва необхідність в умовах революційної національно-визвольної боротьби.
Серед аргументів опозиції проти авторитарного устрою ОУН було те, що такий устрій «відлякує» потенційних, а потім і актуальних союзників на Заході. Проте, цих «союзників» відлякував не лише авторитаризм та конспіративність ОУН, але й сам націоналізм. У статті «Проти ідейного роззброювання визвольної боротьби» Бандера так переповідає риторику своїх опонентів: «На Заході не люблять націоналізму, не люблять революції, не люблять фанатизму. Непопулярність нашої справи і багато труднощів на зовнішньому відтинку походять з того, що сучасні визвольні змагання організують і ведуть українські націоналісти, які мають марку фанатиків, і що ці змагання окреслюються як національно-революційну боротьбу, а визвольну концепцію – як національну революцію. Якщо хочемо знайти прихильну поставу західних держав до нашої справи, мусимо все це змінити. Не треба виступати з націоналізмом, з революцією, не підкреслювати постуляту державної суверенности, тільки надавати нашій боротьбі характер резистансу – боротьби проти большевизму, як проти системи диктатури й тоталізму, за демократичний державно-суспільний лад. Це треба робити не тільки в усьому, що призначене для чужинців, але так само треба внутрішньо провести відповідне переставлення в ідеології, програмі, в політичній концепції, в тактиці й методиці, в побудові визвольного руху, в розставленні й наголошуванні значення поодиноких складових сил».
Змальована Бандерою логіка опортуністів означала, фактично, повну нівеляцію націоналістичної ідеології. Цій логіці Провідник протиставляв логіку націоналістичну: «Ми в самій засаді не є згідні з таким ставленням у питаннях української визвольної політики, що шукається наймогутніших протиставних большевизмові сил, хочеться до їхніх рук віддати долю нашого визволення, не дивлячись на те, чи вони справді позитивно й серйозно ставляться до нашої справи, і чи для пов’язання себе з цими силами не йдеться по лінії безпринципного пристосуванства. Вирішальним мусить бути питання, як вона ставиться до наших визвольних змагань, до справи державної самостійности України. Щойно позитивне й серйозне ставлення дає плятформу для пов’язування нашої боротьби з протибольшевицькою дією такої держави».
Як бачимо, Бандера не відкидав ідеї співпраці з Заходом, щоб спільно протистояти Москві, одначе для нього принциповим питанням була лояльність Заходу до української визвольної справи. Такої лояльності не було не лише у той час, але й тоді, коли Буш-старший з трибуни Верховної Ради УРСР переконував українців, що їм варто залишатися у московському ярмі (зрештою, по-справжньому незалежна Україна непотрібна Заходу і сьогодні). При цьому лояльність мала би означати не просто лояльність до ідеї державної незалежності українців, але й повагу до їхнього духовного суверенітету, в тому числі і до ідеологічних засад ОУН. Цієї лояльності тим паче не існувало – як і в сучасній своїй модифікації, тодішній лібералізм був нетерпимим до всього, що виходило за межі його світоглядних уявлень.
Ще за життя Бандери ОУН співпрацювала зі спецслужбами Заходу, проте робила це, не поступаючись власними принципами і отримуючи конкретну користь для визвольної справи. Ревізіоністи, натомість, намагалися нівелювати сутність націоналістичного руху взамін на дружбу з державами, котрі зовсім не гарантували державну незалежність України. Між іншим, ОУН не соромилася співпрацювати з консервативно-націоналістичною на той час Іспанією, яку, – власне, за її християнську консервативність та націоналістичність – тримали в міжнародній ізоляції західні ліберально-капіталістичні держави. Генерал Франко надзвичайно приязно ставився до українського визвольного руху. ОУН відповідала взаємністю, а Дмитро Донцов у своїх післявоєнних роботах наголошував на тому, що Україна та Іспанія є двома воюючими бастіонами справжньої – християнської – Європи.
Перед тим, як перейти до інших пунктів дискусії між Бандерою та опозицією, варто окремо зупинитися на питанні, чи доречно було жертвувати єдністю Організації заради чистоти ідеології. Вище було сказано, що ревізіоністські ідеї шкодили визвольній справі. Отож, щоб убезпечити націоналістичний рух від поширення цих ідей, краще було допустити створення самостійної квазі-націоналістичної структури, аніж, зберігаючи позірну єдність, дозволити ідейним ворохобникам ширити власне баламутство у рядах Організації. Та принципова позиція Бандери, як і в багатьох інших питаннях, мала глибший сенс – вона відображала орденську філософію ОУН.
