ДМИТРО ЯРОШ: «ЦІЄЇ ВІЙНИ НЕ БУЛО Б, ЯКБИ ВОЄННИЙ СТАН ЗАПРОВАДИЛИ ЩЕ У КВІТНІ»
У Луцькому військовому госпіталі Дмитро Ярош провідав ковельчанина, бійця Добровольчого українського корпусу Павла Козбана на псевдо Дантес, пораненого під час оборони донецького аеропорту. Хлопець попросив лікарів уранці зробити йому операцію, щоб увечері, вже відійшовши від наркозу, зустрітися з керівником «Правого сектору». Розмова була нетривалою. Дмитро Ярош передав важелезний пакет із подарунками, побажав швидкого одужання Павлу, який запевнив, що неодмінно повернеться на фронт.
У дворі поспілкуватися з Дмитром Ярошем зібралися поранені бійці, що лікуються в госпіталі. Розповідали йому про свої переживання, скаржилися на недолугі дії військового керівництва, цікавилися найближчими планами. А коли наприкінці зустрічі один із них несміливо запитав, як він ставиться до солдатів, які не хочуть знову їхати на Схід, і чи вважає їх дезертирами, то почув у відповідь від лідера «Правого сектору» таке:
— Вони, хлопці, не дезертири, бо я розумію, що таке війна і стратегічний розгром. У нас, серед добровольців, таких немає. Але якщо люди не готові захищати Батьківщину, то хай виконують інші завдання, бо роботи в Україні дуже багато. Особливо це стосується охорони важливих об’єктів та кордону. Кожен для себе має визначити своє місце у воєнний час.
Дмитро Ярош відповів і на запитання нашої газети.
— Нещодавно ви стали народним депутатом України. Які першочергові завдання будете розв’язувати у парламенті?
— Революція гідності була першим етапом національно–визвольної революції. Вона прирекла нас на подальше жертовне служіння українській нації та національній ідеї. І так воно буде. А війна ще більше це закріпила. Я пішов у парламент для того, щоб використати можливість мирного розв’язання владних проблем. Треба завершувати революційний процес повним перезавантаженням влади, показати нову якість української політики. Бо ті люди, які воюють зараз на Сході, здатні і з депутатськими мандатами жертовно боротися за свободу, справедливість і добробут нашого народу.
Як депутат головну увагу приділятиму реформуванню Збройних сил України, СБУ, МВС, служби зовнішньої розвідки. Це той силовий блок, від якого залежить, чи будемо мати власну державу, чи не потрапимо під окупацію. Окрім того, треба напрацювати механізм національного народовладдя. Він дасть змогу громаді контролювати законодавчу і виконавчу вертикаль влади. Без цього марно говорити про системні зміни в державі. Необхідно ухвалити ті закони, які вже не один рік лежать у парламенті, — про відкликання депутатів, бо це важіль впливу громади на їхніх представників, про обмеження недоторканності як депутатів, так і Президента. Все, за що стояв Майдан, ми мусимо реалізовувати у парламенті.
— Чому «Правий сектор» проти вступу до НАТО?
— Ми не проти НАТО. Ми розуміємо, що нам потрібні союзники у світі. Але який сенс входити до того блоку, який не гарантує нам безпеки. Коли йдеться про НАТО і ЄС, то у нас виникає певний комплекс меншовартості, що ми без них ні на що не здатні. Але ми можемо постояти за себе, бути геополітичним гравцем, а не м’ячиком на геополітичному полі, який буцають то на схід, то на захід. І на фронті ми це доводимо постійно. Уже є всі докази присутності російських регулярних військ на території України, а НАТО так і не надало жодної реальної допомоги нашій державі. Коли запитують, чому не купуємо за кордоном ракетні комплекси, то відповідаю, що в Україні виробляють кращі, ніж на Заході. Тому інвестувати треба в наш військово–промисловий комплекс, щоб підняти його, створити робочі місця. А збудуємо сильну, потужну, процвітаючу державу — можливо, приєднаємося до котрогось блоку. Нині на часі подбати про збройні сили, реформувати силові структури. І найкращий шлях — це опора на власні сили українського народу. Це не я кажу, це ще Бандера заповідав.
