НАЦІОНАЛЬНА ЄДНІСТЬ — ЧЕРЕЗ СПІЛЬНІСТЬ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОЗИЦІЙ!
Нещодавня публікація нами документу «Заява “Правого сектору” щодо опортуністичних дій та звернень окремих активістів Майдану» викликала хвилю обговорень в діапазоні від схвалення і конструктивних дискусій до категоричних заперечень та спекуляцій на кшталт тих, що українські націоналісти вносять у ряди протестувальників зайві розколи, оголошують себе противниками Автомайдану тощо. Усвідомлюючи можливість нерозуміння чи свідомого перекручування наших позицій, вважаємо за необхідне їх уточнити, а за одно — висловити декілька міркувань щодо реалій і перспектив нашої боротьби.
Насамперед зауважимо, що ще у попередній заяві ми наголошували, що не сприймаємо позицію окремих учасників Автомайдану якості позиції Автомадану як єдиного цілого. Ми надзвичайно позитивно оцінюємо успіхи цієї ініціативи і розраховуємо на плідне продовження співпраці.
Водночас ми наголошуємо, що тези, котрі ми озвучили у попередній заяві, розглядаються нами у якості засадничих положень, на основі яких можна досягти достатнього рівня єдності усіх протестувальників. Для того, щоб перемогти режим Януковича, ми маємо вже сьогодні відмовитися визнавати його легітимність. Інакшого шляху у нас немає — неможливо перемогти Систему, приймаючи її правила гри і повністю знаходячись у її силовому полі. Відтак, торочення про “виключно законні методи боротьби” має залишитися в минулому.
Зрозуміло, що порушення чинного, внутрішньо-окупаційного законодавства не може бути самоціллю (тим паче, з огляду на прагматичні міркування ми маємо мінімалізувати ці порушення, аби, відповідно, мінімалізувати імовірні репресії). Проте надзвичайно шкідливою є думка, згідно з якою українці у своїх виявах протесту мають бути рабами букви закону.
Для нас, українських націоналістів, очевидним є те, що Закон Божий та інтереси власної нації є набагато вищими за якісь юридичні норми, і для того, щоб перемогти, протестний рух має прийняти подібну філософію і тим самим перетворитися у рух Революційний. Тим паче, врахуймо елементарну річ: навіть існування Майдану, попри його ультрамирний характер, є порушенням чинного законодавства (несанкціонований мітинг, перекриття вулиць; самооборона Майдану формально підпадає під категорію незаконних воєнізованих формувань).
Для того, щоб перемагати, українці мають думати наступально. Для того, щоб бути господарями власної долі на своїй землі, вони повинні усвідомити, що їхнє майбутнє залежить від їхньої волі іти на ризик, долаючи накинені ворогами правила.
У світлі щойно сказаного, цілком зрозумілим є те, що будь-яка співпраця з бандоохоронцями як легітимним озброєним органом влади є неприпустимою. Можна вести переговори про нейтралітет або перехід відносно адекватної частини співробітників МВС на бік протестувальників. В окремих випадках можна вести тактичні перемовини (такі перемовини, зрештою, існують і під час війни). Проте неприпустимим є ставлення до співробітників МВС як до представників легітимних правоохоронних органів. Навіть передача міліціонерам затриманих на Майдані крадіїв є деструктивним явищем, позаяк демонструє визнання нами правочинності МВС. Щодо погроз у бік активних учасників акцій протесту здати їх у руки псів режиму, то це надзвичайно ганебне явище, за яке винних необхідно карати.
Що стосується питання мирних зібрань і використання демонстрантами сили, то варто зазначити наступне. Не визнаючи легітимності нинішнього режиму, необов’язково відразу ж іти на штурм головних адміністративних будівель, адже навіть у разі їхнього здобуття (а для цього потрібно, щоб дії революційного авангарду підтримало значне число демонстрантів) існує велика ймовірність того, що опозиція не скористається цією перемогою і не проголосить тимчасового революційного уряду. За таких умов є прийнятною стратегія тиску на бандитську владу, спрямована на блокування її діяльності, її виснаження та внутрішній розклад. Реалізація цієї стратегії має завершитися відставкою Януковича та невідкладними президентськими виборами.
Для реалізації цього сценарію є необхідним повернення до практики активної присутності мітингувальників в урядовому кварталі. Лиш така присутність має бути вдалою з технічної точки зору — якщо ставити барикади, то їх необхідно захищати. Цирк, який спостерігався під час першого блокування, не повинен повторитися. Тому навіть пацифістам необхідно змиритися з думкою, що силових конфліктів уникнути не вдасться.
Націоналісти — це найперші поборники національної єдності, тим паче — в умовах революційної боротьби. Однак ми розуміємо, що єдність можлива лише на твердому фундаменті. Ми не говоримо про те, що засадничими принципами такої єдності має бути уся повнота націоналістичної ідеології, адже розуміємо, що усі націоналістами не стануть. Проте нам видається цілком можливою консолідація протестного табору на революційних засадах, котрі змальовані вище.
Визнання нинішньої влади нелегітимною, справжня революційність мислення і дії, вихід за межі нав’язаних правил, наступальність як стиль протесту — у правильності цих принципів нас переконують два останніх місяці імітації боротьби, які так і не змусили злочинну владу піти принаймні та тактичні поступки (відставка уряду та арешт Захарченка). Якщо продовжувати грати у піддавки, то ми неодмінно програємо.
Тому ми продовжуємо пропонувати і опозиції, і організованому громадсько-політичному сегменту Майдану, і широким масам спраглого революційних змін суспільства власні принципи революційної боротьби. Ми відкриті до діалогу, до спільного пошуку ефективних методів боротьби, до спільних конкретних кроків, спрямованих на звільнення України з-під влади бандитів. Та усе це є можливим виключно на грунті революційності, а не її імітації.
«Правий сектор»