У 1948 році з-під пера Донцова вийшла стаття «Об’єднання і роз’єднання в науці св. Іоанна Золотоуста». Вона не прив’язувалася до конфлікту в ОУН, а радше своєю філософсько-методологічною обширністю давала відповідь на низку актуальних тоді (та й зараз) питань. Пропоную шановному читачеві досить розлогу витримку з цієї статті, після прочитання якої принциповість Бандери та його соратників стає більш, ніж зрозумілою:
«По-перше, вчить Золотоуст, саме в собі об’єднання, сама в собі згода, не є ні правдивим добром, ні злом, а тільки залежно від їх мети. Коли з приходом Христа почалося на землі розділення через Нього; коли говорили одні, що Він добрий, а інші – що спокушає народ (Іоанн, 7); коли група в Нього віруючих відділилася від Його ворогів, – то це, каже Золотоуст, було “добре і спасенне розділення”. Коли ж, наприклад, Адамові діти, які будували вежу Вавилонську, з’єдналися разом на свою погибель, їх об’єднання було гідне осуду, “і були вони роз’єднані, хоча і проти волі, для їх же добра і користі”. (…)
Друга засада Золотоуста в цій справі є та, що, чи об’єднання добре чи ні, це залежить від того, з кого воно складається. Він застерігається проти приймання до гурту будь-кого, проти об’єднання з усіма. Сказав Христос, що ліпше вирвати око, що спокушає нас, або відтяти руку, ніж дати через них загинути всьому тілу. “Коли, отже, треба відтяти від тіла члени, які гублять його, то тим більше треба розірвати з приятелями, яких товариство може згубити душу”. Золотоуст нагадує “уникати злих, а єднатися тільки з чесними і порядними”, відтинати від себе тих, які “можуть стати причиною нашої погибелі, відтяти і кинути далеко від себе… Чума не робить стільки спустошень, як неправість злих стає згубною для їх друзів” і для їх гурту. (…)
Третя його засада в цій справі, – це та, що об’єднуватися треба в один гурт під стягом великої ідеї (якою для Золотоуста є, очевидно, ідея Розп’ятого), а не через потурання скороминучим ідейкам і бажанням хитливої більшості, де панує “хаос ідей і суперечних почувань”. Що до цього хаосу схиляється більшість, що “люди позбавлені розмислу є дуже численні”, то не є причиною іти за ними. Навпаки, “тим більше мусимо нехтувати ними, бо в масі їх нерозум більш небезпечний, ніж поодинці”. (…)
Отже, Золотоуст відкидає об’єднання для об’єднання, як самоціль, незалежно від його мети. Він відкидає механічне об’єднання всіх, і добрих і злих, без вибору. Відкидає об’єднання гаслами, догідними чи приємними для більшості, хоч би й фальшивими, тільки тому, що за ними більшість. Відкидає об’єднання “по плоті”, а натомість, як зараз побачимо, проповідує об’єднання по духу, людей, рідних духом. І це є четвертою засадою Золотоуста в цій справі».
Бандера вів ОУН шляхом ордену – структури, що об’єднує людей не просто однієї ідей, але й одного духу. Він і сам був своєрідною квінтесенцією цього духу, тому й заслуговував на право бути Провідником. Зрештою, бути Провідником – це не так право, як обов’язок, і Бандера, не поступившись ревізіоністам, із честю цей обов’язок виконав.