— Чи можна віддати Луганщину і Донеччину російським окупантам заради миру?
— Це зрада національних інтересів. Усі націоналісти — державники і соборники, і для них недопустимо торгувати українською землею. Не можна віддавати терористам жодного району, міста, навіть сантиметра нашої землі. Донбас дуже неоднорідний. Тисячі жителів Донецької та Луганської областей зараз воюють за соборність та єдність нашої держави. Я переконаний, що у перші дні АТО питання про зачистку Слов’янська можна було вирішити за 2—3 дні. Але ті люди, які керували цим процесом, не могли взяти на себе таку відповідальність. Трагічна некомпетентність військового керівництва призвела до того, що нині маємо. Воєнний стан треба було запровадити ще у квітні, й питання цієї війни не стояло б. Генерал Муженко доволі ефективно керував АТО, і до вводу регулярних російських військ ми витісняли терористів. Але недобачили наші генерали такого варіанта, хоч ми попереджали.
На Донеччині, де ми зараз воюємо, вже розуміють, за що виступає «Правий сектор». Вони вже збагнули, що ті міфи, які продукує російська пропаганда, нічого спільного з реальністю не мають. Мирні жителі просять нас звільнити Донецьк. Ми підготуємо на тих територіях повстання, і тоді війна точно закінчиться.
— Чи доводилося особисто допитувати полонених сепаратистів і російських військових? Як вони поводилися і чи вижили після допитів?
— Доводилося. І всі вижили. (Сміється). Одного разу був дуже цікавий випадок, коли увійшли у Степанівку разом із 95–ю бригадою. Ми проводили біля Савур–Могили деблокаду військових і взяли там кількох сепаратистів. Коли вони почули, що потрапили в руки «Правого сектору», то ледь свідомість не втратили, адже ширяться чутки, що ми їмо людей і таке інше. Так-от, хлопці заходять і кажуть: «Ти підеш Ярошу на перше, ти — на друге, а ти будеш десертом». Вони були зовсім перелякані. Але коли ми зуміли розговорити хлопців, у них почався розрив шаблонів. Ще й Яроша побачили! Вони ж думали, що я у Києві сиджу і не воюю разом зі своїми побратимами. Через деякий час один із цих полонених відмовився йти на обмін. Другий випадок був зі священиком Московського патріархату, який корегував вогонь артилерії по позиціях наших військових. Після кількатижневого перебування у полоні він поїхав у монастир УПЦ Київського патріархату і також перейшов на бік України.
Усе це свідчить, що тих людей таки можна переконати. Але на війні різне трапляється. Часом у ЗСУ полонених принципово не беруть. І можна зрозуміти тих бійців, коли в них гинуть побратими, коли терористи по–звірячому ставляться до наших. Під час літньої наступальної операції ми звільнили Авдіївку. І там знайшли катівню з застреленими людьми, прикованими наручниками до ґрат, усе в кишках та крові… Це нелюди. І давати їм якийсь особливий статус — абсолютно неправильно.
— Із часів Майдану «Правий сектор» своїми концертами підтримав Орест Лютий…
— Він приїжджав до нас і на Схід. Як і гурти «От вінта» на чолі з Юрієм Журавлем, «Кому вниз» із Андрієм Середою, «Сокира Перуна», «Мандри» та Фома.
— У Москві Ярошем лякають росіян. А кого чи чого боїться Дмитро Ярош?
— Журналістів он боюсь (сміється. — Авт.). Скоро дівчат буду боятися. Не знаю, як я, а дружина — точно (сміється. — Авт.). А якщо серйозно, то найголовніший страх — це втрачати побратимів. Віддаю наказ, посилаю людей у бій, а сам не можу з ними піти через певні обставини, сиджу на КП і чекаю, коли розвідгрупа повернеться… Реально боюся втрачати своїх хлопців, хочу, щоб не було поранених і вбитих. Чесно кажучи, занадто велика відповідальність на мене звалилася. А ще доволі важко бути публічним політиком, бо 25 років уникав цього. Публічність сковує. Я солдат. Мені легше воювати, ніж займатися політикою. Але це було рішення моєї команди.
Джерело: Газета “Волинь”