ВИБОРИ-2014: МІЖ ПЕРЕМОГОЮ І РЕВАНШЕМ
Проблема аналізу політичних сил та персон – це передусім проблема застосування тих чи інших критеріїв. Традиційно Науково-ідеолоігчний центр ім. Д.Донцова застосовує основні, внутрішньополітичні критерії, до яких відносяться: сповідувана політична ідеологія, базовий світогляд, конкретні результати попередньої політичної (чи хоча б громадської) діяльності, застосування тих чи інших піар-технологій, характер діалогу із громадою та ін.
Пригадаємо, що найосновнішим із політичних критеріїв, котрий визначає всі наступні, є критерій національної ідеї. Згідно з ним оцінка політика чи політичної сили відбувається через відповідь на питання: наскільки вони готові реалізувати національну ідею свого народу. Тобто наскільки готові здобувати чи розбудовувати державу як політичний дім нації, як національну державу. На базову рівні політичної свідомості і світогляду кожен нормальний політик (як “державний муж”) виступає носієм та реалізатором саме національної ідеї, тобто, в широкому світоглядному сенсі, мав би позиціонувати себе як державник-націоцентрист чи націоналіст. Для прикладу, хто б не був при владі у Польщі, Щвейцарії чи Японії, – ліві, праві, центристи, – усі вони дбають передусім за національну державність: суверенітет, територіальну цілісність та національні інтереси своїх народів.
Цей основний, національно-державницький ідеологічний критерій можна доповнити низкою інших понять, що узгоджуються із українською національною ідеєю (для кандидатів-мажоритарників тут додається критерій закоріненості у місцеву громаду: через місце проживання, горизонтальну комунікацію, реальний внесок у покращення життя території, регіональну впізнаваність і авторитеність на окрузі та ін.). На жаль, осмислення і цього базового поняття, і суміжних із ним, як і на попередніх виборах у 2012 році, вельми бракує передвиборним програмам і політичних партій, і кандидатів-мажоритарників. Йдеться і про брак націленості на всеукраїнські проблеми, і про відсутність бачення гострих, важливих проблем (переважає дріб’язковість політичного мислення), і про брак юридичної складової для втілення пропонованих рішень, і про часту безідейність – відсутність вписаності у певну політичну ідеологію, і про часту відсутність світоглядної позиції кандидатів (зате є популістське догоджання, бажання сподобатись виборцеві), і про бачення світової, геополітичної ролі України, і про представлення проблем свого макрорегіону (наприклад, Галичини), і про брак розуміння проблем національного відродження українства, і про відсутність розуміння ролі національної Церкви та релігії (християнства) в сучасному житті народу та ін.
Тому більшість програм, як і два роки тому, можна охарактеризувати як непрофесійні (тобто неполітичні), часткові, популістичні, національно недокровні, подекуди пародійні. І це в час, коли країна перебуває в стані зовнішньої (російської) та внутрішньої окупацій, коли не завершеною виявилось відбулась зимова революція 2013-14 років, коли втрачено великі території (Крим і Донбас), коли в суті своїй не змінилася неоколоніальна система влади, коли знову під загрозою існування опинилися українці як окрема нація. На жаль, ці ключові, загальнодержавні проблеми хвилюють далеко не всіх кандидатів. Тому на загальнодержавному рівні нас чекає або перемога націоцентричних державників, або реванш помаранчевих “любих друзів” чи проросійських наймитів, або часткова перемога усіх цих сил.
Усього у виборах бере участь 29 партій та блоків, котрі за політичними критеріями доволі виразно діляться на дві нерівні групи: антидержавницькі та державницькі.
Антидержавна група на цих виборах, через революцію та війну, значно менш потужна (і якісно, і кількісно) за попередні рази. Її утворюють чотири політсили, що так чи інакше діють в інтересах Російської імперії. Явною чи прихованою метою цих сил було і є: знищити українську державність або принаймні суттєво ослабити її. Не випадково всі їхні кандидати москвофільськи зорієнтовані (дві мови, право регіонів на власну історичну памʼять, мир з Росією за будь-яку ціну та ін.). Дві з цих політсил виразно антиукраїнські та антидержавні. Це традиційна КПУ Петра Симоненка, котру невідомо чому допустили до виборів, нехтуючи кримінальним провадженням у генпрокуратурі та оминаючи численні факти прямої сепаратистської та теорористичної діяльності її членів і то не лише у Криму чи на Донбасі. Те саме стосується й начебто новоствореного Опозиційного блоку (під керівництвом одіозного Юрія Бойка), котрий складається переважно із колишніх регіоналів, чия злочинна політика (в союзі із комуністами) і викликала Майдан восени 2013 р., а сепаратистька діяльність ще потребує кримінального розслідування. Цікавий і промовистий факт: бігборди цього блоку вільно висять на окупованій території в так званій “ДНР”. Дві інші структури – Блок лівих сил (Миколи Рудьковського) та Сильна Україна (Сергія Тігіпка) – мають більш приховану антидержавну позицію, закамуфльовану соціально-економічними обіцянками, однак їхні члени (передусім колишні регіонали та соціалісти) скомпрометовані своєю попередньою політичною діяльністю сучасними вимогами миру з Росією коштом територіальної цілісності України. Це група проросійських реваншистів.
