ЧИМ ГІРШЕ – ТИМ КРАЩЕ, АБО ЯК ЛІВООХОРОНЦІ СОБІ МОГИЛИ РИЮТЬ

Рух фанатів – дуже важливий сектор для націоналістичної діяльності. Якщо низка інших молодіжних субкультур нерідко абсорбує різний деструктивний, дегенеративний елемент сучасної молоді, то фанатами зазвичай стають молоді люди з активною життєвою позицією, загостреним почуттям справедливості, патріотичними переконаннями. Опанування цього сегменту української молоді є важливим завданням націоналістичної «вуличної політики». На щастя, деякі реалії сучасного українського життя лиш сприяють культивуванню націоналістичних ідей та революційних настроїв у середовищі фанатів. Наведу один приклад із власного життя.

У суботу, 9 листопада цього року у м. Нова Каховка в ході проведення футбольного матчу проукраїнські фани зібралися, щоб не допустити провокацій з боку проросійських фанів ФК «Кристал» і, у разі необхідності, чітко вказати, де їхнє місце, показати, що українська земля – це місце для українського футболу. Проте на перешкоді українським патріотам, як це часто буває, стали лівоохоронці. Після закінчення матчу міліція забезпечила охорону «імперцям» із «Кристалу» й натомість почала здійснювати тиск на українських фанів.

Я з двома хлопцями був неподалік. Назустріч, матюкаючись брудною московською лайкою і викрикуючи до фанатів образливі слова, йшли лівоохоронці. Я зробив зауваження одному із цих кумедних індивідуумів у погонах, кажучи, що людині у формі не личить так висловлюватись (тим паче, при людях). На це він відразу відповів: «Етава борзова тоже вяжитє». Після цього нас почали крутити двоє міліціонерів. Спробували заламати мені руки, на що я вимагав представитись та назвати причину затримання. У відповідь знову пролунала якась брудна московська лайка і мене та хлопців почали бити. Заламати руки вдвох їм не вдалося, тому на допомогу підскочило ще з півдесятка лівоохоронців, які почали наносити мені удари руками та ногами, попутно заламуючи руки. До них підійшов їх старший і почав кричати: «Чьо, етіх уродов не можете заламать?!» Після чого мене пнули в груди черевиком та потягнули до автозаку.

Після приїзду до відділку мене вивели першим, одягнувши наручники та розпочавши обшук. Вилучили два телефони, завели у відділок. Розписатись при вході не дали. Завели на другий поверх, провели по коридору. Один з них ударив мене в живіт, посміхаючись і демонстративно підставляючи своє обличчя, ймовірно провокуючи мене на удар. Після цього знову полилась брудна лайка. Мене повалили на підлогу та почали наносити удари в живіт і спину, по нирках та потилиці. Людиноподібних істот у синіх одностроях було приблизно п’ять.

Коли старший лівоохоронець зрозумів, що їхній ентузіазм може призвести до того, що на мені з’являться очевидні тілесні ушкодження, він скомандував припинити побиття. Коли мене підняли, я побачив, як заводять ще одного з наших. Мене посадили на стільчик на коридорі, а хлопця завели до кабінету. Прийшло ще кілька лівоохоронців, які привели третього. Його теж завели до кабінету. Ті, які лишились зі мною, почали погрожувати, що я «сяду надовго» за те, що «очень борзий», і ніхто мені не допоможе. На це я відповів, що я не вчинив ніякого правопорушення й що це зафіксувала і їх камера, й камери людей, які це знімали. Очманілий від безкарності лівоохоронець погрозив мені тим, що й прокуратура, й суди у їхніх руках.

Давати «зізнання», які від мене вимагали, я, зрозуміла річ, відмовився. Протримали мене у відділку близько трьох годин. Потім відпустили, віддавши обидва телефони, один з яких, щоправда, був з розбитим екраном (ймовірно, розбився під час затримання). Вийшовши з відділку, я пішов знімати побої в лікарні, але лікарям, очевидно, завчасно зателефонували з міліції, й вони довго не хотіли засвідчувати мої ушкодження, незважаючи на те, що в мене паморочилось в голові, нудило, були відтоптані та порізані пальці на правій руці, потерта шкіра на шиї, збите коліно та два круглих синці на спині – ймовірно, від гумового кийка. Вони написали лише про забій м’яких тканин. На скарги на легку нудоту та запаморочення запропонували піти додому, прикласти льоду та випити анальгіну.

З цього випливає, що гопники в погонах на службі двічі несудимого гауляйтера почуває себе абсолютно безкарно, переслідуючи патріотів, в тому числі футбольних фанів, які притримуються націоналістичних поглядів. Цікаво, що в цей самий час міліція абсолютно терпимо ставиться до малочисельних, маргіналізованих проросійських фанів. Одначе все, що робиться, – на краще. Описана історія є типовою для України. Пси режиму підігрівають революційні настрої, створюють ґрунт для націоналістичної пропаганди. Словом, допомагають вийти на фінішну пряму Національної революції. І, дасть Бог, це буде не революція типу «помаразму» 2004 року. Люди, які усвідомлюють безкарність нинішньої влади, починаючи від пРезидента і закінчуючи олігофреном у формі МВС, прагнуть вішати на деревах далеко не помаранчеві стрічки…