«ПО НАМ ЛУПЛЯТЬ “ГРАДИ”, А МИ ГОВОРИМО ПРО ПЕРЕМИР’Я» – ДОБРОВОЛЕЦЬ
*Далеко не всі добровольці Добровольчого Українського Корпусу **«*Правий сектор» мали відношення до військової справи до початку буремних подій на Сході України. Приміром, Олексій Бик у мирний час працював журналістом у Києві. Але в липні вступив до лав Добровольчого Українського Корпусу і швидко заслужив довіру та повагу побратимів. Олексій каже, що так і не розповів мамі про свою пряму участь у захисті нашої держави, аби та не хвилювалася. А ось діти – їх в Олексія двоє – все знають та пишаються батьком.
- Олексію, як сталося, що ти прийшов саме до ДУК ПС?
- Це довга історія…. Ще коли почалися заворушення в Криму, я зателефонував до військомату, хотів вступити до лав до Збройних сил. Там записали мій телефон і на цьому все: ніхто так і не передзвонив. Врешті-решт я не витримав сидіння на місті: бо дуже важко залишатися в Києві, коли ти постійно читаєш, а тим більше – робиш новини про те, що йде реальна війна і гинуть люди. І тоді я зібрався, купив амуніцію та поїхав на Схід. Вибір був невеликий, адже добровольчих батальйонів не так багато. І я обрав «Правий сектор»: там в мене були знайомі, а так веселіше.
- Чим саме ти займаєшся на фронті?
- Зараз мене взяли другим номером гранатометника, починаю тренуватися. До цього був звичайним автоматником. Їздив на виїзди як командир групи медиків та водій. В принципі, ми там всі універсальні, взаємозамінні, і це добре, бо ніхто не знає, що на цій війні тебе зустріне: можуть знадобитися будь-які навички.
- ДУК ПС координує свої дії із Збройними силами України. Які в тебе враження від співпраці із ними?
- Треба розуміти, що зараз відбувається така собі окопна війна: позиція – на позицію, постійні обстріли, тому про регулярні військові операції говорити важко. Військові є різні, але ті, що стоять поруч із нами в Пісках, поблизу аеропорту – 93-тя, 95-та, 79-та бригади, то вони нормальні бойові хлопці, воюють із квітня-місяця, незважаючи ні на що. З ними приємно мати справу.
- Що тобі найбільше запам’яталося з твого бойового досвіду?
- Найбільше… То був навіть не бій, а такий момент: ми везли пораненого в Селідове, а коли поверталися назад, нас обстріляв снайпер. Нам пощастило: кулі йшли через зеленку. Це нас і врятувало. Тоді мабуть я вперше відчув, що смерть була поруч. А взагалі ризик там постійний. От зараз спілкувався із хлопцем телефоном: прилетіла міна – один «трьохсотий», один «двохсотий». Це найважче – втрачати товарищів…
- Перемир’я, яке зараз проголошене, щось дає?
- А яке перемир’я? В нас же офіційно війни немає, в нас – антитерористична операція. Я скажу так: однієї ночі в аеропорту, коли туди саме заходила 79-та бригада, в них було півтора десятка «трьохсотих» і десь сім або навіть більше «двохсотих». Таке от «перемир’я». Це насправді повний нонсенс: по нам луплять «гради», а ми говоримо про перемир’я.
- Ми бачимо, що влада намагається іти шляхом певних компромісів, уникати прямого протистояння з російським агресором. Як ти ставишся до такої політики?
- Влада трохи забула, що таке Майдан і революція. Я сподіваюся, що буде такий момент, коли партійні списки, що балотуються зараз в Раду, перетворяться на списки люстраційні. І ми цих людей запитаємо: що вони робили для країни і чи немає часом їхньої провини в тому, що ми поступово здаємо Донбас. Я не розумію, як можна вести розмови про здачу аеропорту, коли там загинуло стільки хлопців. Треба або перемагати, або забути, що Україна існувала як самостійна держава. Взагалі, я особисто вважаю, що Донецьк можна взяти. Про Луганськ не скажу – там я не був. Але Донецьк – можна. Так, будуть жертви, але люди і так гинуть щодня від постійних обстрілів з тієї території. Навіть тими силами, що зараз стоять під Донецьком, це реально зробити. Треба лише, щоб була політична воля.