ІДЕЇ, ЩО НЕ ТЬМЯНІЮТЬ
Можна сказати, що Степан Бандера відбувся передусім у трьох іпостасях – як керівник, як символ і як ідеолог. У 30-ті роки йому довелося стати керівником ОУН на західноукраїнських землях. Згодом він став лідером ОУН Революційної. На символ Бандера перетворився під час Варшавського та Львівського процесу завдяки своїй мужній і мудрій поведінці на суді. Згодом його популярність лише росла. Героїчна боротьба УПА увійшла в українську історію саме як «бандерівщина». Нарешті, після Другої світової війни Бандері довелося показати себе у якості ідеолога.
Саме після Другої світової націоналістичний рух зустрівся із серйозною проблемою – намаганням окремих осіб та середовищ розмити, підмінити його ідеологію. Бандера був одним із тих, хто прийняв цей виклик.
Повоєнна творча спадщина С. Бандери – це справжній скарб для українських націоналістів. У ній ми знаходимо розкриття глибин націоналістичної ідеології, опір намаганням цю ідеологію викривити, теорію революційної боротьби за здобуття Української Самостійної Соборної Держави.
Те, що Бандера писав в контексті революційної боротьби про московського імперського монстра, залишається актуальним і сьогодні.
Візьмімо для прикладу окремі фрагменти його праці «Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс».
У цій праці Бандера передусім говорить про безальтернативність націоналістичної ідеології. Саме націоналістичні ідеї, помножені на принципи, згідно з якими має жити націоналіст-революціонер, а також на «досконалі методи організації і способи дії» є запорукою успішної боротьби. Бандера пише: «Велика, чиста ідея української нації, змагання за волю України й за Божу Правду на українській землі – це невичерпне джерело сили нашого руху, а витворені в боротьбі високовартісні прикмети націоналіста-революціонера, досконалі методи організації і способи дії дають йому незламну снагу, міць і гарт».
Далі Провідник робить особливий акцент на спробах спотворити націоналістичні позиції. «Намагаючись збити визвольний рух з його націоналістичного революційного шляху, – зазначає Бандера, – його противники часто послуговуються методою фальшиво зображувати й пояснювати справжні позиції сучасної визвольної боротьби в Україні, як теж обосновувати такі намагання фальшивим висвітлюванням потреб та умов розвитку визвольних змагань».
І сьогодні, і протягом двох останніх десятиліть також знаходилися ті, які хотіли бачити націоналістичний рух «білим і пухнастим», «більш демократичним» тощо. Приміром, сьогодні українському суспільству нав’язали думку, що єдиною противагою московському імперіалізму є НАТО, ЄС, Америка. Націоналісти чудово розуміють, що для цих сил Україна – це лише неоколонія. Сильна і по-справжньому незалежна Україна Заходу не вигідна так само, як і Москві. Лише повноцінна національна Українська Держава зможе будувати відносини з іншими державами та геополітичними блоками на паритетних засадах. А тому на нинішній час євроатлантична інтеграція несе для нашої нації величезні небезпеки. Проте з’являються такі «мудрагелі», котрі заявляють, що націоналісти мають змінити власну думку, підтримати євроінтеграцію, адже це допоможе їм мати більші рейтинги.
Насправді, щойно змальований підхід – гонитва за рейтингом шляхом зради власних ідей – це шлях в нікуди. Для націоналістів найважливішим є виховання власного суспільства у націоналістичному дусі. Все інше – рейтинги, симпатії тощо – додасться.
Так само сьогодні українські націоналісти не мають права відмовлятися від революційної риторики і відповідних планів. Бандера зазначає: «Через ідейно-програмову опортунізацію, через відступлення від повноти й чистоти власних цілей, замазання їх в очах народніх мас ставиться під знак запиту успішність і доцільність визвольної революції, прищеплюється сумнів, чи можлива й доцільна така боротьба за применшені, половинчаті цілі, які цілком не відповідають духові і потребам України. Ідеологія, програма, визвольна концепція і революційна боротьба українського націоналістичного руху творять одноцілу, гармонійну будову, засновану на завершеному українському світогляді. Ця архітектурна одностайність і гармонійність дає рухові внутрішню силу, дійову динаміку та відпорність на всі наступи й удари ворога».
