ВІД НЕОКОЛОНІАЛЬНОЇ «НЕЗАЛЕЖНОСТІ» – ДО СВОБОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ МІСІЇ

На останні двадцять два роки української історії варто дивитися крізь призму хрестоматійних рядків із «Так казав Заратустра»: «Вільним звеш себе ти? Твою панську думку я хочу чути, а не те, що ти із себе ярмо скинув. Чи належиш ти до тих, хто має право скинути з себе ярмо? Немало таких, що втратили свою останню цінність, коли звільнилися з рабства. Вільним від чого? Яке до цього діло Заратустрі! Але твій ясний погляд має сказати мені: вільним для чого?» Гострота і категоричність слів великого філософа може вразити не одне «вишиванкове», ура-патріотичне серце, проте так і хочеться раз за разом повторювати: вільним для чого?

Самостійність – це добре, незалежність – це добре, але це всього лиш синоніми негативної свободи, свободи від. Цінність цих слів зростає тільки тоді, коли явища, котрі вони позначають, служать вищій – позитивній – формі свободи, свободі для і свободі в ім’я чогось. А з цим у держави «Україна» дуже великі проблеми.

Держава, котра постала у 1991 році, є «не-залежною» у відносному значенні цього слова. Абсолютної незалежності не існує, позаяк кожен національний чи державний суб’єкт у тій чи іншій мірі є залежним від інших суб’єктів; навіть потужні імперські центри є залежними від власних колоній. У такому сенсі Україна і справді є незалежною. Але що до того… ні, не Заратустрі, а українській нації як спільноті «і мертвих, і живих, і ненароджених»? Держава «Україна», попри проститутську політику її політичної псевдоеліти, є незалежною, але хіба це значить, що вона залежна від українців як нації?..

У якомусь сенсі нинішня неоколонія є незалежною насамперед від самого українського народу – хроніки «пакращення вашого життя вже сьогодні» це чудово ілюструють. Якщо бути точнішим, держава «Україна» є незалежною від соціальних, матеріальних, «шлункових» інтересів українського суспільства. Що ж до самих українців, то вона від них залежна, адже хіба не українці обирали найвищу владу у цій державі і хіба не українці її зараз терплять? «Україна» незалежна саме від українців як нації, а не від українців як існуючого нині суспільства, і в цьому полягає одна з найбільших проблем сучасного державотворення. Зрештою, ця проблема значною мірою пояснюється тим, що від українців як нації є незалежними самі українці, що нинішнє суспільство, котре грузне у трясовині дріб’язкових турбот, є незалежним від таких речей, як національна честь, національна велич, національна місія. Існування неоколонії з перманентною боротьбою влади та опозиції – це чудовий спосіб утечі від цих речей чи, точніше, від тих обов’язків і жертв, котрі із них випливають.

Близький до Дмитра Донцова консервативно-націоналістичний мислитель Юрій Русов слушно зазначав: «Якщо нація не розуміє свого призначення, сходить на манівці, ба, часом збочує і діє проти своєї місії, то рано чи пізно занепадає і провідну роль перебирає інший народ» («Євген Маланюк і поезія Визвольних змагань»). До цієї думки схилявся і сам Донцов. Пишучи про касту «луччих людей», він наголошував на тому, що ця каста має іти шляхом «історичної традиції» власної нації: «Для успіху “храброї мислі” треба не тільки щоб й чуттєва закраска мала відважний характер. Треба, щоб відповідний був й зміст. “Видумані цілі” касти, її “фантастичні видива” удасться їй накинути лише тоді своїй добі і нації – коли вони випливають з її історичної традиції. Жорстко і заслужено Доля покарала “вождів” нашої демократії за те, що забула про цей закон життя. За те, що свою абстрактну ідею… старалася проводити не лише мляво і нездарно, але й тому, що ворожа всім нашим традиціям була їх думка» («Головні прикмети провідної касти»).

