УКРАЇНА ПЕРЕД ВИБОРОМ
Позачергові вибори Президента України 25 травня 2014 року багато чим відрізняються від попередніх президентських перегонів. Ситуація в країні набула особливих рис. Йдеться передусім про почату й тимчасово призупинену Національну революцію 2013-14 років, про початок руйнування кримінального режиму В.Януковича, про якісне зростання під час та після Майдану державницької, демократичної, патріотичної і, що найважливіше, суто націоналістичної свідомості українського суспільства, зрештою, про ускладнену ситуацію війни на два фронти (проти путінських окупантів і їх проросійських найманців на Півдні та Сході і проти внутрішньої контрреволюції). Президентські вибори у цьому контексті постають важливою політичною подією, що покликана легітимізувати постмайданну владу і, в ідеалі, явити лідера, здатного очолити процес революційного оновлення української політичної системи. Доленосність цієї події проявляється й у тому, що це перші вибори постколоніальної України, на котрих в українців таки є вибір.
Однак по справжньому зробити вибори-2014 виборами з вибором можна лише вдумливо поставившись до того розмаїття кандидатів, котрі претендують на президентську посаду. І тут чи не найважливішим постає проблема критеріїв оцінки політиків та, опосередковано, їх політичних сил. Загалом виділяють дві групи таких критеріїв: позаполітичні та політичні. Позаполітичні мають другорядне значення для посутнього осмислення потенціалу політика чи структури, до них відносять рейтинговість (соцопитування), різноманітні чутки, зовнішній вигляд, місце життя і діяльності, інтимно-особисті чи моральні якості, матеріальний стан, соціальний статус та ін. Саме на ці критерії часто опирається бездумний, суто емоційний виборець, непрофесійні аналітики та сумнівні політтехнологи. Натомість основними під час виборчого процесу мали б бути критерії політичні: базовий суспільний світогляд, сповідувана політична ідеологія, конкретні результати попередньої політичної (чи хоча б громадської) діяльності, суспільно-політична біографія, концептуальність застосовуваних піар-технологій, характер діалогу з громадою, політичні якості особистості та ін.
Однак найголовнішим із політичних критеріїв варто вважати критерій національної ідеї. Як це не прикро констатувати на двадцять третьому році незалежності, але для нашої країни основною політичною проблемою залишається бездержавність українців як корінного народу. Тому цей засіб політичної оцінки промовисто важливий. Відповідно до критерію національної ідеї вартість політичної особи чи організації визначається через оцінку їхньої спроможності здобувати чи розбудовувати державу як національну державу, як національний політичний дім, українську “хату”, в котрій “своя правда і сила, і воля” (Т.Шевченко). Важливо спостерегти, що цей націоцентричний критерій не є панівним у межах держав-імперій чи держав-колоній, зате його само собою зрозуміла основоположність не викликає сумніву в межах політичного дискурсу цивілізованих національних держав. Тому так важко уявити собі польського, швейцарського, японського чи балтійського політика, байдуже центристської (ліберальної), правої (консервативної) чи лівої (соціал-демократичної) політсили, котрий би утверджував антидержавний чи антинаціональний спосіб політичного мислення чи дії. На рівні базового суспільного світогляду кожен нормальний політик як, етимологічно, державний діяч виступає носієм та охоронцем національної ідеї свого народу, будівничим його національної держави, фактично, в сутнісному значенні цього слова – націоналістом. А вже конкретні політичні шляхи реалізації національної ідеї визначаються через різноманітні праві, ліві або центристські партійні програми.
З погляду політичних критеріїв, і особливо національно-державницького, всіх дев’ятнадцять кандидатів у Президенти можна поділити на три групи. До першої належать так звані “технічні” або, за більш коректною термінологією, дрібно-популістські – А.Гриценко, М.Маломуж, В.Рабінович, В.Саранов. Загалом ця група маловідомих і політично маловпливових людей характеризується безідейністю, галасливим, інколи до епатажності, популізмом, відсутністю серйозних програм та організаційних структур.