У світлі орденської природи ОУН стає добре зрозумілою категоричність Бандери у справі «ідеологічної еволюції». «Робити біле з чорного і навпаки, відповідно до коньюнктурної догідности» – саме таким, на думку Провідника, є засадничий принцип тих, хто вважав, що «еволюція, яку пройшла ОУН під час війни, була здоровою і її треба поглибити». Бандера вважав цих людей такими, «для яких немає в житті непорушних засад, у яких правда підмінюється діалектикою, характер – безхребетністю, вірність – продажністю, у яких найвищим досягненням інтелекту є вміння на ґрунті внутрішнього нігілізму переконливо заступати, на зміну, протилежні погляди на одні й ті самі речі» («Люди без ґрунту»). Зрозуміло, що особам із такими характеристиками не місце в націоналістичному ордені…
Щоб зрозуміти, наскільки деструктивною була «еволюція» опортуністів, достатньо лиш вдуматися у гасло «безкласового суспільства». Здійснюючи пропаганду в середовищі людей радянського виховання, українські підпільники цілком оправдано заперечували власну «буржуазність», а також викривали експлуататорський характер більшовицької системи. Проте з такої риторики аж ніяк не випливає теза про необхідність створення так званого «безкласового суспільства». Таке суспільство – це ніщо інше, як елемент комуністичного утопізму. Мільйони людських життів було знищено в ім’я цієї «зрівнялівки», однак утопія дійсністю не стала, і «безкласове суспільство» так і залишилося однією з деструктивних ідей комунізму. Якщо й говорити про «безкласовість» націоналістичного ідеалу, то лиш у сенсі симпатій до станового, а не класового суспільного устрою.
Дехто з ревізіоністів, відстоюючи утопічне «безкласове суспільство», говорив про те, що до Третього Збору та подальшої «ідеологічної еволюції» (яка, власне, й завела збаламучені уми до ідеї «безкласового суспільства») українські націоналісти замало цікавилися соціально-економічною проблематикою. Цю тезу нерідко також повторюють сучасні «дослідники». Проте в її основі лежить ігнорування очевидних фактів. По-перше, націоналістичний рух поневоленої нації перш за все ставить перед собою ціль національного визволення, і саме ідея такого визволення має становити осердя націоналістичної пропаганди. По-друге, ставлячи на перше місце ідею національного визволення, націоналісти, одначе, ще в міжвоєнний період приділяли чимало уваги соціально-економічній проблематиці. Значний пласт таких проблем піднімався у програмний документах ОУН 1929 року. Чимале зацікавлення цими проблемами і в міжвоєнний, і в післявоєнний періоди демонстрував вірний Бандері Ярослав Стецько, котрий чітко зазначав, що «українській душі чужий демоліберальний капіталізм, як і його антипод, а водночас матеріалістичний спільник – комунізм».
По суті, українські націоналісти в плані соціально-економічної проблематики були типовими представниками Третього шляху. Вони не заперечували приватної власності і не висували ідею «зрівнялівки». Водночас вони були противниками панування Капіталу над Працею, відстоювали необхідність державної власності на стратегічні галузі промисловості, прагнули побудувати державу, в котрій замість соціально-економічного розшарування існуватиме надійна солідарність різних суспільних прошарків.
Щодо тези про боротьбу не просто проти російського імперіалізму, але й проти російського народу, то варто пам’ятати, що Бандера не був шовіністом. ОУН ніколи не заперечувала права російського народу на власну національну державу. Справа в іншому. Ревізіоністи пояснювали українсько-московське протистояння виключно у класовому розрізі. Чого лишень варта риторика уже згадуваної праці Кричевського: «ОУН, – зазначає автор, – не могла проголошувати війни російським робітникам, селянам і інтелігенції тільки тому, що вони є членами російського народу». В протилежність до такої, – по суті, марксистської – риторики Кричевський приписує Бандері і вірним йому ЗЧ ОУН «екстермінаційну програму», тобто програму фізичного знищення росіян. Зрозуміло, що в цьому випадку Кричевський у справі очорнення Революційної ОУН та її Провідника аж ніяк не поступається бійцям радянського пропагандивного фронту, ба навіть перевершує цих фахівців у сфері спотворення правди.
Як християнин і націоналіст, Бандера апріорі не міг висувати «екстермінаційну програму», та й узагалі така програма могла виникнути лиш у хворій свідомості борців з ідеологією українського націоналізму. Бандері йшлося про збереження правильної, націоналістичної методології мислення: суб’єктами історії передусім є нації, а не абстрактні класи «експлуатованих» та «експлуататорів». Відтак, за російський імперіалізм відповідає не царат і не «клас» партноменклатури, а російський народ. Інше питання – це те, що росіяни самі є жертвою власного імперіалізму. Бандерівська ОУН безперечно стояла на антимосковській платформі, і ця платформа полягала не лише у визволенні України з-під влади російських окупантів (байдуже яких – білих, червоних чи «демократичних»), але й у знищенні Росії як імперії. Зрозуміло, що допоки росіяни самі не зрозуміють хибності імперіалістичного шляху розвитку (чи, точніше, деградації), доти інші народи, для яких російський імперіалізм є серйозною загрозою, будуть змушені знаходитися на антимосковських позиціях.
