ГЛАС НАРОДУ: РЕАКЦІЯ СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖ НА ПОДІЇ 10-11 СІЧНЯ
У час, коли більшість ЗМІ приховує правду чи подає її лише частково, соціальні мережі відіграють чималу роль у поширенні правдивої інформації та наростанні революційних настроїв.
Не стали винятком і події 10-11 січня, коли замовний вирок проти трьох українських націоналістів – Володимира Шпари, Сергія Бевза та Ігоря Мосійчука – призвів до масових протистоянь народу і представників репресивних органів. Сам вирок користувачі соціальних мереж зустріли обуренням. Потім, коли протистояння набрало обертів і увійшло в активну фазу, Інтернет став механізмом мобілізації людей для опору бандитам у погонах.
Учасники акцій протесту оперативно інформували Інтернет-спільноту про перебіг подій і закликали друзів долучатися до боротьби. При цьому інформаційні повідомлення нерідко насичувалися влучною аналітикою. Також нерідко Інтернет-пости доносили до широкого кола користувачів інформацію, котру навряд чи можна знайти у ЗМІ чи на офіційних сторінках опозиційних партій.
Так, цікаві подробиці оприлюднив один із лідерів ВО «Тризуб» ім. С. Бандери Андрій Тарасенко. «Сьогодні під судом уже чули свободівське розходьтесь. – Писав Андрій у оперативному режимі. – Зараз бачили мирну спробу здати людину, хоч його авто теж блокує ментів. Тільки но спостерігали, як Медуниця викидав мішок з камінням за паркан РОВД. Чекаємо, коли ПРАВИЙ СЕКТОР вчергове об’являть провокаторами?»
Здогадка виявилася влучною – через невеличкий відрізок часу на сторінці Андрія з’явився наступний пост: **«До речі, дочекались. До хлопців підійшов один з організаторів автомайдану, назвав їх провокаторами і сказав: “Якщо нас почнуть бити беркута, ми будемо бити вас”. Нічого, не звикати. Нам своє робити». **
Коли події тієї ночі лишилися позаду, простір соціальних мереж продовжував насичуватися влучною критикою опозиційних лідерів та деяких неадекватних демонстрантів, котрих неважко запідозрити у співпраці з репресивними органами.
Важко не погодитися з думками, висловленими лідером «Спільної справи» Олександром Данилюком: **«Щодо симптоматичності ситуації з Беркутом на Перемоги 109. Частина протестувальників порізала автобусам колеса, перекрила їм виїзди та заблокувала рух по проспекту, інші розблоковували рух, виставляли кордони по захисту міліції, чіплялись до людей і вимагали зняти маски (не з беркутівців, а саме з людей). Хлопця, який розбив мигалки на беркутівському уазі, зловили, зірвали з нього респіратор, били, знімали обличчя на відео і намагались здати його міліції. І хто після цього провокатор?» **
«Радикалізм» лідерів опозиції, котрі у рамках «революційної боротьби» пішли до лідера бандформування МВС Захарченка, влучно прокоментував Сергій Чаплигін – ветеран УНА-УНСО, колишній політв’язень, відомий у правих колах публіцист: «Опозиція зібралася зустрітися з Захарченком, щоб з’ясувати, хто віддав наказ бити людей та вимагати покарання. Така поведінка підпадає під одне з визначень ідіотизму – це коли люди роблять одні і тіж дії і кожен раз очікують інший результат».
