ДО РОКОВИН ГЕРОЙСЬКОЇ СМЕРТІ БІЛАСА І ДАНИЛИШИНА
23 грудня українські націоналісти традиційно вшановують пам’ять двох бойовиків ОУН – Василя Біласа та Дмитра Данилишина.
Білас і Данилишин загинули геройською смертю від рук польських окупантів. Обоє належали до легендарної дрогобицької групи бойовиків ОУН. Обоє віддали свою молодість революційній боротьбі. Обоє пройшли чистилище тюрми і слідства. Обоє ще раз послужили Батьківщині, з гідністю прийнявши вирок та його виконання.
Білас та Данилишин не були єдиними членами УВО та ОУН, які віддали життя в міжвоєнний час у боротьбі з польськими окупантами. За перманентною революційною боротьбою міжвоєнного часу послідували криваві жнива Другої світової війни та подальшої боротьби проти московко-більшовицьких окупантів. Націоналістам доводилося втрачати своїх побратимів і за часів формальної незалежності України. Нарешті, прийшли нові криваві жнива – Майдан та нинішня московсько-українська війна. Проте культ Біласа та Данилишина продовжує існувати ще й досі – не дивлячись на гекатомби тих, хто впав уже після їхньої жертви.
Чому ми й досі згадуємо Біласа та Данилишина? Відповідей на це питання декілька.
Напевно, саме Боже Провидіння визначило, хто саме має стати символом революційного українського націоналізму. Героїв багато. Хтось віддав життя за Батьківщину, але його ім’я про щось говорить лише поодиноким історикам-фахівцям. Іншим узагалі судилося відійти у Вічність, залишившись невідомими для наступних поколінь. Нарешті, комусь довелося служити Україні не тільки власною боротьбою та геройською смертю, але й своїм іменем. На все воля Божа…
Отож, якщо саме Біласу та Данилишину довелося стати символом, ми повинні залишатися вірними історичній традиції, котру унаслідували від попередників. Саме традиція допомагає зберегти єдність між різними генераціями і не зрадити власній сутності. Зберігаючи культ, яким жили наші попередники, ми тим самим допомагаємо собі залишитися вірним Ідеї та Справі, котрі перейшли до нас у спадок. Світ стрімко змінюється. Ми ж повинні триматися незмінного стержня – лише так ми зможемо належно реагувати на виклики, які несе нам світ.
Нарешті, пам’ятати про Біласа і Данилишина для нас важливо з огляду на наступну причину. Обидва вони є взірцями революціонера-націоналіста. А революціонерам часом доводиться бути непопулярними. Далеко не всі галичани в міжвоєнний час підтримували боротьбу УВО та ОУН. Були такі, котрі вважали революційну боротьбу нічим інакшим, як «непотрібними жертвами». Знаходилися і «знавці», які називали діяльність націоналістів «провокацією» (сучасному поколінню українських націоналістів така риторика більш, ніж знайома). Доволі знаково, що до затримання Біласа та Данилишина спричинилися українські селяни. На ешафот героїв вивела дурість, незнання їхніх земляків.
Білас і Данилишин – це приклад ініціативної меншості, котра веде за собою націю, нерідко малюючи дороговкази власною кров’ю. Думаю, українським націоналістам ще не раз доведеться «грати соло» і бути незрозумілими для широкого загалу. Тим паче, цьому будуть сприяти пройдисвіти-політикани. Тут дозволю собі повторити слова з мого виступу на VII Великому Зборі ВО «Тризуб» ім. С.Бандери у 2012 році: «Ми ніколи не мали і не маємо наміру подобатися всім, як і дослухатися до скавуління різних політичних імпотентів та ворогів українського націоналізму. Наші дії будуть оцінені наступними поколіннями, адже нація – це не тільки сучасне покоління, але “мертві, живі й ненароджені”, в ім’я яких і ведемо безкомпромісну боротьбу за право бути господарями на своїй землі, за вільне й гідне майбутнє наступних поколінь». Нехай політикани з усіх сил намагаються бути «білими і пухнастими», ховаючи за піаром та політтехнологіями гнилизну своїх душ. Нам своє робить – боротися за Правду.
Думаю, приклад двох молодих революціонерів із Дрогобича зміцнить віру в правильність нашої Справи у серці багатьох націоналістів сучасності. Тому – пам’ятаймо Героїв і сміливо ідімо їхнім шляхом!