РУСЬ-УКРАЇНА І ЕТНІЧНИЙ МОСКОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ
Протягом тривалого періоду часу український націоналізм мав принципове антимосковське спрямування – не просто антиімперське, а саме антимосковське. Звісно, в історії українського націоналізму досить важко знайти категоричне заперечення права росіян на власну національну державу або ж якусь надмірну, патологічну ненависть до цього народу. Одначе «московське питання» переважним чином зводилося саме до загальної антиросійської налаштованості – образ ворога бачився не просто в якомусь «абстрактному» імперіалізмі, а в конкретній нації, етнічні землі якої лежать на північний схід від України. Для такого бачення «московського питання» існували об’єктивні, цілком закономірні підстави.
Гадаю, антимосковські погляди основоположника модерного українського націоналізму Т. Шевченка особливих коментарів не потребують. Натомість, на мою думку, буде досить продуктивно поглянути на внесок, залишений в історії української політичної думки Дмитром Донцовим і вже через цей внесок подивитися на саму історію вирішення «московського питання».
Загальну ворожу налаштованість щодо Росії Донцов зберігав протягом усього свого життя. Навіть незадовго до смерті, у своєму інтерв’ю, даному близькому соратнику Борису Вітошинському, мислитель говорив про «невблаганну боротьбу на життя і на смерть з тою Росією і тим дияволом, якого вона репрезентує». Та найпершою заслугою Донцова було його гасло повної сепарації від Росії, котре він озвучив у той час, коли українська політична думка пленталася у лабіринтах автономізму, а інтелігенція була значною мірою зорієнтованою на «прогресивну» московську культуру. Революційним громом посеред анемічно ясного неба у 1913 році прогриміли дві епохальні роботи Донцова – «Модерне москвофільство» та «Сучасне політичне становище нації і наші завдання».
Значення цих праць Д. Донцова важко переоцінити. Для нас, нинішнього покоління українців, є чимось самоочевидним те, що Україна має бути цілком незалежною від Росії державою. Проте на поч. ХХ ст. ситуація була радикально інакшою. Якщо український селянин міг відчувати якусь органічну відразу до «кацапа» (включно з «шовіністичним» поглядом на нього як на носія нижчої культури), то тогочасна українська еліта мислила зовсім іншими категоріями. М. Драгоманову вдалося нівелювати здобутки Шевченка і замість самостійництва підняти гасла федералізації та автономізму. Натомість Донцов спромігся ввести українству серйозну антидрагоманівську «ін’єкцію» і цим врятувати українську політичну думку, спрямувати її на правильний шлях. Правильність пропагованих Донцовим думок була доведена історією. Драгоманівство українського політичного проводу в добу Національно-визвольних змагань 1917-20х рр. мало катастрофічні наслідки.
Новою спокусою для українства була ідея розрізняти СССР і власне росіян як націю. Досить сильно ця спокуса виразилася в ідеологічному ревізіонізмі краєвих публіцистів ОУН-УПА та риториці «двійкарів» закордоном. Подібні тенденції в умовах еміграції підтримували окремі американські кола, котрі були зацікавлені в побудові «демократичної», але неодмінно імперської, «єдино-неділимої» Росії. За таких умов ідеї, які продовжував пропагувати Донцов і які намагалася втілювати в життя Революційна ОУН, знову виявилися вірними. Цілком очевидно, що СССР приносив негаразди, передусім – духовну руїну, самій російській нації. Проте так чи інакше більшовизм і «країна рад» були породженням саме московського духу, опиралися на імперсько-московську парадигму мислення, втілювали цю парадигму в життя коштом інтересів поневолених народів.
Загальна антиросійська налаштованість українського націоналізму була необхідною з кількох причин. По-перше, без такої налаштованості було неможливо на світоглядно-ідеологічному рівні утвердити суб’єктність української нації. По-друге, така налаштованість відповідала прагматичним обставинам національно-визвольної боротьби. По-третє, серед росіян фактично не існувало оформленої ідейно-політичної сили, котра чітко стояла б на антиімперських позиціях і таким чином вписувалася в стратегію боротьби українського націоналізму. Одначе чи відповідає загальна антиросійська налаштованість реаліям сьогодення?
З одного боку, українських націоналістів не може не тішити нинішнє зростання антиросійських настроїв у нашому суспільстві. Імперіалістична політика Путіна вилікувала багатьох українців від постколоніальних уявлень про «братські народи». Націоналісти у своїй пропаганді повинні лише посилювати подібні зрушення у суспільній свідомості, а також коректувати їх у потрібному напрямі (приміром наголошувати, що проблемою є не сам Путін, а Росія як імперія загалом). З іншого боку, сьогодення характеризується надзвичайно важливим для українських націоналістів фактом – наявністю московського антиімперського націоналізму.