Цікавими є закиди ревізіоністів у бік Дмитра Донцова. Насамперед потрібно пам’ятати, що членом ОУН Донцов ніколи не був і що його твори ніколи не сприймалися як певна догма. Геній цього мислителя, власне, і не передбачає абсолютизації букви його творів: найважливіше в цих творах – це їхній дух, а не буква. Донцов – це, передовсім, натхненник визвольної боротьби, руйнівник деструктивних ідей і критик хворобливих ментальних комплексів, але аж ніяк не автор політичної програми. Покоління Бандери виховувалося на його творах і знаходило в них натхнення для боротьби. Внесок Донцова у розвиток націоналістичної ідеології досить великий: це і вже неодноразово згадувана концепція ордену, і нищівна критика «гермафродитства» багатьох українських політиків, і вдумливий аналіз поразки Національно-визвольних змагань 1917-1920 років, і інші речі. Та найперша заслуга Донцова – це формування духу, стилю, естетики націоналістичного руху. Ревізіоністи, будучи далекими від цієї орденської естетики, закономірно нападали на Донцова; тим паче, після Другої світової війни мислитель, зберігаючи свій стиль, неодноразово спрямовував власне перо проти такої любої ревізіоністам «демократії». При цьому, нападаючи на генія, прибічники «ідеологічної еволюції» навіть не спробували зрозуміти його ідей, підмінюючи їх, натомість, власними вигадками, адже критикувати вигадки легше, ніж полемізувати з серйозним опонентом.
«Опозиція критикувала Донцова, – пише Кричевський, – за голошені ним засади аморальности в політиці і виступала проти аморальної практики стосовної в ЗЧ ОУН, головно деякими її формаціями (т. зв. Служба Безпеки). Опозиція виходила з загального заложення, що чиста справа вимагає чистих рук і чистого сумління. Великої і благородної цілі визволення українського народу не можуть досягти люди, виховані в дусі аморальности хоч би й прислоненої фразами про “добро справи”. При тому опозиція заперечувала погляд, що сильною людиною може бути тільки людина безшабашна, брутальна, підступна й жорстока. Навпаки: сильною, жертвенною, героїчною і твердою може бути тільки моральна людина». З тим, що чиста справа вимагає чистих рук і чистого сумління, дискутувати не варто, але до чого тут Донцов?..
Про «аморальність» Донцов говорить в одному з розділів свого «Націоналізму». Уже той факт, що «Націоналізм» уперше був виданий у друкарні отців-василіан, говорить про те, що його автор під «аморальністю» мав на увазі не заперечення християнських моральних норм, не «нечисті руки» і «нечисте сумління», а щось зовсім інше. Надамо слово самому метру: «До емоціональности і фанатизму великих ідей, що рушать масами, треба додати ще одну їх прикмету: аморальність». Для того, щоб його не зрозуміли неправильно, Донцов відразу ж пояснює: «Це не є, звичайно, аморальність в смислі повного увільнення від всякого етичного критерія, від всякого морального ідеалізма. Навпаки, максимум етичної напруженности сих ідей та їх сторинників є незвичайно високий, підпорядкування особистого загальному, часто жорстоким моральним приписам, тут суворе, тверде, як ніде. Отже, коли говорю про аморальність сих ідей, то тут говорю про їх суперечність з буденною мораллю провінціонального “кальоскаґатоса”, який етичність чи неетичність великої ідеї або руху оцінює з точки погляду політично-бездоганного міщанина, який неетичним уважає всяке залаження до його кишені або нараження на небезпеку його дорогоцінного життя, який до загально національних, взагалі громадських справ підходить з міркою своїх приватних турбот та інтересів. З сеї то власне точки погляду сі ідеї та рухи – дійсно аморальні».