Другу групу утворюють кандидати-антидержавники, діючі або колишні представники Партії регіонів – депутати, міністри, губернатори та ін.: Ю.Бойко, М.Добкін, В.Коновалюк, Р.Кузьмін, С.Тігіпко, В.Цушко. Будучи більш чи менш одіозними персоніфікаціями злочинного антинародного, антидержавного та антинаціонального режиму В.Януковича (разом із тими, що зняли свої кандидатури – О.Царьовим, Н.Королевською, П.Симоненком), вони не користуються підтримкою громади навіть на Півдні та Сході України. У масі своїй ці супербагаті діячі намагаються підкупити виборця своїм традиційним набором соціально-економічних обіцянок і водночас спекулюють на проросійських ідеях: боротьба з українським “націоналізмом” та “фашизмом”, примітивне антизахідництво, узаконення, всупереч бажанню абсолютної більшості населення, російської як другої державної, припинення антитерористичної операції, уперте невизнання Росії окупантом та агресором, вимога мирних переговорів із терористами та криміналом на Донеччині та Луганщині, утвердження федералізації. Не зважаючи на гібридну війну з РФ, виступають за безальтернативність дружби з Росією і навіть входження у Митний союз. Таке популістське москвофільство поглиблюється численними фактами державної зради, сепаратизму, колаборації з російськими диверсантами та неприхованою терористичною діяльністю з боку представників регіоналів та комуністів передусім на Донбасі, внаслідок чого було убито, викрадено та покалічено десятки українських патріотів, силовиків та простих мирних громадян. Цей антидержавний та українофобський цинізм (особливо огидно проявлений у діяльності Царьова, Симоненка, Левченка, Бондаренко, Єфремова та ін.) закономірно відштовхує від малоросійських кандидатів пробуджене революційним Майданом суспільство, тому все частіше звучать вимоги заборонити злочинну діяльність антидержавних партій на чолі з Партією регіонів та КПУ.
До третьої групи належать кандидати-державники. Вона чітко поділяється на дві нерівні підгрупи. Першу підгрупу утворюють люди, котрі так чи інакше були інтегровані у попередні владні структури (інколи ще від часів президентів Л.Кучми чи В.Ющенка), перебуваючи на високих державних посадах депутатів, міністрів, очільників уряду чи РНБО – А.Гриценко, В.Куйбіда, О.Ляшко, П.Порошенко, Ю.Тимошенко, О.Тягнибок. Якщо враховувати, що корупційний режим внутрішньої окупації витворювався в Україні всі роки незалежності, то відповідальність за його формування так чи інакше лежить на всіх тих, що керували країною в той час. Йдеться про всіх посадовців, що не боролися із злочинним режимом, а також про тих, що вчиняли самі чи замовчували тогочасні злочини (особливо в період псевдодемократичного режиму В.Ющенка). Частково виправдовує цих політичних діячів наступна боротьба з режимом Януковича й посильна участь у подіях на Майдані (окрім Ю.Тимошенко), однак і тут є прикрі нюанси. Наприклад, громада так і не почула вибачень з уст П.Порошенка та О.Тягнибока за непродумані обзивання революціонерів-патріотів із Банкової та Грушевського “провокаторами”.
О.Тягнибок змушений також під час цих виборів нести відповідальність за непродуману, опортуністичну, місцями просто зрадницьку поведінку лідерів об’єднаної опозиції, деструктивність та немічність якої особливо проявилася під час перших двох місяців Майдану й оцінку якій революційна громада давала обуреними вигуками, закрикуванням та презирливим свистом. Можливо, Яценюк, Кличко та Тягнибок і були лідерами опозиційних партій, але безумовними лідерами Майдану їх назвати важко. Крім того, аналітики та громада, мабуть, не безпідставно закидають О.Тягнибокові та керівництву його партії, котра позиціонує себе як націоналістична, явну розбіжність між декларованими принципами та практичною політичною діяльністю. Дивно також виглядає у програмі свободівського кандидата утвердження “європейського україноцентризму”, а не українського націоналізму в якості “стратегічного курсу Держави” та відсутність згадок про національну революцію, національну ідею чи національну державу.
