ЦЕ ДУРНЕ ПЕРЕМИР’Я

Вона самотньо стоїть на позиції, непорушно вдивляючись із сумом і жалем в такий, здавалося б, цілком реальний і близький, і омріяний нею Донецьк, для якого вона ще зовсім недавно так щиро і натхненно грала. З таким захватом, з куражем, з неймовірною самовіддачею!З полум’яною любов’ю… Але! Зараз їй не можна для нього грати. Наказ…

Рапіра мовчить. Ошукана і покинута. Ображена і зла. І, на жаль, наші віртуози-артилеристи нічим не можуть зарадити.

Думаю, це можна порівняти з фотографом, що зловив ну дуже крутий сюжет, але фотографувати його заборонено. Це також можна порівняти з скрипалем, якому дали скрипку і ноти, але зв’язали руки тугим шнуром. Ага, і ще це нагадує анекдот-знущання «дивись телевізор, тільки не вмикай його».

Це дурне перемир’я.

В закритих ящиках з ранку до ночі нудьгують мінки. В суцільній темряві і тиші вони вже навіть втратили останню надію побачити залитий сонячним (і не тільки) сяйвом Донецьк, відчути на дотик його землю і розлетітися зграєю метеликів по ворожим вогневим точкам. Мрії-мрії…

На стіні одиноко висить байдужий автомат. Холодний і зневажений. І ніщо на білому світі не в силі його підбадьорити. Ніщо, окрім завзятого вогню в сторону противника. Але «ні», бо це – заборонено. Наказ.

Знаєте, зброя – жива. Вона має свій характер. Гордий, впертий, вольовий, рішучий. Господи, тільки б ви знали, яка вона в роботі! Божевільна, на правду. І як зараз відчайдушно б’ється її душа в залізних деталях свого тіла, не маючи можливості бути вільною, не маючи можливості робити те, заради чого вона живе.

Це дурне перемир’я…