Іншу групу складають державницькі сили. І хоч їх абсолютна більшість – 25, однак вони неоднорідні і вирізняє їх саме різне розуміння державності і глибина цього розуміння, що випливає з політичних ідеологій, світоглядних засад, попередньої політичної діяльності та конкретних політичних програм.
Цю групу доречно поділити на чотири підгрупи.
Першу підгрупу – найбільш чисельну (17 організацій) – утворюють так звані дрібні партії, котрі нічим себе не проявляють у політичному житті країни і практично невідомі суспільству. Політологи називають такі сили “технічними”, оскільки дуже часто (щоправда, не завжди) їх використовують сильніші політичні гравці як засіб для досягнення власної мети. Ні виразної ідеології, ні чітких політичних засад, ні розбудованих політичних структур, ні продуктивної політичної діяльності ці політсили не демонструють. Переважно вони тяжіють до ідейної еклектики (суміші патріотизму, лібералізму, соціал-демократизму та ін.) та популізму. Інколи мають пародійний характер, як Інтернет партія України. А інколи демонструють сумну закономірність: відсутність чітких ідеологічних засад, торгівля власними принципами – приводить зрештою до політичної деградації. Так це сталося із колись відомою партією Конгрес українських націоналістів, партійний список котрої на цих виборах складється аж із 4-х кандидатів.
Друга підгрупа утворена чотирма політсилами: Блок Петра Порошенка, Народний фронт, Громадянська позиція (Анатолій Гриценко), Самопоміч, котрі варто окреслити як безідейно-космополітичні, в яких переважає лібералістично-популістська складова (вступ до ЄС та НАТО, європейські цінності, права людини, мир на Донбасі, соціальний захист та ін.). Усі ці сили позиціонують себе як про європейські, але створені під якусь ідею, а під конкретних лідерів (Порошенка, Яценюка, Гриценка та Садового), що є несумісним із європейською традицією. Вони жодної чіткої ідеології не мають, плану державотворення, тим більше національного, не пропонують (є лише суперечливий і вже достатньо розкритикований за малореалістичність план реформ 2020). Двоє з цих сил (Блок Порошенка і Народний фронт) є партіями діючої постмайданної влади і мають достатньо високі рейтинги, але вже встигли викликати шквал критики: за невдале протистояння з Росією, за втрачені Крим і Донбас, за збереження кримінально-корумпованої системи влади, за сумнівні призначення чиновників вищого рівня, за відсутність розслідування злочинів проти майданівців, за підтримку сумнівних кандидатів у депутати, за залежність від олігархів та ін. Чимало представників цих політсил (зокрема лідери) достатньо дискредитовані своєю роботою у попередніх владних структурах: за Кучми, помаранчевих та регіоналів.
Третю підгрупу утворюють дві політсили: Радикальна партія Олега Ляшка і Батьківщина. Їх варто окреслити як безідейно-патріотичні, оскільки вони активно спекулюють передусім на патріотизмі та демократизмі. Однак ні чіткої державницької ідеології, ні програми державотворення ці політсили ніколи не мали і не мають тупер. Дискредитують їх не лише співпраця членів (і зокрема лідерів – Ляшка та Юлії Тимошенко) із попередніми антинародними режимами (епохи Кучми та Ющенка), а й деякі сумнівні кандидати у списках, про що активно пишуть ЗМІ, та безпосередні звʼязки із олігархами.
Четверта підгрупа утворена націоналістичним силами – партіями Свобода та «Правий сектор». Однак суспільна довіра до Свободи, прівняно із успіхом на виборах у 2012 році, різко впала через низку факторів: найголовнішим із яких стала невідповідність декларованої націоцентричності та реальної політичної діяльності. Особливо це продемонстрував Майдан, коли політика Свободи повністю розчинилась в безідейних, угодовських компромісах із Януковичем із боку “обʼєднаної опозиції” – Батьківщини (на чолі з А. Яценюком) та УДАРу (на чолі з В. Кличком). Натомість «Правий сектор», хоча й не має досвіду часті роботи у владних структурах, проявив себе на Майдані із найкращого боку. Його революційна безкомпромісність стала одним із ключових факторів перемоги повсталого народу. І тепер ця політична сила проявляє мужність та героїзм, беручи активну участь у боях на Донбасі, здійснюючи протидію різним корупціонерам і водночас розбудовуючи, хоч і не так швидко, як хотілося б, свої партійні структури у регіонах. «Правий сектор» має чітку ідеологію та національно-державницьку програму і може вважатися проукраїнською майданівською партією. Його перемога на виборах дає шанси українцям на успішне завершення національної революції, швидку перемогу над зовнішнім ворогом, повернення окупованих територій, зміну системи влади на користь народу, створення нарешті української національної держави із чіткою системою реального, а не фальшивого, народовладдя.