З ЯКИМ ПРИЦІЛОМ ОБИРАТИ?
Прикро, але більшість українців на кожних виборах і, очевидно, тепер будуть керуватися замість принципових критеріїв псевдокритеріями. А саме: емоційним – це коли віддають свої голоси яскравим лідерам, незважаючи на те, які ідеї і яких людей цей лідер веде (приклади – В. Кличко, О. Ляшко, Ю. Тимошенко); популістським – це коли віддають голоси щедрим обіцяльникам (у цьому вправлялися майже всі); «блоковим» – це коли голосують за тих, хто обіцяє увести Україну у якийсь зовнішній блок держав, де на нашу країну чекає «повне щастя» (зараз всі ліберальні партії наввипередки обіцяють «щастя» в Євросоюзі, недавно група ліво-кримінальних партій обіцяла «щастя» в Євразійському союзі).
Передусім вражає, що на передові місця в інформаційному просторі виходять ліберальні партії і блоки, чільні місця в яких переважно займають люди, з якими були пов’язані поразки, провали, профанаторські дії у минулі періоди, особливо в час «торжества» «Нашої України» і «месіянської» діяльності В. Ющенка. Ось найпопулярнішим є нібито «Блок П. Порошенка», створений на базі абсолютно пристосуванської, безпринципної партії «Солідарність». Він знаменує собою лінію Президента, до якого щораз більше назбирується критичних запитань від суспільства: що це за дивовижні призначення на відповідальні посади у державі сумнівних людей типу Ложкіна, Гонтарєвої, Клімкіна, Кусюка та ін.? Чому без узгодження із керівниками бойових з’єднань на фронті, без консультацій із політикумом унаслідок Мінських угод частину території України (східний Донбас) фактично віддано під неукраїнське управління? На яких ідеологічних принципах будується Президентова політична сила, бо наразі вона будується лише на одному принципі – особистої відданості і повної покори (достоту, як у В. Януковича)? Чому й досі не покарані тисячі посадовців і політиків, які організовували Антимайдани, знущалися над мирними протестантами, влаштовували судилища над ними? Чому зухвалий українофоб М. Добкін виявився після розслідування «не сепаратистом»? Чому звільняють відвертих бандитів типу харків’янина Крамського, який закликав Путіна ввести війська в Україну? Такі кардинально критичні запитання ще можна нанизувати і нанизувати, однак не можна, як видно, сподіватися на діалог із виконавчою владою. І це дошкульно з огляду на посилено ліберальну риторику президентського середовища.
«Народний фронт» А. Яценюка теж не відзначається ідеологічною чіткістю, а більше сподівається на популізм. Звідси – запрошення на 2-е місце в списку колишньої членкині Т. Чорновол, кількох бойових командирів; звідси – щедрі обіцяння «щастя» разом із ЄС; звідси – абсолютно хаотичний добір людей і дій. Тут треба зауважити щодо бойових командирів, які погодилися піти у списки цієї й інших ліберальних партій: чи це не суперечить їхній правдивій позиції, адже вони як військові добре розуміють, що причинами поразок і невдач (особливо у перші місяці АТО) було нерішуче керівництво лібералів, їхній вроджений пацифізм, їхні сподівання на хитрі домовленості і торги. Тож як тепер можна йти до цих же лібералів (через яких, якщо проаналізувати ситуацію глибше, загинули обеззброєні вояки, яким ще й давали накази не стріляти!) у передвиборні списки і своїм авторитетом допомагати їм ще раз прийти до влади? Таке не вкладається у нормальну логіку. Таке пояснюється тільки незглибимою українською наївністю і добродушністю.
Партія «Батьківщина» суттєво втратила свої рейтинги через вождистську поведінку Ю. Тимошенко. Тепер же вона шукає нові шляхи і форми політичної діяльності. Партія виявила добру принциповість щодо війни на Донбасі: вона виступає за рішучість, за мілітарне зміцнення країни, за непоступливість. Шкода, що раніше, коли партія мала більшу підтримку, вона не відважилася стати на чіткі ідеологічні позиції націонал-демократизму. Тепер би це допомогло мобілізувати ширший електорат, а так усе виявилося прив’язаним до імені Ю. Тимошенко. Водночас у партії є цікаві і сильні особистості, які можуть позитивно впливати на політичну ситуацію.
