З ПУТІНИМ ЧИ БЕЗ НЬОГО — ОДНАКОВО...
Настанова на те, що проти України воює не московський народ, а лише злочинний “путінський режим”, і варто лише позбутися кремлівського карлика, як усе налагодиться між “братніми народами” — омана. У які б державні шати не одягалися московський імпреалізм і пануюча серед московитів ідея месіанства, якими б “ізмами” не прикривалися, вони завжди будуть вороже ставитися до спроб інших народів самостійно вести своє державне і національне буття.
Степан Бандера був прекрасним аналітиком, далекоглядним стратегом і теоретиком національно-визвольних змагань, тож неодноразово писав про цю проблему. У праці “З москалями нема спільної мови”, опублікованій в 1952 році, Провідник Організації Українських Націоналістів писав: “Історичний досвід переконливо повчає нас, що Росія при всіх внутрішніх перемінах ніколи не зміняла, ні не послаблювала свого імперіялізму – гону загарбувати, визискувати й нищити інші народи, зокрема український. В наслідок національного поневолення Україна, як теж інші народи в такому ж становищі зазнали саме найгірших лих, з-поміж усіх тих, що ними відзначалась кожна доцьогочасна московська державно-політична і суспільна система. Кожний режим московської тюрми народів зосереджував свої сили, всі найжорстокіші засоби для того, щоб втримати та закріпити поневолення, пограбування і нищення України й інших народів. Московський нарід не тільки не протиставився тому, але в цілому був і залишився носієм цього імперіялізму. Ривалізуючі за владу системи і сили в Росії, намагаючись з’єднати собі симпатії більшости московського народу і плямуючи непопулярні риси противника, завжди суперничали між собою в тому, хто з них здобуде більше для російського імперіялізму. Кожна московська держава, як царська, так демократична і большевицька, завжди послуговувались підступом і віроломністю супроти України й інших народів, і кожну форму союзу перетворювала в найжахливіше поневолення. Отже, ворогом був не тільки даний режим – царський, чи большевицький, не тільки державна і суспільна система, а сама московська нація, навіжена бісами імперіялізму, жадобою бути все більшою, могутнішою, багатішою, але не власним ростом, а коштом поневолення інших народів, їх пограбуванням і всмоктуванням у себе”.
Не треба тішити себе ілюзіями, що зі зникненням Путіна, не стане й загрози існування держави Україна, припиниться війна і запанує мир та спокій. Нинішня московська агресія на Донбасі криваво показала усю хибність міркувань тих, хто двадцять років незалежності переконував у неможливості нових зазіхань на територіальну цілісність України з боку Кремля шляхом війни. Ціна такому нерозумінню справжньої сутності московщини — десятки тисяч смертей українців сьогодні. Помиляються і ті, що радять віддати Москві предмет її зазіхань – “російськомовні регіони”, мовляв, що на цьому вона, заспокоїться. Московитам не потрібна частина України, вони прагнуть цілковитого знищення як держави так і всього, що зветься українським. А до того часу марно сподіватися на те, що імперські амбіції Москви вгамуються. Це потрібно усвідомити також і адептам “домовленостей” з агресором та його сателітами.
Доки сусідня держава існуватиме в своїх імперських межах, поки серед її народу пануватиме імперська ідея, доти ні українцям, ні іншим народам не варто сподіватися на мирне і безтурботне життя. Не стане Путіна, то знайдеться інший виразник хижацької сутності “братнього народу”. Тому боротьба українців за своє самостійницьке існування повинна вестися не тільки в площині змагань за територіальну цілісність держави, але й в ідейно-світоглядній та політичній площинах з московським імперіалізмом загалом.
Розуміння засад, завдань, тактики і стратегії такої боротьби, сформовані ідеологами українського націоналізму і висвітлені у їхніх працях, — це та зброя, котра неодмінно приведе українців до остаточної перемоги. Недарма саме український націоналізм, а не демо-ліберальний сегмент в Україні (з яким Кремль завжди знаходив порозуміння), є найбільшим ворогом московського монстра.
Короткий список праць рекомендованих до прочитання:
Тарас Шевченко: “Кобзар” (патріотична лірика).
Микола Міхновський: “Самостійна Україна”.
Дмитро Донцов: “Націоналізм”, “Хрестом і мечем”, “Московська отрута”, “Дух нашої давнини”.
Степан Бандера: “Перспективи української революції”.
Микола Сціборський: “Націократія”.
Павло Штепа: “Українець і москвин”, “Московство”.
Василь Іванишин: “Нація. Державність. Націоналізм”.
Дмитро Ярош: “Нація і революція”.