Отож, закликаючи націоналістів до «аморальності», Донцов мав на увазі аморальність у системі координат міщанської, обивательської, філістерської моралі (яка, до того ж, була зараженою цілим комплексом негативних ідей та комплексів), але аж ніяк не те, про що писав Кричевський. Мислитель намагався виховати націоналістів у дусі фанатичної віри у власну правду, у дусі віри, котра своїм радикалізмом не лише уберігала би їх від хворобливих явищ в українському житті, але й лікувала ці явища. Та за цією інтенцію проглядається щось універсальніше – намагання визволити людську мораль від умовності договірної, конвенціональної етики. Архетип такої «аморальності», зрештою, продемонстрував сам Христос – Великий Нігіліст, котрий руйнував етичні норми тогочасного юдейського суспільства, а його духовних лідерів називав «лукавим і перелюбним поріддям», «лицемірами», «зміями» і «гадючим поріддям»… Не зважати або навіть свідомо нівелювати норми конвенціональної етики заради того, щоб бути вірним правді абсолютної моралі – ось що лежить в основі подібної «аморальності».
Як уже говорилося, ревізіоністи нападали на Донцова тому, що його дух для них був чужим, а також тому, що Донцов із усе більшою критикою ставився до «демократії» та інших «современних вогнів». Донцову не подобалися ліберально-капіталістичні режими, не подобалися «західні демократії, особливо Америка, які по Другій світовій війні віддали свойому союзникові Кремлеві під ярмо, або навіть на винищення, більш як десяток народів, а шпіонів й агітаторів московських впустили в усі сектори громадського життя вільного світу», йому не подобалася «демократична мафія», котра «готова була всюди підтримувати всіх, крім націоналістів, тобто не тих, що боронять релігію християнську, патріотизм, традиції свого краю, уряд автохтона, а не уряд чужинецької меншости, сторонників світового уряду». Зачаровані на Захід та його ідеї ревізіоністи не могли не воювати з таким «фашистом» Донцовим. Хвала Господу, Бандера і цього разу – у справі вирішення питання щодо місця Донцова в ідеології українського націоналізму – продемонстрував принциповість.
Питання про те, чи члени ОУН мають дотримуватися одного філософського світогляду, певною мірою було евфемізмом. Насправді, за фразою «ОУН не зв’язує себе ніякими філософськими доктринами» крилося намагання заперечити християнський характер українського націоналістичного руху. ОУН не вимагала від свого членства прихильності до якоїсь конкретної філософської школи, але й для Бандери, і для багатьох інших провідних діячів ОУН, і для більшості її членів аксіомою було те, що український націоналіст має бути християнином, а сам націоналістичний рух – християнським. Саме проти цієї аксіоми спрямовувалося ревізіоністське твердження, згідно з яким до ОУН можуть належати як «ідеалісти» (читай християни), так і «матеріалісти» (читай атеїсти).
Ведучи полеміку з ревізіоністами, Бандера досить глибоко розкрив органічний зв’язок українського націоналізму із християнством, виявив твердість власних ідеологічних переконань та силу своєї релігійної віри. Читаючи ті рядки його праць, у яких він зачіпає релігійні проблеми, ми бачимо не сухе теоретизування, а істини, народжені роками жертовної боротьби. Та перш, ніж зачепити цей пласт міркувань Бандери, буде доречним коротенький історичний екскурс.
Від самих початків свого існування організований націоналістичний рух в Україні був християнським. Інакше, власне, і бути не могло. У порівнянні з Наддніпрянщиною, Галичина була надзвичайно релігійним регіоном, і націоналісти як старшого, так молодшого покоління у абсолютній більшості були практикуючими християнами (до того ж, не лише Бандера, але й багато інших чільних представників націоналістичного руху походило зі священичих родин). Щоправда, з розгортанням націоналістичної боротьби між ОУН та ієрархією УГКЦ виник певний конфлікт. Деякі представники духовенства критикували радикалізм молодих революціонерів. Іншим предметом частково оправданої критики з боку духовенства були квазі-релігійні аспірації окремих представників націоналістичного руху – намагання перетворити націоналізм на релігію, а націю – на Бога.