І під час так званого Майдану, і зараз, коли ведеться боротьба за звільнення сходу нашої країни, ряд росіян, що декларують власну націоналістичну позицію, не лише словом, але й ділом продемонстрували свою прихильність до Національної революції в Україні. Росіян вистачало в складі націоналістичних формувань на Майдані, їх вистачає у складі добровольчих формувань, які зараз захищають територіальну цілісність нашої країни. Ще більше число росіян співчуває нашій боротьбі. Не враховувати цей факт було б безглуздо. Безперечно, якщо оцінювати явище російського антиімперського націоналізму з позицій кількості, воно (це явище) наразі знаходиться на маргінесі суспільно-політичного життя в Росії. Проте російський націоналізм має надзвичайно велику вагу і колосальний потенціал у стратегічній площині, адже несе в собі воістину рятівні для самої російської нації ідеї.
Нинішній етап розвитку московського імперіалізму характеризується тим, що сама імперія вже не може оцінюватися інакше, аніж могильником російської нації. Самозрозумілим є те, що нинішня політична еліта Російської федерації є виразно антинародною. Та найбільшу небезпеку для росіян складає не це, а те, що сама імперська дійсність об’єктивно створює для них умови демографічного вимирання і асиміляції поміж неросійських народів.
Враховуючи щойно сказане, український націоналізм у справі знищення Росії як імперії повинен орієнтуватися на московський антиімперський націоналізм як на свого стратегічного союзника. Така орієнтація буде справедливою і доцільною незалежно від того, якими будуть здобутки українських націоналістів у власній країні (перемога Національної революції і встановлення авторитарного націоналістичного режиму, відносне збільшення впливу націоналістів на державну політику чи збереження стану речей, подібного до того, що існував напередодні Майдану).
Перемога Національної революції і встановлення у нашій країні авторитарного націоналістичного режиму відкриває собою цілий спектр можливостей зруйнувати Росію як імперію в тому числі за допомогою самого російського націоналізму.
Передусім, націоналістичній владі доведеться вирішувати проблему наявності в Україні величезного числа людей, які мають російську (або маргіналізовану, гібридну) ідентичність, орієнтовану саме на імперське розуміння Росії. Вирішення цієї проблеми з одного боку потребує максимальної твердості і рішучості. З іншого боку, воно має долати будь-які спокуси декларативної русофобії.
Московська п’ята колона в Україні повинна бути максимально нейтралізованою – спочатку у процесі революційної боротьби, потім за допомогою репресивного апарату держави. Повинні бути нейтралізовані джерела російської імперської пропаганди. Гуманітарна політика, остерігаючись зайвою форсованості, має опиратися на довготривалу, стратегічну програму українізації зрусифікованого населення Україні. При цьому, знищивши ті російські середовища, котрі працювали на ворожі Україні імперські інтереси, необхідно виплекати свій – антиімперський і лояльний до Києва – російський рух в Україні. Спочатку для багатьох це буде здаватися незрозумілим, але, відстоюючи універсальні націоналістичні принципи, майбутня українська держава повинна задекларувати себе захисницею фактично бездержавної московської нації.
Ресурси, якими володіє держава, мають бути спрямованими на те, щоб показати імперську Росію як державу, власне, антиросійську. Такий ідейно-політичний месидж повинен вписуватися в ширшу ідеологічну концепцію, суть якої буде зводитися по погляду на імперську Росію як на таке політичне і цивілізаційне явище, яке є не просто чужим українській дійсності, але й апріорі чимось патологічним. Російська імперія як аномалія євразійського і світового масштабів – ось про що має говорити офіційна українська пропаганда і всередині країни, і зовні.
Спочатку російський імперіалізм залив кров’ю Кавказ і відібрав право на життя в незалежних національних державах у кавказьких народів (цим, між іншим, він посприяв посиленню у цьому регіоні ісламістського чинника). Водночас цей самий імперіалізм, невіддільний від політики імперського мультикультуралізму, створив умови для того, щоб росіяни перестали бути господарями на власній землі. Російський імперіалізм не захотів бачити вільної Чечні, зате цей самий імперіалізм сприяє захопленню кавказцями бізнесу, кримінальної сфери, створенню відповідного лобі у поліції, прокуратурі та судах, колонізації кавказцями та вихідцями з Середньої Азії Ставропілля чи, зрештою, Москви.
Еклектично поєднуючи попередні імперські міфи, сьогоднішній московський імперіалізм водночас служить прагматичним потребам нинішньої олігархічної еліти. Експлуатуючи патріотичну риторику і створюючи квазі-консервативний образ, московський імперіалізм є елементом глобальної ліберально-капіталістичної системи так само, як, наприклад, Сполучені Штати або Євросоюз. Це також є одним із проявів аномальності московської імперії. Втілюючи в життя націоналістично-консервативний проект, Україна має говорити про Росію як про державу, котра реалізує ліберально-прогресистські цінності (щоправда, в їхній «культурно-сталіністській» – на відміну від західного культурного троцькізму – редакції). Україна, натомість, повинна говорити про необхідність захисту автентичної духовності росіян та поневолених Москвою народів.
