ДМИТРО ДОНЦОВ: НЕВЕЛИЧКА ПОРАДА УКРАЇНСЬКИМ РЕВОЛЮЦІОНЕРАМ
Свій шлях революційної діяльності Донцов розпочав ще тоді, коли український політикум був тотально хворим на «прогресивні» лівацькі хвороби. Як представник соціал-демократичного руху, молодий Донцов двічі потрапляє за ґрати. Другий арешт ледве не коштував Донцову життя, адже, перебуваючи за стінами Лук’янівської в’язниці, він сильно занедужав і, напевно, не пережив би подальшої каторги. На волю мислитель вийшов дещо авантюрним способом: його відпустили на поруки, бо думали, що жити йому лишилося недовго. Практична політична діяльність Донцова завершалася у 20-х роках минулого століття у Львові: люди, з якими мислитель намагався розбудувати Партію національної роботи, виявилися негідними тих завдань, які перед ними стояли. Одначе подальші пів століття Донцов продовжував залишатися в авангарді Української Революції. Рядки його творів вказували шлях революційної боротьби, його запальний стиль задавав ритм маршируючим колонам українських націоналістів.
Той, хто критикував Донцова за «неясність позиції» чи «відсутність конкретики», нічого не тямив у політиці. Політика починається з філософії, міфології, містики. Навіть сучасна політична боротьба з її огидним диктатом економіки має у своїй основі певну філософію. «Конкретика» у творах Донцова існувала, одначе ці твори також містили у собі щось набагато важливіше – політичну філософію, котра творила базис, парадигму націоналістичної боротьби. Значення цього базису переоцінити важко. Його плоди рясніють на сторінках української історії, його провідні ідеї залишаються важливими для сьогодення. Саме завдяки глибині власної думки Донцов належить не лише минулому, але й сьогоднішньому. Саме завдяки цій глибині його ідеї будуть корисними для тих, хто сьогодні прагне не «майдансу», а повноцінної Революції.
У цій статті я не намагатимусь передати квінтесенцію ідей Донцова. Натомість я спробую розгорнути перед шановним читачем особливо актуальну сторінку його творчої спадщини. Ця сторінка набагато важливіша за партійні програми та виступи опозиційних лідерів, адже вона – це та матриця, котра містить у собі альтернативний сценарій Історії, той сценарій, згідно з яким українці нарешті стануть повноправними господарями власної долі на власній землі і здійснять належну їм національну місію. Мова йде про донцовський волюнтаризм.
Волюнтаризм – це, мабуть, найвідоміша риса політичної філософії Донцова. Навіть людина, котра має такі-сякі знання із шкільного або університетського курсу історії, може сказати, що Донцов – це філософ-волюнтарист, послідовник Ніцше і Шопенгауера, ідеолог «вольового націоналізму» і т.д. Але від цього користі мало. Українці ще не навчилися кричати своє «Хочу!» сміливо, голосно і масово. «Ганьба!», «Банду геть!», «Міліція з народом!» – горлопанення цих доречних чи недоречних гасел нам вистачає. Та за цими гаслами важко розчути національне «Хочу!» Зрештою, того, хто наважується вигукнути це сакральне слово, очікує прогнозована реакція юрби: «Провокація!»
Важливо підкреслити, що донцовський волюнтаризм виник як радикальна відповідь на поразку Національно-визвольних змагань 1917-1920 років. Якщо бути лаконічним, то пропагований Донцовим волюнтаризм – це світоглядна установка, згідно з якою людська воля стоїть вище різних «обставин», «об’єктивних закономірностей історії», меж «реального» – вище усього того, чим політичні імпотенти виправдовують власну недолугість та національні негаразди.
Волюнтаристські ідеї Донцова впали на досить добрий ґрунт – у серця спраглої національного реваншу молоді. «Приємно, – вихвалявся мислитель у одній зі своїх статей, – що замість анонімного “історичного процесу” ми поставили наше тверде “Я”, що слово “Хочу” – зачали в нас вимовляти без страху».
Що означав донцовський волюнтаризм у міжвоєнну добу? Він означав сміливість прагнути усього, що тобі належить, і діяти так, як ти цього хочеш. Українські землі були розподілені між чотирма державами? Волюнтаризм закликав до безкомпромісної боротьби за соборну українську державу від Карпат по Кавказ. «Реальні політики» відстоювали т. зв. «орієнтації» – ставку на того чи іншого окупанта? Волюнтаризм ті «орієнтації» відкидав і пропонував молоді звитяжну дорогу перманентної революції. Суспільство не розуміло націоналістів, бачило в них то провокаторів, то іноземну агентуру, то нерозважних молодиків? Нічого страшного: волюнтаризм ішов у парі з «аморальністю» – сильною вірою, котра не рахується із суспільною думкою, бо стоїть набагато вище за цю дешеву повію…
Донцовський волюнтаризм розпеченим залізом випікав гангрени ментальних недуг бездержавної нації, залізним молотом розбивав накинені окупантами кайдани, глибокими криївками вростав у міфологію українського народу. Саме вогнем донцовського волюнтаризму герої вимальовували ті величні літери: УВО, ОУН, УПА.