Уникнення непотрібної конфронтації шукали як пастирі Церкви, котрі не забували про інтереси своєї земної Вітчизни, так і її чада – члени ОУН, які у турботі за дочасним не викреслювали зі свого кругозору горизонт Вічності. Ці пошуки відбувалися як на практичному, так і на теоретичному рівнях. Про вдалу модель участі Церкви у мирських справах міркував Дмитро Донцов. Дмитро Мирон-Орлик прагнув революційного оновлення християнства, а точніше – повернення Христової Церкви «до первісних глибин християнського духа – героїзму початків християнства, апостольства, катакомб, і хрестоносних походів». «Грядуть важкі події і конфлікти. – писав Стецько. – Нові катакомби розкриваються перед справжньою Українською Церквою. Хто лякається їх – той не ввійде до Христового Царства!»
Церковні інтелектуали відповідали взаємністю. Отець Микола Конрад, котрий у 2001 році був проголошений мучеником за віру (в червні 1941 року його замордували більшовики), зазначав: «взаємовідносини націоналізму і релігії – це питання не тільки політичної діяльності… Це – задача здорового і правильного націоналізму ХХ століття, це – проблема сили, подібної силі меча і хреста». «Сполука релігійного етосу з націоналістичним патосом, – продовжував о. Конрад, – це непоборна сила», а «меч і хрест» – це «надія народів і людства на нове краще завтра».
Єдність хреста і меча, християнства і націоналізму врешті-решт перетворилася на безперечну дійсність, і Бандера намагався захистити цю дійсність будь-якою ціною.
Однією зі статей, із якими Бандера виступив проти тез ревізіоністів, була стаття «Проти фальшування визвольних позицій». У ній він чітко зазначає: «У питаннях світоглядових український націоналізм вважає за своє джерело духовність і світогляд українського народу. А ця духовність і світогляд є глибоко християнськими, що викристалізувались під тисячолітнім творчим впливом Христової релігії. Цього творчого, формуючого впливу релігії ніяк не можна порівнювати з значенням філософських систем, бо філософія може виповнити тільки одну частинку того, що дає релігія людській одиниці, народам і цілому людству». Отож, Бандера, по-перше, виводить християнський характер українського націоналізму із духовності української нації, а по-друге, наголошує на тому, що жодна філософська система не може замінити релігії, і таким чином повертає русло дискусії у зворотній відносно евфемізації проблеми бік. При цьому Провідник неоднозначно засуджує релятивізм у принципових питаннях світогляду. «Ідеологічні й програмові позиції українського націоналізму, – пише Бандера, – є душею, внутрішнім змістом, головною силою, а рівночасно найуспішнішою зброєю українського визвольного руху в боротьбі проти большевизму. Тому їх зберігання, плекання й поширювання – найважливіше для розвитку визвольно-націоналістичного руху».
У згаданій статті Бандера критикує видану у квітні 1954 року заяву ЗП УГВР. Дана заява, словами Бандери, «замикає свої висновки на тему ідеологічно-світоглядових позицій визвольно-революційного руху твердженням, що цей рух не накидає учасникам визвольної боротьби якогось філософського світогляду, але при тому не є байдужий до цього питання, а в своїй практично-політичній діяльності не є антихристиянським». Намагання змалювати націоналістичний рух просто як такий, який не є антихристиянським, безумовно не задовольняло Бандеру: «Окреслення, що український визвольний рух не є антихристиянським у тому контексті, який має на меті позитивне ствердження, опрокидуючи різні закиди в тому напрямі, – означає повну байдужість, індиферентизм цього руху супроти християнізму. Так само можна б твердити, що він не є антимохаммеданським і т. п.». На подібний релятивізм Бандера знову ж таки дає чітку відповідь: «Насправді український націоналістичний, визвольно-революційний рух, так, як його унапрямлює й оформлює ОУН, є рухом християнським. Його найглибші коріння є християнські, а не тільки несуперечні з християнством».
Виходячи із таких засад, Бандера наголошував на тому, ОУН має не просто декларувати власний християнський характер, але й сприяти релігійності власного членства і брати участь в обороні християнської віри: «Християнська релігія належить до найбільших цінностей в історичному розвитку і житті українського народу. Тому український націоналістичний, визвольно-революційний рух не тільки сам зберігає християнські первні в своїх засадничих заложеннях, підтримує релігійність своїх кадрів, але так само активно бореться в обороні релігії та обидвох українських християнських Церков. Це діється не тільки задля спротиву большевицькому насильству, але передусім в обороні найбільших святощів нації та цінностей самих в собі». Подібну думку Бандера висловив і в статті «З невичерпного джерела»: «Справа релігії, її оборони перед наступом безбожницького комунізму, справжнє ісповідування і підтримування живої християнської віри — це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху. Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу і головні зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсильніший наступ».