Якщо незалежність ставиться на службу позитивній свободі, народжується стрункість і кристалічна міцність спільноти, котра іде дорогою власної правди. Якщо незалежність залишається самоціллю, її плодами будуть стагнація, гниття, втрата будь-якої форми. Український народ обмежився здобутою у 1991 році незалежністю, не перетворив її на інструмент служби вищим цілям і через це потрапив у зачароване коло неоколоніального животіння. Вийти за межі цього кола можливо лише подолавши обмеженість «незалежницької» парадигми, у яку нас завели не лише власні сліпі поводирі, але й далекозорі «сильні світу цього». Шлях до кардинальної зміни становища української нації у виправленні помилок, допущених 1991 року.

У 1955 році ОУНівський «Визвольний шлях» опублікував статтю Дмитра Донцова «Коли падатиме большевизм…» У ній видатний мислитель змальовував власне бачення майбутньої Національної революції. На жаль, не все те, про що писав Донцов, справдилося, хоч його застереження були влучними, і ми сьогодні пожинаємо гіркі плоди того, що Україна пішла шляхом не Донцова, Бандери та Стецька, а численних «зачарованих на Захід» націонал-демократів.

«Ні, не “демократи” в годину обрахунку будуть силою, що протиставиться большевизмові. – Мріяв натхненник націоналістичного руху. – Не вони є та “активна меншість”, яка зактивізує “пасивну більшість”. Не вони її очолять, коли настане наш новий 1648 рік (рік Хмельниччини – І.З.). На жаль, ця революція, як і та 1917 р., не буде безкровною. Буде вона звернена проти червоних царів і панів московських та панів інших національностей. На огіршення соціалістів та “демократів” буде вона “шовіністична”, себто високо здійме власний національний прапор, а не прапор якогось “прогресу” чи інтернаціоналу. (…) Люди нового 1648 року не відречуться духу того року ні для чиєїсь догоди, ні для “святого спокою”. Вони заведуть лад твердою виконавчою владою. Патріотизм не буде для них порожньою фразою, так само як віра Ісуса з Назарету, і не допустять вони в Україну жодної п’ятої колони жодного інтернаціоналу».

Поняття «інтернаціонал», котре вживав Донцов, стосувалося не лише московських імперіалістів та їхньої агентури у Західному світі, але й самої західної «мафії» (Див. приміром його статті «Демонократи Заходу, Москва і наші прогресисти проти націоналізму», «Між дияволом і Вельзевулом» та ін.). Саме від втручання обох «інтернаціоналів» – московського і західного – Донцов застерігав у статті «Коли падатиме большевизм…» «Знають, – писав він про ці “інтернаціонали”, – що не зважаючи на їхню політику, Україна встане. Отже, у своїх “совєтах нечестивих” вони постановили: коли ми не в змозі не допустити до здвигнення тої нової, нам осоружної сили, сили в Києві, то стараймося бодай, поки час, її опанувати. Шукаймо контакту й співпраці з українськими гуртами, якими ми могли б самі рухати як шаховими фігурами».

Зважаючи на те, що антибільшовицькі настрої серед сучасного Донцову українства були досить поширеними, він з особливим наголосом розкривав підступні плани західних «борців за демократію» та їхніх холуїв в українському середовищі. «Західні “прогресисти” знають, – категорично твердив мислитель, – що коли скажуть нашим “демократам”: візьміть собі за пророка Драгоманова… наші “демократи” згодяться… Коли їм скажуть установити в Україні такий “демократичний” лад, щоб прем’єри мінялися що півроку і щоб влада ніколи не стабілізувалася, щоб Україна не стояла сильною, – і на це згодяться.

Коли замість нового Хмеля зажадають на шефа нового Винниченка або Марголіна, – і на це згодяться. Коли зажадають обмежити армію і підчинити її якомусь “світовому” чи “панєвропейському” урядові, – і на це підуть. (…) Інтернаціональних “прогресистів” і большевиків кортить використати наших “демократів”, тому хочуть їх очолити або здобути серед них впливи. Коли вже Україна завоює собі місце під сонцем, – думають вони, – то треба б, щоб вона була не національна, а “наша”, або тітовська, “сучасна”, або “демократична”. Бо 1917-20 роки показали, що та “демократія” хилиться раз у бік большевизму, раз у бік “демократичного Заходу” (тоді Антанти)».