Пропагований Донцовим волюнтаризм мав кілька складових. Серед них – заперечення раціоналізму, культ віри, наголос на емоціях. І справді: навіщо бути рабом самовпевненого, бундючного Ratio? Допоки це Ratio блукатиме власними лабіринтами, потрапляючи у пастку тієї чи іншої звироднілої ідеї, нація втратить іще один історичний шанс. Відтак, його тиранію потрібно відкинути. На місце рабів-раціоналістів мають прийти лицарі віри. Місце скепсису і невизначеності має зайняти серце…
Тепер через призму щойно сказаного погляньмо на нещодавні події та нинішню ситуацію в країні. Українцям катастрофічно не вистачає волюнтаризму. Чим, для прикладу, є постійне торочення про виключно мирні та законні (sic!) форми протесту? Відповідь очевидна: відсутністю волі, котра перекреслювала б створений нашими ворогами порядок речей. Існує режим внутрішньої окупації, існують створені ним закони. Але хіба ці закони вищі за національні інтереси? Зрозуміло, що ні. Однак українцям бракує волі – волі сказати «Ні!» ворожій дійсності і волі сказати «Так!» Національній революції.
Щирого, пристрасного, гучного «Хочу!» бракує українцям у наші дні. «Хочу усунути нинішній режим», «Хочу здобути перемогу», «Хочу бачити Україну по-справжньому незалежною»… Можливо, багатьом українцям усього цього хочеться, але «Хочу!» і «Хочеться» – це зовсім різні речі…
Національного «Хочу!» українцям не вистачає і в питанні про підтримку їхнього протесту з боку Заходу. «А давайте діяти так, щоб нас визнавав Захід» – думають опозиціонери і зазомбовані ними протестувальники. Згода, що хитрість часом буває виправданою, і з тактичних міркувань можна скористатися навіть допомогою Заходу. Але, по-перше, це потрібно робити так, щоб Захід був використаний нами, а не ми – ним. А по-друге, неможна ставити тактичні моменти боротьби понад стратегічні інтереси усієї нації. Для того, щоб стати на шлях здобуття Української Самостійної Соборної Держави, нам потрібна не підтримка «світової свиноти», а чітке прагнення таку державу здобути (знову ж таки, мова йде про «Хочу!», а не «Хочеться»).
Сильна віра, гарячі почуття, відсутність зайвих вагань – ось що має зламати тюремні мури «реальності», котра не несе українцям нічого хорошого.
До речі, найсвітліші, дійсно революційні миті останнього місяця – це і є, власне кажучи, волюнтаризм у дії. Візьмімо для прикладу штурм АП. Чим він був, як не стихійним поривом волі? Можливо, якби події 1 грудня були б добре організованими і увінчувалися політичною конкретикою, їхній результат був би набагато кращим. Проте і без усього цього вони мали сенс. Вони заманіфестували наше «Хочу!», показали, що серед українців ще живуть лицарі, здатні рубати своїм мечем огидне мереживо брехні й несправедливості. Іншим проявом волюнтаризму є руйнація істукана В. Лєніна. Те сатанинське капище простояло усі роки неоколоніальної незалежності, простояло «помаразм» 2004 року, простояло анемічний указ В. Ющенка про боротьбу з пам’ятками тоталітаризму. Але раптом воно впало. Чому? Та тому, що так захотіли націоналісти, і їхня воля перекреслила і наявних поруч співробітників МВС, і мітингуючих гречкосіїв, котрі усюди бачать «провокації», і різні юридичні нюанси. Це була коротка мить Революції. І якщо ми не будемо діяти так, як діяли 1 чи 8 грудня, ми ніколи не переможемо.
Дмитро Донцов продовжує залишатися в авангарді Української Революції. Я навіть не розумію, чому його твори ще досі не заборонені в неоколоніальній Україні: або наші вороги погано стараються, або – ніде правди діти – ті люди, котрі читають класиків українського націоналізму, насправді не вміють читати. Те, що в 1991 році українці здобули не власну національну державу, а убогу неоколонію, – це «здобуток» тогочасного політичного проводу, котрий був надзвичайно далеким від ідей Донцова. Зараз доля дарує нам шанс виправити помилки недалекого минулого, тож користуймося ним!
Наостанок процитую слова із післямови до книги Донцова «Рік 1918, Київ»: «Рік 1917 і 1918 ще повторяться. Тоді треба буде, щоб на чолі нації стала нова провідна верства, яка й об’єднає й поведе за собою націю, не об’єднуючись з живими трупами…» Не орієнтуймось на живих трупів, сміливо творімо майбутнє, розбиваючи нав’язані ворогами кайдани «реальності». Історія має належати тим, хто не хоче бути її рабом!