Степан Бандера, не будучи кабінетним філософом і навіть не маючи фахової філософської освіти, дискутуючи з ревізіоністами і надихаючи своїх побратимів на продовження боротьби, залишив ряд надзвичайно цінних міркувань щодо іманентності людській душі віри в Бога і потягу до істинної свободи. Бандера, зрозуміла річ, не був лібералом, тому істинна свобода, на його думку, є свободою позитивною – не свободою від, а свободою для. «Ми боремося за волю і правду, – писав Провідник, – не тільки тому, що потребуємо її для себе, але передусім тому, що Бог дав людям ці скарби і такі закони, а основою нашої волі є: йти за волею Божою». Як бачимо, для Бандери свободою, до якої покликана людина, є не ліберальна вседозволеність, а щось цілком протилежне – солодкий обов’язок іти за Божою волею.
Пишучи ці рядки і підбираючи цитати, що висвітлюють бачення Провідником взаємозв’язку християнства, націоналізму і прагнення до свободи, важко втриматися і не запропонувати шановному читачеві об’ємний фрагмент тексту «З невичерпного джерела»:
«Большевики, – зазначає Бандера, – повели найгіршу боротьбу проти релігії, переслідуючи й знищуючи Христову Церкву, унеможливлюючи релігійне життя. Але закладеної в людській душі основи віри: туги за Богом і шукання Божества знищити не можуть.
Большевизм зумів позбавити народи і людей всякої волі, але він не всилі здавити самого прагнення до волі. Воно притаманне кожній людині та народові, завжди живе і спонукує до змагання, бо свобідна воля – це дар, даний Богом.
Комуністична система запроторила правду до тюрем, концтаборів, загнала її в підпілля, а на її місце поставила фальш і брехню. Але не зуміла вирвати з людської душі розуміння, що таке правда, туги за нею, бажання її перемогти. Бо правда – це дорога, якою людська душа прямує до Бога. А від цього прямування ніхто й ніщо не відверне людства.
Так само не згасити большевикам любови ближнього, почуття справедливости та прагнення її тріюмфу. Бо це основні Божі закони для людської спільноти, підвалини взаємин між людьми, які голосом совісти завжди відзиваються в душі.
Большевицький наступ на нації, щоб їх розкласти і перетворити на бездушну отару “совєтських людей”, зосереджується в намаганнях уморити в людині національну свідомість і національні почуття. І в цьому відношенні ворогові не вдається добратися до самої глибини, бо національні почуття й прикмети не тільки ввійшли в кров людини, але органічно притаманні людській душі.
Ці всі незнищимі первні людської душі не дозволяють людині стати безвольним і послушним знаряддям комунізму, сповненого ненависти до Бога, нації і людини. Вони спонукують людей чинити спротив злочинним діям большевизму та вести активну боротьбу за його усунення».
Немає, напевно, сенсу, якось аналізувати чи просто коментувати ці рядки. У них – неприхована глибока мудрість людина, котра, виходячи із християнського світовідчуття і світобачення, розуміла істинний сенс українського націоналізму, рівно ж як і ілюзорність могутності сатанинської системи, проти якої він боровся.
Для Бандери національно-визвольна боротьба є священною, позаяк є слідуванням Божій волі, відповіддю на вкладений у людське серце потяг до правди, свободи, любові. Тим більше є священною антибільшовицька боротьба, котра спрямовується проти відвертих ворогів християнства. Ступаючи на шлях священної боротьби, християнин має уповати на Божу поміч. «Віра найбільше скріплює сили душі. – ділиться власним життєвим досвідом Провідник. – Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти», адже «свідомість, що з нами Бог – це найпевніша і найбільша поміч для нас усіх».
Чи мали «двійкарі» моральне право не просто ставити під сумнів засадничі принципи ідеології українського націоналізму (зокрема, його глибоко християнський характер), але й вирішувати питання релігії у той час, коли у Воюючій Україні велася боротьба не лише за національне визволення, але й за християнські цінності? У рамках оперативної справи «Бегемот», за якою розшукувався керівник крайового проводу ОУН у Галичині Роман Кравчук, був заарештований його батько, який у розмові з внутрішньокамерним агентом повідомив, що син обіцяв неодмінно знищити Ярослава Галана^25 за його святотатські писання. Обіцянку Кравчука у 1949 році виконали його побратими Ілярій Лукашевич та Михайло Стахур – більшовицький запроданець, майстер сатанинської брехні, біснуватий ворог християнства та націоналістичного руху отримав заслужену кару.