Величезне значення у справі будування образу Руси-України як захисниці етнічних росіян повинен мати принциповий антикомунізм. Більшовизм, з-поміж іншого, був породженням духовності московського народу – це правда. Одначе не варто сприймати більшовизм як певний неминучий фатум. Більшовицька революція була гріхопадінням росіян, що випливало із природніх схильностей їхньої національної душі. Росіянам варто усвідомити власну відповідальність за більшовизм, і в цьому усвідомленні знайти шлях катарсису (фактично, має спостерігатися той самий алгоритм, який спостерігається при каяттю і сповіді християнина). Нинішня імперська міфологія спрямована на те, щоб показати гріх чеснотою, на те, щоб поєднати Романових і Сталіна, на те, щоб примирити православ’я з безбожницькими ідеями марксизму-ленінізму. Натомість офіційна українська міфологія повинна, з одного боку, визнавати причетність росіян до явища більшовизму, а з іншого боку – говорити про усе те зло, котре приніс більшовизм не лише поневоленим народам, але й самим росіянам.
Ба більше, ми у своїй пропаганді можемо йти ще далі і критикувати московський імперіалізм із ще глибших консервативних позицій, викриваючи облудний характер не лише більшовизму, але й тієї імперської дійсності, котра в першу чергу асоціюється із «західником» Петром І (цікавим прецедентом у межах націоналістичного дискурсу тут можна вважати історіософські і культурологічні міркування Євгена Маланюка). Ілюструючи цю логіку, ми можемо для прикладу уявити, що московські імперські пам’ятники у Полтаві (в тому числі пам’ятник Петру І) будуть зноситися у присутності представників старообрядницьких громад, котрі дякуватимуть українській владі за те, що історична справедливість відновилася, і з лиця землі зникло капище, присвяченому виродку, який надзвичайно сильно скалічив московську національну душу.
Загалом, релігійні питання в українській антиімперській стратегії повинні відігравати надзвичайно важливу роль. Україна має будувати свій, автентичний «Руський світ». Україна має здобути симпатії не лише серед власних громадян, котрі зараз намагаються знайти здорове зерно у «Русскому миру» патріарха Гундяєва, але й тих чесних жителів Росії, котрі твердо тримаються християнського консерватизму. За своїм рівнем релігійності і моралі українці безперечно виграють у росіян, і нам такий стан речей потрібно доповнити відповідними речами ідеологічного, пропагандистського та інституційного характеру. Як і тисячу років тому, Золотоверхий Київ має бути світочем християнської віри на тлі язичництва імперської Росії з її цезаропапізмом та цивілізаційним і моральним виродженням. Особливу підтримку з українського боку повинні мати російські старообрядці, греко-католики, представники РПЦ, котрі мають криптокатолицькі погляди.
У разі перемоги Національної революції в Україні задля втілення вище змальованої стратегії держава і організований націоналістичний рух повинні мобілізувати максимум ресурсів. Маючи контроль над відібраними у олігархів ЗМІ стратегічного значення, держава досить швидко зможе розпочати формування вигідного гуманітарного дискурсу. Важливе значення матиме освіта – як вища, так і середня. Опираючись на державні програми сприяння, своє слово повинні сказати дослідницькі інститути, просвітницькі установи, фонди і т.д. Потрібно не лише сформулювати наше «обличчя» у площині бачення «московського питання», але й використовувати максимум можливостей, аби поширити наші ідеї серед самих росіян (освітньо-наукова гуманітарна сфера може мати тут дуже важливе значення).
Само собою зрозуміло, що підтримка українською державою етнічного московського націоналізму має відбуватися також і шляхом роботи наших спецслужб, фінансування відповідних російських середовищ, вишколу активістів тощо.
Тези, котрі ми озвучили в контексті потенційної перемоги Національної революції, є цілком актуальними і на нинішньому етапі боротьби. Чимало істинних російських націоналістів здобуло в Україні досвід революційної боротьби. Зараз ці люди набираються безпосереднього військового досвіду. Встановлені сьогодні контакти між українськими націоналістами і національно-революційними силами Росії повинні лише поглиблюватися і посилюватися.