Донцов чудово усвідомлював прогресистський, антихристиянський і, водночас, антинаціоналістичний характер як московського більшовизму, так і західних ліберальних демократій. Солідарність обох сатанинських сил важко було не помітити на прикладі тієї ж Іспанії, яка, звільнившись від червоної загрози, очистившись від власних дегенератів та московських окупантів, стала предметом тиску з боку західних, словами Донцова, «демонократій». Якщо ці «демонократії» й погодяться на існування незалежної України, вважав мислитель, то лише як неоколоніального утворення, як «small State» («маленької держави»), як «нейтральної» буферної зони між Заходом та Москвою, яка не буде загрожувати ідейним та імперським інтересам ні першого, ні останньої.

Тепер через призму сказаного Донцовим погляньмо на процес здобуття Україною неоколоніальної незалежності. Ким були ті, які очолили революційний процес кін. 80-х – поч. 90-х років минулого століття? Відповідь однозначна: націонал-демократами, людьми, далекими від ідеології українського націоналізму і його духу, людьми, отруєними, з одного боку, матеріалістичним більшовицьким вихованням, з іншого боку – західними ідеями. Комічність ситуації полягала в тому, що м’якотілі демократи навіть не здобули повноцінної влади, так і залишившись, за великим рахунком, у статусі опозиції. Замість того, щоб продовжувати революцію, нехай і з кров’ю, ці демократи в ім’я своїх деструктивних ідей згорнули революційний процес, охолодили шквал стихійного націоналізму, котрий демонстрували маси, задовольнилися каркасом веденого колишніми комуністами «національного відродження». Навіть заборона на діяльність компартії була досить швидко знята, бо це ж було «не демократично» – що ж, мовляв, про нас подумає Захід? Як же можна брати на чисте серце будівника демократії такий «гріх» як дискримінацію людей за ознакою їхнього політичного світогляду?..

Повторюю: недолугість націонал-демократичного проводу була наслідком поєднання захопленості західними ідеями та отруєності більшовицьким вихованням. Пієтет перед ідеями, принесеними з «чужого поля» (на цей раз із західного), виявився жахливою зброєю у боротьбі з органічною – націоналістичною – думкою в Україні.

До речі, не можна заперечувати і того факту, що не була цілком вільною від західних впливів і Революційна ОУН. Саме ця побудована на орденських засадах структура в умовах західної еміграції мала найсильніший імунітет супроти демоліберальних впливів. Звільнившись від ворохобників-«двійкарів», йдучи правильним шляхом під проводом спочатку Бандери, а потім Стецька, будучи натхненною повоєною творчістю Донцова (який помер аж у 1973 році, продовжуючи працювати майже до свого 90-річчя во славу Божу і на благо Батьківщини), ОУН намагалася зберігати ідейну чистоту, високу духовність, вірність естетиці міжвоєнного часу. Проте еміграційне життя давалося взнаки, і в Україну повернулася ОУН далеко не бандерівського – по-справжньому революційного – розливу (крім того, не можна відкидати тезу про ймовірну інфільтрацію ОУН представниками західних спецслужб). Наслідком цього стало невиконання Революційною ОУН того, що було на відповідальності Націоналістичного Ордену.

Щодо самих імперських центрів – Москви та Заходу – то вони проявили дивовижну солідарність у тих речах, які стосувалися утвердження держави «Україна» саме як неоколоніального утворення. Елементарний тому приклад – характер ядерного обеззброєння України. При цьому наша політична псевдоеліта, незалежно від своєї опозиційної чи владної ролі, завжди грала за чужими правилами – про «панську думку» не могло бути й мови.