Що значить бути справжньою Українкою (а не якоюсь лібералі стичною хвойдою), продемонструвала дружина одного з полонених націоналістів Христина Бевз. Підтримуючи свого чоловіка протягом двох років, вона і після оголошення вироку не опустила рук. «Щодо мене. Я – в нормі. Плакати не буду, хай не сподіваються» – мужньо написала Христина. І ця жінка, котра змушена самостійно виховувати сина і думати про визволення чоловіка з в’язниці навіть в критичний момент не забуває про реалії націоналістичної боротьби: «А от відпустив би сьогодні суддя Бурбела “васильківських псевдотерористів” на волю, і не було б сутички з беркутом під Києво-Святошинським судом, не було б такої двіжухи під Святошинським РУВС.. І тепер навіть на наступному недільному Віче є про що згадати)». Напевно, такого оптимізму не зрозуміти людям із рабськими душами…
Нарешті, досить промовистий пост залишив користувач Sergii Morgunov. У ньому уся суть світоглядного оздоровлення нашої нації. Пройде невеличкий відрізок часу, і вже мало хто буде бачити у націоналістах «провокаторів». Натомість армії Української Революції зросте у десятки разів. «Сегодня испытал несколько новых переживаний. – Зазначив пан Сергій. – Пообщался с агресивно настроеными ребятами с дубинками в масках, только тех, которые по нашу сторону баррикад и которых принято называть “провокаторами”. Сначала я кричал им, что они мудаки и ублюдки, что из-за них нас бьют. Я не говорю про худых детей, которые прыгают с шокером, а потом прячутся за наши спины. Я говорю про больших и подготовленых пацанов. Спустя некоторое время, понаблюдав за их действиями, я понял, что, черт побери, эти ребята нам нужны. Я видел воочию, что “Беркут” их боится. Потому, что они им могут дать сдачи. Что они могут бесстрашно срывать с них маски и шлемы. Другие не решаются. Думайте, что хотите, но мне кажется я их понял. На вопросы “служителям закона”: будете ли вы нас бить, один из бойцов спецназа отвечал “лекго”. Другие кричали, что никто никого не бил и нам показалось. Пусть это расскажут Юрию Луценко и тому парню, которого при мне беpсознания забрали на носилках. Я видел киевлян, которые оставили своих детей дома и стояли лицом к лицу с глазами спрятаными за маской и забралом. Им есть что терять, но они понимают, что если отступят - потеряют большее. Я попробовал на вкус газ. Вкуса у него нет. Только жжет нос, язык и один глаз. Мне повезло не много отхватил. В конце концов, я увидел их лица. Многим из них не больше 23-х лет. Я увидел в них напуганных мальчишек, смотрящих по сторонам и читалось в их глазах, что они очень боятся, что они растеряны. Не все конечно, были там и другие, со злобой и жаждой мести. Я видел их унижение и не буду лукавить, это очень приятное наблюдение. Да, они сами довели нас до такого сладкого злорадства. Говорят, когда испытываешь, что-то новое, нужно загадывать желание. Мое желание, чтобы моим детям не пришлось вот так же стоять за свои права и свободу. Мое желание жить в этой стране, но не в такой. И я хочу поблагодарить всех, кто помогает в реализации моей насущной мечты. Спасибо за маленькие победы, которые вы нам дарите».
І на завершення слова Vladyslav Volochai «Я бы хотел быть Провокатором, о которых в своих записях упоминает Руслана Лыжычко. Но у меня кишка тонка. Как и у большинства из вас, мои друзья. Нет, не подуймайте, что я хочу вас оскорбить. Вы смелые и сильные духом, я горжусь тем, что стою с вами рядом по ночам и тем, что вообще знаю таких украинцев, как вы и я хотел бы, чтобы все украинцы были такими же. Я хочу сказать о другом. Когда собирается 500 000 человек - мы все герои. Когда 500 - достаточно сыкотно. А вот “провокаторам” нет. Мы тоже стоим, но они стоят на передовой. Помните 30 ноября на Михайловской? Тогда ходили волонтеры и предлагали записаться в ночную охрану. Я не записался. Храбростью не вышел. А “провокаторы” записались и стояли, когда было действительно очень стрёмно. Когда нас бьют - мы отступаем, а “провокаторы” стоят. Когда нас бьют - мы поём гимн и крепко держимся друг за друга, а “провокаторы” отбиваются и не дают беркуту схватить нас за горло, чтобы наш гимн умолк. Когда нас бьют - мы боимся, а “провокаторы” - нет. P.S.: Безусловно, мы с вами образованные люди, носители европейских либеральных ценностей и умеем быть воспитанными и терпеливыми. Но общество очень неоднородно и в нем есть разные люди. А мы все - общество Украины и должны уважать друг друга и не вешать ярлыки на своих. Тем более, если мы проевропейские либералы)».
Прес-служба ВО «Тризуб» ім. С.Бандери