Що стосується гуманітарної проблематики, то популяризація озвучених вище тез може відбуватися уже сьогодні. Ми не можемо контролювати ЗМІ, ми не можемо визначати гуманітарної політики держави, у якій продовжує панувати режим внутрішньої окупації. Але ми можемо проводити круглі столи, семінари, конференції, влаштовувати тематичні акції, стимулювати науковців тощо. Ми не досягнемо тих масштабів, яких досягли б у тому разі, коли мали у своєму розпорядженні важелі державної влади. Проте це не привід відмовлятися від посилення боротьби у ідеологічній сфері.
В контексті теми, що обговорюється, дуже важливо розставити акценти в площині ставлення до історичної спадщини Київської Русі. З одного боку, та фаза розвитку українського націоналізму, котра характеризувалася тотальною, принциповою антиросійською налаштованістю, супроводжувалася намаганням показати росіян такими, що не мають жодного відношення до спадщини Київської Русі. З іншого боку, окремі середовища у сучасній Україні, котрі намагаються якось «модернізувати» український націоналізм, часом вдаються до досить небезпечної риторики, яка хоч і визнає першість України, але також до числа *безпосередніх *спадкоємців древньоруської спадщини зараховує росіян та білорусів (нерідко така риторика супроводжується якось міфологією новітнього панслов’янізму). Насправді, оптимальну модель варто шукати десь посередині.
Повернення Україні древньоруської спадщини – це ще досі невиконане завдання стратегічної ваги. Плекання образу України як найбезпосереднішого спадкоємця середньовічної Київської імперії іде в парі з руйнуванням московської імперської міфології. Водночас цілковите заперечення причетності московитів до руської спадщини є некоректним. Українська нація більш давня, ніж російська, і середньовічна українська державність, культура та, зрештою, етнічна спільнота відіграла роль одного з чинників російського націотворення. Так само в українському націотворенню, якщо ми поглянемо на цей процес максимально широко, свою роль відіграли греки, готи, варяги.
Нації дуже часто виникають на основі складних генетичних переплетінь етнічного, расового, цивілізаційного, державного характерів. У своїй ґенезі різні первні має українська нація. Так само різні первні має нація російська. Російська нація почала формуватися на окраїнах Київської імперії, зазнаючи з нашого боку надзвичайно сильних впливів (подібні впливи продовжували відбуватися, зокрема в інтелектуальній і етнічній площинах, і пізніше, тоді, коли українці, будучи бездержавними, виявилися залученими до московського імперського проекту). Одначе чималу роль у російському націотворенню відіграв євразійський чинник.
Стимулюючи явище московського етнічного націоналізму, українським націоналістам варто пропонувати своїм східним товаришам національно- (а не імперсько-) євразійський погляд на їхню історію і їхню цивілізаційну сутність. Росіяни повинні віднайти власну ідентичність поза вкраденою у нас історією. Вони повинні усвідомити власну євразійську ґенезу, але не для плекання подальшого імперіалізму, а для знаходження самих себе і для прямування в майбутнє повноцінною нацією, а не імперським монстром. Це потрібно для того, щоб росіяни дійсно стали вагомим чинником духовного, культурного і політичного оздоровлення на широких євразійських просторах від Дубліна до Владивостоку.
Нам непотрібно реанімувати старий імперський міф про «братні народи». В усякому разі, росіяни повинні сприйматися українцями такими, що не є ближчими за поляків. Зате ми повинні плекати образ росіян як народу, з яким так чи інакше нам доведеться жити по сусідству, і бажано якомога швидше перетворити цих сусідів на мешканців окремої національної держави, котра дійсно дбатиме про їхні національні інтереси, але не втручатиметься в українські справи. Україна стала одним із чинників російського націотворення. Українців та росіян об’єднує ряд спільних рис – як негативних, так і позитивних. Усього цього не варто заперечувати так само, як і перебільшувати.
Те, що було окресленим у цій роботі як «загальна антиросійська налаштованість українського націоналізму», відіграло свою позитивну роль в українському минулому. Воно було просто необхідним у процесі національно-визвольної боротьби, котра у першу чергу велася проти московської імперії. Нинішнє зростання антиросійських настроїв є дуже важливим, адже руйнує сформовані в колоніальні часи міфологеми та ментальні риси. Та нині ставка на московський антиімперський націоналізм, на власне російський етнічний сепаратизм може мати вирішальне значення у справі зруйнування Росії як імперії. Якби російського антиімперського націоналізму не існувало, його потрібно було б вигадати…
Кожен російський доброволець, котрий нині воює за територіальну цілісність України – це шанс для кращого російського «завтра», котре не суперечитиме кращому українському «завтра». Кожен випадок, коли на етнічних російських землях внаслідок нахабності мігрантів та лобіювання їхніх інтересів з боку влади вибухають стихійні бунти – це шанс для того, що імперський монстр буде зруйнований зсередини, а його труп стане добривом для відродження народів Євразії, в тому числі самих росіян. Не скористатися цим шансом було б для українських націоналістів величезною помилкою.