Свою статтю «Коли падатиме большевизм…» Донцов закінчував наступними рядками: «Вони (тобто націоналісти. – І.З.), а не “демократи” чи виховані москалями тітовці, мусять очолити наш новий 1648 р., коли Україна має стрясти з себе вже її обсідаюче або чигаюче на неї інтернаціональне гайвороння, щоб не новим Переяславом скінчився той рік, а відновленням… нашого старокнязівського Києва, його держави, культури і віри». Сталося не так, і нинішня неоколонія була здобута під проводом саме демократів, далеких від ідеалів націоналізму та християнського традиціоналізму. Тому немає нічого дивного у тому, що після проголошення незалежності Україну обсіло оте «інтернаціональне гайвороння», про яке писав Донцов. Зрештою, 1991 рік виявився далеко не новим 1648 роком, дарма що за ним послідував не один Переяслав. Змінити ситуацію зможе лиш рік справжньої Національної революції, на прапорах якої буде накреслено гасло не аморфної незалежності – волі рабів, котрі, позбувшись ярма, не знають, до якого нового пана піти, – а повноцінної національної свободи, свободи в ім’я виконання власної місії, в ім’я служби цінностям, що стоять вище «шлункових» інтересів суспільства чи його окремих членів.

Ідеал держави, за яку ми маємо боротися, вже давно накреслений. Він накреслений у згаданій в Десятьох заповідях українського націоналіста «славі Володимирового Тризуба», він накреслений у «Дусі нашої давнини» Донцова, він накреслений у відчайдушній боротьбі, що проходила під знаком Хрестомеча в ім’я захисту релігії і в ім’я утвердження національного власновладства. У Донцова, поруч із «Хрестом проти диявола», одними із найважливіших творів післявоєнної доби є «За який провід?», «За яку революцію?» і «За яку Україну?» – твори, що розкривають правдивий зміст національно-визвольної боротьби і змальовують ідеал майбутньої держави. «На прапорі тієї України, за яку маємо боротися, яку маємо пояснити усім, – писав Донцов у статті “За яку Україну?” – має стояти не дрібна ідейка біжучого часу – соціалізм чи інша “кратія”, а наша прадавня ідея, ідея нашої нації – ідея християнської культури. Ідея активного, віруючого, войовничого християнства та його оборонців, які в великім зударі, що гряде, виразно стануть по боці християнської ідеї проти всіх явних і тайних сил, що заприсяглися в багні матеріалізму втопити ідею Христа, і ввести рабство і темряву в світ. З Христом проти диявола і його слуг, до якої б нації вони не належали! Жодного компромісу з царством зла та його ідеями, бо не виганяється диявола Вельзевулом, і не нейтральні угодовці наслідуватимуть новий світ по потопі».

Ідеал, за який ми маємо боротися, криється в міфі старого Києва і його середньовічної держави, в ідеї побудови сильного геополітичного центру, що консолідуватиме простір від Балтики до Чорного моря, а з нею, неодмінно, у християнській ідеї, котра в часи сьогоднішнього сатанізму стає все більш актуальною.

Сьогодні, щоправда, чимало українців не вірить у можливість реалізації цього ідеалу. Вони, на жаль, не усвідомлюють, що допоки Україна йтиме хибним, неприродним для неї шляхом розвитку, допоки вона ухилятиметься від власної місії, доти навіть їхні «шлункові» інтереси не будуть цілком убезпеченими. Отож, перед українцями сьогодні стоїть чіткий вибір: або неоколоніальна незалежність, існування незалежно від обов’язків, що лежать на нашій нації, толерантність до бандитської влади, що відчуває себе незалежною від народу і його турбот, або боротьба в ім’я утвердження нашого національного ідеалу, Національна революція, мета якої – побудова сильної національної держави, що кине виклик не лише московському реваншизму, але й західному імперському лібералізму. Нехай вони не забувають великих слів великого Донцова: «Нація, яка вірить у себе, яка готова битися до загину за свою Правду… і яка посідає у великій мірі відвагу протиставитися цілому світові ворогів – може числити на перемогу», адже «перемагають “ідеалісти”, “Дон Кіхоти”, які “не числяться з обставинами”, які дивляться на завдання нації не “тверезими очима реальних політиків”, а очима ідеалістів і героїв».