Загалом політичні програми кандидатів-державників з першої підгрупи (окрім, можливо, більш продуманої програми О.Тягнибока) не надто вражають. Попри відсутність антидержавних та антиукраїнських декларацій і деякі новаторські елементи, що стосуються критики дотеперішнього пацифізму, бажання зміцнити збройні сили та силові органи, здійснити децентралізацію влади, протистояти російській окупації тощо, вони все ж не містять цілісних програм, базованих на чіткій ідеології чи вивіреному суспільному світогляді. Переважає у них псевдопатріотичний популізм, антикорупційна риторика (що особливо смішно звучить з уст явних, як П.Порошенко, чи прихованих, як Ю.Тимошенко, олігархів-міліардерів), демагогічні соціально-економічні та лібералістичні обіцянки, безпринципний вестернізм – готовність на будь-яких умовах вступати в ЄС чи НАТО, неготовність розширювати механізми демократії (наприклад, відсутність пропозиції виборності суддів чи керівників міліції у П.Порошенка та Ю.Тимошенко).
Приховано пропонуються і більш нищівні ідеї у тих кандидатів, якщо вірити рейтингам, що є лідерами перегонів. Йдеться про пропозицію П.Порошенка враховувати в “мовно-культурній сфері, в освіті, в політиці історичної пам’яті” “специфіку кожного регіону” чи побажання Ю.Тимошенко “гарантувати російській мові, іншим мовам національних меншин офіційний статус в регіонах, де за це виступає більшість громадян”. Усе це на практиці стане продовженням існування неоколоніального, нестійкого до внутрішніх і зовнішніх загроз мультикультурного суспільства, стане легітимацією прихованої двомовності та радянської символіки, фактичним витісненням української мови та культури з регіонів, де при владі опиняться противники процесів національного відродження, деколонізації та дерусифікації. Як наслідок – нові національні та соціальні потрясіння, зміцнення режиму внутрішньої окупації на основі протистояння українського, вестернізаційного та малоросійського способів мислення, фактична (непроголошена) федералізація, загроза ескалації зовнішньої, передусім російської, окупації, подальші територіальні претензії до України з боку Угорщини чи Румунії та ін.
На жаль, цілком відсутня у програмах державників першої підгрупи концепція побудови української держави на базі національної ідеї. У П.Порошенка є лише якась пародійна згадка про неї: “Утвердження в якості свого роду національної ідеї нетерпимості до корупції”. Тому ці програми можна охарактеризувати як традиційно непрофесійні (малополітичні), часткові, популістські, демагогічні, національно малокровні.
У такому ж дусі, попри певні позитивні, хоч і вельми часткові, кадрові зміни, намагання боротися з російською агресією і пропонування деяких урядових реформ, на жаль, здійснюється й управляння державою. Очевидними є численні прояви корупції, девальвація гривні, непродумані рішення, політичні переслідування патріотів і навіть убивства (як-от О.Музичка), бездарне керівництво обороною Криму, що привело до його анексії, занадто повільне реформування збройних сил і силових органів та ін., що спонукає аналітиків говорити про подальше існування кримінальної антинародної системи – режиму внутрішньої окупації. Пряма відповідальність за його існування тепер лягає на нову постмайданну владу, що складається передусім із представників “Батьківщини” та, меншою мірою, “Свободи”, а це покладає відповідальність за успіхи й, набагато численніші, неуспіхи уряду й на відповідних кандидатів – Ю.Тимошенко та О.Тягнибока. Окреме питання стосується взаємного паплюження з боку основних претендентів, застосування брудних технологій, відсутність концептуальних дискусій. Що ж, це типово неоколоніальні кандидати, продукти неоколоніального режиму з ідеями реформування України як неоколонії, а не планом розбудови повновартісної національної держави. Їм, очевидно, не дано зрозуміти позицію командира батальйону “Донбас” Семена Семенченка, котрий, виражаючи думку широких кіл українства, в одному з телеінтерв’ю чітко й промовисто вказав, що в сучасних українців і досі ще немає держави, а є лише окремі мережеві структури, і що теперішня влада так і не почула вимоги Майдану: не лише знищити кримінальний та корумпований режим регіоналів і комуністів, а й побудувати державу на базі національній ідеї.