УДАР В. Кличка, здається, вже цілком розкрив себе як картинкова, кон’юнктурницька, корислива формація. Це лише зручний трамплін для проштовхування «нужних» людей у владу. Жодної ідеології, принципів у цієї партії нема. Її союз і «Блоком Порошенка», здається, буде більше схожим на взаємопідтримку двох потопельників: політичний ресурс обидвох політсил вичерпується, і вони хапаються одна за одну, щоб ще трохи поплавати на поверхні електоральних уподобань.
Ліберальний спектр оновила «Самопоміч» А. Садового, яка є передусім цікавим проектом галицького наступу. Тут ми бачимо, справді, орієнтацію на нових людей, конструктивні політико-соціальні плани, оригінальні ідеї. Однак чи не захлиснеться це об’єднання у своєму завуженому практицизмі? Сьогодні, коли нація поставлена історією перед страшними випробуваннями, коли ситуація вимагає передусім сили волі і характеру від політиків, високих ідей і твердих принципів, ліберальні прагматики можуть виявитися лише дрібними циніками.
Два утворення – «Сильна Україна» С. Тігіпка і «Опозиційний блок», який об’єднав рештки «регіоналів» та їхніх сателітів і капіталістичну партію «Центр» В. Рабіновича, – націлені на ліберальний популізм. Ці політсередовища в основному планують мобілізувати російських і зрусифікованих мешканців Південно-Східної України під гаслами «економічного прориву», «громадянської солідарності», «плюралізму думок і дій» і т.п., тобто набором ліберально-прагматичних закликів, у підтексті яких буде лежати ключова думка-посил, що російськомовність і російськокультурність цих мешканців залишаться недоторканними. Очевидно, ці політики не будуть вдаватися до злісних протиставлень Сходу і Заходу країни, як це було за Януковича – і в цьому значний прогрес східноукраїнського суспільства. Своїм ідеологічним космополітизмом вони сприятимуть ослабленню націотворчого процесу в Україні.
Правий, націоналістичний фланг української політики представлений ВО «Свобода» і «Правим сектором». Відомо, що «Свобода» дещо розгубила свою електоральну підтримку. Це сталося, напевно, через слабку партійну дисципліну, а простіше кажучи, через те, що на рівні низових, обласних, районних, міських осередків члени «Свободи», опинившись при владі у Західній Україні, активно заспівдіяли із державною корумпованою системою. Другою причиною стала квола поведінка «Свободи» під час Майдану, коли партія не стала революційним авангардом нації. Цю нішу зайняв «Правий сектор». Попри все, «Свобода» відіграла і продовжує відігравати визначну роль у модерній українській політиці: партія повернула у всеукраїнську політику живий націоналізм після краху КУНу та інших радикальних формацій 1990-х рр.; вона підготувала велику групу яскравих, бойових політиків; партія продемонструвала завзяту наступальність національної ідеї на всіх фронтах – від парламенту до організації масових повалень тоталітаристських символів по всій Україні; зрештою «Свобода» повернула українцям громадянський оптимізм, завзяття повсякденної боротьби.
«Правий сектор», який показав на Майдані дивовижну організованість і бойовитість, здається, стає жертвою традиційної української миролюбності, наївності та отарності. В більшості українці продовжують вірити, що їх порятують розумні соціал-демократичні реформи, економічна практичність, вдалі розрахунки із зовнішніми союзами і т.ін. Нація не готова до мобілізації на ґрунті визвольної ідеології, традиціоналізму, героїки.
Є ще одна песевдонаціоналістична сила – «Радикальна партія» О. Ляшка, в яку, як стверджують вже й провідні телеканали, вклали гроші люди В. Януковича з тим, аби відібрати якомога більше голосів від правдивих націоналістів. Це виявилося і в тому, який список своїх соратників опублікував Ляшко: там є «великий борець» з корупцією співачка Злата Огнєвич, «великий націоналіст» плавець Денис Сілантьєв, який, здається, ще не сказав і слова по-українськи і тому подібні екзотичні типи. Питається: це з цими людьми п. Ляшко планує з вилами перевернути країну, як він обіцяє? Очевидний цирк у політиці.
Україні потрібна сила, яка демонструє осмислений націоналізм: чітко дотримується обраних ідеологічних принципів, діє спокійно, стратегічно гідно, з військовою відвагою. На таку претендує «Правий сектор», який відіграв неабияку роль у Революції гідності. Можливо, «Правий сектор» мав би не йти на вибори через заслабку ще організаційну розбудованість у регіонах, через неготовність суспільства робити націоналістичний вибір, тобто вибір за понад часовими, стратегічними критеріями. Його місія може виявитися, коли буде зламана окупаційна управлінська система в державі.