Ліквідація Галана – це лиш один зі штрихів, якими можна змалювати релігійне обличчя революційного підпілля. Мережа ОУН та УПА доклала надзвичайно багато зусиль задля того, щоб уберегти українську Церкву від ліквідації шляхом «воз’єднання» з Московським патріархатом. Чимало священиків приєдналося до підпілля, щоб духовно окормлювати повстанців і разом із ними протистояти червоній Москві. В боротьбі з безбожниками-окупантами сформувався міцний союз християнства та націоналізму, при якому однаково потрібними були «і хрест меча, і меч молитви» (Є. Маланюк), при якому оборона національних та особистих прав була невід’ємною від захисту Віри та Церкви.
Безумовно, розширення фронту національно-визвольної боротьби призвело до того, що у його лавах могли перебувати релігійно індиферентні люди. Та таких людей, зрозуміло, була меншість, і їхня присутність аж ніяк не могла слугувати обґрунтуванням проголошеної ревізіоністами «ідеологічної еволюції». Зрештою, не орден повинен підлаштовувати власний світогляд під симпатії своїх прихильників, а прихильники мають орієнтуватися на ідеї, котрі для ордену мають статус аксіоми. Бандера виграв бій за чистоту націоналістичної ідеології і за ОУН як організацію орденського типу. Це була ще одна його перемога на шляху боротьби за Бога, Україну, Свободу – найвищі цінності українського націоналіста. Винагородою за цю перемогу став вінець героя-мученика.
Одного із жовтневих днів 1959 року на нараді націоналістичного активу у Мюнхені легенда СБ ОУН Степан Мудрик переконував Бандеру, що йому необхідно посилити заходи безпеки, а ще краще – виїхати до Іспанії. Останній варіант Провідник відкинув, стверджуючи, що його виїзд із Мюнхену може бути трактований як утеча. Посилювати засоби безпеки він не хотів через брак коштів. Лишень 13 жовтня Іван Кашуба сповістив Мудрика, що Бандера взяв до уваги його зауваження і погодився на виїзд. 15 жовтня Мудрик виїхав до Бонна, щоб виготовити для Бандери документи, та вони йому не знадобилися – того дня агент КГБ Богдан Сташинський убив Провідника пострілом зі спецзброї.
СБ ОУН – спецслужба революційної визвольної організації, що боролася за права бездержавної нації, – діяла на рівні розвідок та контррозвідок провідних держав світу. Стараннями працівників СБ було попереджено кілька замахів на Провідника. Можливо було попередити і замах, що став для Бандери фатальним, проте Провидіння вирішило інакше.
«Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє є Царство Небесне» (Мт. 5,10), «Якщо світ вас ненавидить, то знайте, що Мене раніше, ніж вас, він зненавидів. Бо якби ви були від світу, то світ своїх любив би, а як ви не від світу цього, бо Я вибрав вас від світу, через те ненавидить вас весь світ. Коли Мене гнали, то й вас гнатимуть» (Ів. 15, 18-19). Господь виявив Степану Бандері ласку бути переслідуваним за правду. В підпіллі, в умовах життя на дві ставки, по тюрмах та концтаборах, у нелегальному житті на Заході, у прийнятті нелегких рішень Бандера боровся за правду і був за неї переслідуваний. Він сам вибрав собі такий шлях, точніше – добровільно відгукнувся на Божий заклик боротися за права своєї нації. Смерть від рук більшовицького спецагента, представника диявольської машинерії стала логічним завершенням життєвого шляху Провідника.
Характерною рисою міфу є те, що він архетипний. Міф – це матриця, своєрідна молекула ДНК, у котрій запрограмований певний порядок поведінки. Своїм життям Степан Бандера створив безперечний міф української свободи. Проблема лиш у тому, що сучасні люди чим далі, тим гірше розуміють міфологію.
(Із книги «Степан Бандера: міфологія української свободи» – http://zahrebelnyj.blogspot.com/2014/03/1.html ).