НАША ВІЙНА І НАШ МИР
Ми живемо у найважливіший період новітньої історії України. Доленосні події революційного Майдану 2013-14 років та російська агресія в Криму і Донбасі можуть змінити вектор розвитку не лише окремого сучасного покоління, а нації взагалі на десятиліття, а то й цілі століття. Причому у позитивний або негативний бік. Усе залежатиме від правильного політичного мислення, національної консолідованості та змобілізованості суспільства, ефективності військового командування, правильних оцінок та висновків влади, політикуму і народу із ситуацій, що складаються та змінюються часто із калейдоскопічною швидкістю.
Загалом ситуація вельми складна, але не безнадійна. Її ключовими факторами варто вважати масштабну війну із імперською путінською Росією та її наймитами на сході, незавершеність, через московську анексію Криму, української національної революції та нестабільну ситуацію на різних рівнях всередині країни. Щоб усе завершилось перемогою над окупантами і терористами та запанував надійний мир, слід усвідомити, що зараз Україна веде війну на два фронти. Перший – проти зовнішньої окупації, із російськими військами та проросійськими терористами. Другий – із злочинною системою внутрішньої окупації, витвореною в Україні за 23 роки незалежності кримінально-олігархічними кланами, що були весь цей час при владі. Режим Януковича став лише найбільш одіозним та дикунським виквітом цієї системи. Складність у тому, що швидка й успішна перемога на сході залежить від подолання кримінальної неоколоніальної системи всередині країни, котру нова постмайданна влада, на жаль, не змогла чи не захотіла знищити. Однак змінити цю систему в умовах щораз потужнішої війни, і це прекрасно розуміють передусім хлопці, котрі перебувають на фронті, зараз швидко і радикально не вдасться. Не вдасться, оскільки це ослабить і так поруйновані рівні та механізми державного функціонування, що приведе до перемоги путінських загарбників. Тиснути на владу, викорінювати корупціонерів, виявляти активну громадянську позицію безумовно треба, однак слід це робити, як нещодавно слушно підкреслив лідер “Правого сектору” Дмитро Ярош так, щоб не розкачувати ситуацію в державі: “…зносити існуючу владу – під час війни, доки вона не піде на відверту зраду, ні в якому разі не можна. Бо Путін прийде до Києва”.
Попри певні успіхи нової влади – стримування темпів економічного падіння, спробу позбутись газової залежності від Москви, фінансову підтримку армії та інших силових структур, намагання провадити антиросійську зовнішню політику та ін., – існують сумні факти, котрі викликають масове незадоволення народу, і котрі важко назвати просто помилками. Чого вартують лише численні факти збереження корупційних схем та дивне небажання влади покарати відвертих антидержавників (на кшталт Добкіна чи Кернеса). Однак найбільш очевидні провали влади у воєнній сфері: бездарна й деморалізуюча здача Криму, десятиденне “одностороннє перемир’я” у червні, котре стримало темп визвольної війни і призвело до численних втрат серед українських воїнів, відсутність системних люстраційних процесів і реформ серед армії та силових органів, ганебні факти бездарного керівництва на фронті (наслідком чого стають великі втрати в живій силі та техніці, як-от нещодавно у “котлах” під Іловайськом, Савур-могилою, Амвросіївкою та ін.), надто великі сподівання на військову допомогу меркантильного й байдужого до українського питання Заходу, а не на власні сили народу (звідси злочинним виглядає нехтування мобілізаційним ресурсом добровольців: за даними ЗМІ 6 тисяч бажаючих у батальйон “Донбас” і понад 7 тисяч у Добровольчий український корпус “Правого сектору” не можуть потрапити через відсутність підтримки влади у зброї, амуніції, техніці тощо), небажання вводити воєнний стан та мобілізувати усі ресурси для ефективної воєнної кампанії із одночасним проведенням мирних переговорів із проросійськими терористами та російськими окупантами (приклад чого маємо у Мінську), котрі, поки що мають вельми сумнівну ефективність і радше консервують, а не вирішують конфліктну ситуацію на Донбасі та Криму та ін.