Друга підгрупа кандидатів-державників після зняття з виборів З.Шкіряка зменшилась до двох – Ольги Богомолець та Дмитра Яроша. Якщо першу підгрупу утворювали представники попередніх і теперішньої влад, то ці люди – репрезентують справді нові обличчя, котрі прийшли у велику політику просто з Майдану. І тут, якщо у випадку О.Богомолець, ми маємо справу із прекрасною людиною, патріотичною особистістю, авторитетною громадською активісткою, але котра, на жаль, не має ні політичної організації, ні справжньої політичної програми – лише низка хороших ідей-пропозицій, то у випадку Д.Яроша маємо зовсім інший феномен. Ідеться про людину, котра, нехай і не у форматі посад великої політики, але системно й послідовно упродовж двадцяти років займалася активною громадською та політичною роботою у всеукраїнському вимірі, уникнувши пасток корупції чи криміналу. Д.Ярош проявив себе як безкомпромісний та пасіонарний лідер революційної більшості Майдану, а також як талановитий організатор, котрий зумів об’єднати у громадському русі (згодом – всеукраїнській партії) “Правий сектор” найдієвішу частину українського суспільства з усіх регіонів України. Причому зумів зробити це довкола класичної української ідеї, ідеї українського націоналізму, основоположником якої в новочасовій українській культурі став Тарас Шевченко, а найвідомішими продовжувачами – І.Франко, М.Міхновський, Д.Донцов, Є.Коновалець, А.Мельник, О.Ольжич, С.Бандера, Я.Стецько та ін.
Програма Д.Яроша випливає з програми “Правого сектору”, котра базується на перевіреній часом, ідеологічно вивіреній “Програмі реалізації української національної ідеї в процесі державотворення”, котру ще в 2003 році створив провідник ВО “Тризуб” ім. С.Бандери Василь Іванишин (1944-2007). Тому ця програма єдина з програм усіх кандидатів передбачає “завершення української національної революції” та пропонує чіткі, якісні, революційні зміни системи державної влади в Україні. Вона пропонує створити нарешті в Україні національну державу з чіткою системою національного народовладдя, що передбачає наявність прозорих механізмів контролю народу над владою. Загалом політичне мислення Д.Яроша охоплює оновлення всіх сфер буття українців: від проблем із окупацією чи прийняттям нової конституції до подолання корупції та проведення економічної модернізації.
Очевидними постають і риси Д.Яроша як непересічної політичної особистості. Німецький філософ Макс Вебер свого часу так окреслив три основні якості характеру справжнього політика: пристрасть (пристрасна самовіддача справі), почуття відповідальності перед цією справою та окомір (здатність дистанціюватися від речей та людей). І за двадцять років домайданної діяльності, і за три місяці Національної революції, і в цей пореволюційний період, часто нехтуючи піаром та перебуваючи в на передньому фронті боротьби із сепаратизмом на Сході України, Д.Ярош продемонстрував найкращі риси сильного політика. Йдеться і про пристрасну самовідданість національній справі, і відповідальність перед справою національної революції, й уміння адекватно оцінювати людей, факти, суспільні процеси, про що свідчать його заяви, інтерв’ю ЗМІ та виступи перед громадою. Сподіваюсь, ці ж риси визначатимуть його політичну долю й наділі, не залежно від результату президентських перегонів. Закономірно, що саме Д.Яроша та “Правий сектор” вважають своїми основними ворогами й антиукраїнські сили, відчуваючи їх безкомпромісність у боротьбі за українську державу, її самостійність, цілісність та соборність. Це стосується й міфологізованих уявлень проросійських терористів, і їх кремлівських господарів, для яких незнищенна “візитка Яроша” стала символом незламності українських революціонерів.
Що ж, на цих виборах ми маємо перед собою три чіткі можливості. Або вибирати наше ганебне неоколоніальне небуття, або прагнути до дезінтеграції України у вигляді прямої колонії Російської імперії, або обрати своє власне, вільне та гідне життя, життя господарів своєї долі на власній землі, життя в українській національній державі. Кожен із кандидатів так чи інакше уособлює саме ці три можливості. Тільки пам’ятаймо: вибираючи долю для себе – ми насправді вибираємо долю України.