Варто замислитися і над цими словами Провідника: «При глибшій застанові можна переконатися, що найбільше лиха в українському політичному житті, найбільше внутрішніх суперечностей і шкідництва для визвольних змагань походить з матеріалістичного світогляду, з чужих, соціалістичних ідеологій і концепцій та з хиб характеру одиниць і цілих гуртів. (…) Для українського націоналізму є притаманний український світогляд, що є витвором українського духу, природи і цілого українського народу, посталий на базі загально-християнського світогляду. Він не створений одним мислителем чи якимсь науковим напрямком, не вкладений науково у філософську систему, але виразно віддзеркалений і діючий в усьому житті й творчості української нації та української людини, як упорядкована, гармонійна і завершена система вартостей, яка виросла органічно. Український світогляд є християнський.
Матеріалістичний же світогляд – витвір цілком іншого, чужого духу, на відмінному ґрунті, в своїх засадах і висновках цілком незгідний з українським світоглядом, з українською духовністю, протилежний їм».
Більшовицька окупація характеризувалася нищенням релігії, моралі, нав’язуванням українцям матеріалістичного світогляду. Покалічене більшовиками суспільство після падіння «залізної завіси» чекав ще один удар – хвиля лібералізму, що хлинула до нас із Заходу. Сьогодні ми маємо духовно зруйноване суспільство. За таких умов дуже важливо, щоб націоналісти твердо трималися християнського світогляду і сміливо реагували на виклики тих сил, які вслід за більшовиками хочуть перетворити людину на двоногу худобу. Наприклад, дуже важливою є протидія так званим «ЛГБТ-активістам», котрі останнім часом активізували свою діяльність. Натомість дехто не сприймає націоналістичної принциповості, мотивуючи це тим, що про нас «погано подумає Захід».
Таким людям можна відповісти наступними рядками з «Української національної революції»: «Противники українського революційного націоналізму у своїх виступах проти нього залюбки відкликаються до зовнішньо-політичних арґументів. Вони ставлять і поширюють тезу, буцімто націоналістичне обличчя визвольного руху спричиняє багато труднощів у зовнішньо-політичній праці і зменшує її успішність. Ідучи за настроями та поверховною опінією, які домінували після закінчення війни, різні коньюнктуристи думали, що всі націоналістичні рухи мусять підупасти під подавляючим напором протилежних течій… На тому тлі в українському політичному житті за кордоном почав підносити голову опортунізм різного походження. Крім старих напрямків, побудованих на соціалістичних і угодовецьких засновках, водились нові їхні попутники, які хотіли б одночасно спекулювати на хвилевій політичній кон’юнктурі, і примазуватись до революційно-визвольного руху, а навіть потягнути його своїми кривульками. Вони намагаються прищепити концепцію, що наш рух повинен зійти з своїх власних позицій і пристосуватися до нового політичного вітру, підстроїтися під чужий смак, привласнити собі різні гасла, вивіски й фразеологію, запозичену з чужого ґрунту, хоч усе це в теперішньому нашому становищі є безпредметне».
У відповідь тим, хто прагнув пристосувати націоналістичний рух до політичної моди на Заході, Бандера пише: «Викинення з нашої ідеологічної, політичної скарбниці таких вартостей, які виросли на нашому власному ґрунті і відповідають нашим обставинам і потребам, та заступлення їх чужими вартостями… може діяти лише послаблююче, розстроююче в нашому внутрішньому житті. Сам факт невиправданого нашим становищем пристосування нашого політичного змісту й обличчя до смаку сторонніх сил підкошує процес внутрішнього росту, довір’я у власні сили, цінення власних вартостей та основну нашу засаду – будувати визволення тільки на власній боротьбі. Те, що старі й нові опортуністи намагаються прищепити визвольному рухові на місце революційних, націоналістичних прикмет, у наших сучасних умовах позбавлене революційного змісту і зводиться до порожньої, псевдодемократичної фразеології. Воно цілком не надається для організації і ведення революційно-визвольної боротьби, яка єдина може принести визволення України».
Розмірковуючи про перспективи визвольної боротьби, Бандера говорив:* «Якщо завтра на зміну більшовизмові прийде інша форма російського імперіалізму, то він так само насамперед звернеться всіма своїми силами проти самостійности України, на її поневолення. Російський народ, як і досі, буде нести той імперіалізм, робитиме все, щоб тримати Україну в поневоленні. На це виразно вказує стан політичної думки і настанова російської маси, всіх російських політичних середовищ, як комуністичних, так і антибільшовицьких»*.
Сталося саме так, як писав Бандера. На місце комуністичної Росії прийшла Росія демократична. І саме ця Росія сьогодні бореться проти української незалежності. В це же час чимало українців наївно думають, що проблема Росії лише в Путіні. Та насправді, проблема Росії – це її імперська сутність. Коли на місце Путіна прийде якийсь Навальний або Ходорковський, Росія не зміниться. Росію необхідно знищити як імперію. Все інше – це наївність, ілюзії, самодурство.