Стривожило суспільство й оголошення дострокових парламентських виборів 26 жовтня. Така м’яка люстрація Верховної ради, очевидно, потрібна. Однак непокоїть кілька речей. Насамперед відсутність нового закону про вибори, котрий би враховував тотальну (понад дві третіх опитаних!) підтримку людьми саме мажоритарної системи. Інший момент: у законах та конституції не прописані механізми відкликання громадою свого депутата (можливість відкликання списковиків взагалі чомусь не обговорюється), а без цього контроль народу за законодавчою владою стає вельми складним і зумовлює в подальшому систематичні викривлення волевиявлення. Залишені у старому законі закриті партійні списки – це пряма залежність депутатів від сваволі лідерів політичних сил і необмежені можливості для корупційних дій з їхнього боку. Пропозиції зробити вибори за відкритими списками могли б виглядати компромісно, якщо б не існувало значних підводних течій щодо цієї системи. І найбільша проблема тут – відсутність в сучасній Україні чіткого політико-ідеологічного структурування суспільства. Більшість партій та блоків, що бажають взяти участь у виборах, створені не під певні політичні ідеї, а під певних лідерів (Порошенка, Ляшка, Яценюка, Кличка, Тимошенко, Гриценка, Тігіпка та ін.), а тому не є партіями у політичному сенсі цього слова. Ідеологічних відмінностей між ними не надто багато, зате спільним виявляється активне використання патріотичного та соціального популізму. Залишається сподіватися, що цей парламент буде тимчасовим і що більшість у ньому створять таки державницькі сили. А ще сподіватися варто на тих депутатів-мажоритарників, котрі гідно себе проявили під час Майдану та україно-російської війни, котрі не втратили зв’язку зі своїми територіальними громадами і котрі можуть і повинні мобілізувати ці громади у патріотичному та державотворчому сенсах. Натомість ті депутати й політсили, особливо регіонали та комуністи, що дискредитували себе антиукраїнською діяльністю та антидержавною позицією не повинні бути допущені до виборів взагалі.
Однак найбільше у діях влади – передусім президентської, урядової, законодавчої гілок – турбує те, що жодна з них за весь цей час не запропонувала суспільству для обговорення та схвалення програми українського державотворення. Зате прозвучали дивні пропозиції президента й уряду (в тому числі й на переговорах із російсько-нацистськими окупантами) змінити конституцію в такий мультикультуральний спосіб, щоб законсервувати в деяких регіонах сходу та півдня релікти колоніальної малоросійської свідомості: узаконення російської як другої державної, радянських символів та міфів як начебто нормальних виявів регіональної “історичної пам’яті”, місцевої сепаратистської влади та ін.
На жаль, наші нові/старі владні мужі чомусь так і не збагнули основних причин революцій (уже трьох) в Україні та новітньої російської агресії. А вони випливають із факту відсутності в українців своєї національної держави. Цю найбільшу політичну проблему – подолання неоколоніалізму – треба негайно вирішувати, інакше існування нації, навіть за умов перемоги на сході та півдні, залишиться під постійною загрозою внутрішніх та зовнішніх потрясінь. До речі, саме таку програму пропонував на виборах президента “Правий сектор” в особі Дмитра Яроша. Однак потребу в якісних державотворчих процесах починають розуміти й люди, котрі не належать до націоналістичного руху. Наприклад, бойовий командир батальйону “Донбас” Семен Семенченко неодноразово заявляв про потребу “перебудувати державу”. Відомий журналіст Юрій Бутусов ще у червні пояснював: “Ні, ми не програємо, ми маємо перемогти Росію навіть цими скромними силами. Для цього треба перетворити територію на державу, а народ – у націю”. Такі ж думки інколи висловлюються і закордоном. Наприклад, відома польська публіцистка Енн Епльбаум, дружина польського міністра закордонних справ Радослава Сікорського, чітко заявила, що українські проблеми, зокрема із сепаратизмом, пов’язані з тим, що Україні “бракує націоналізму”.
Війна, попри значні страждання, втрати і смерть тисяч людей, водночас продемонструвала й унікальні приклади героїзму, солідарності, людяності, патріотизму, релігійності, самопожертви, соборності, масового волонтерства й чіткої позиції українського народу жити вільно, без зовнішнього та внутрішнього поневолення. Тож будьмо певні: нас чекає перемога у зовнішній та внутрішній війні, довгий і надійний мир, добробут і справедливе життя, але тільки тоді, коли ціле суспільство, влада й політикум усвідомлять необхідність успішного завершення національної революції – побудови української національної держави. Інакше – постійні війни, внутрішній розбрат, розпад країни й цілком можливе безславне зникнення із карти світу… Цього допустити не можна.