ПОЛЯКИ, НЕ ХОВАЙТЕ КАМІНЬ ЗА ПАЗУХОЮ

**Перш, ніж оцінювати прийняту у польському Сеймі постанову про етнічні чистки з ознаками геноциду щодо польського населення Волині та Галичини, нібито вчинені УПА в сорокові роки минулого сторіччя, та, водночас, заклики деяких польських політиків до покарання “винних” з вимогою вибачень та компенсацій з українського боку, ми маємо дати відповідь на декілька простих питань. **

Отже, незаперечним фактом є те, що військовий конфлікт між українцями і поляками в той час мав місце, але що стало його причиною і кому вигідно піднімати “волинське питання” саме зараз?

Увиразнимо, в яких соціальних та політичних умовах жили українці під час окупації наших земель Польщею, починаючи з 1920 року.

Так, українці вільно могли займатися кооперацію, володіти землею, лісами тощо. Більше того, в сільських районах існували українські торгові монополії – українці, які становили переважну більшість населення, купували товари лише в українців, підтримуючи один одного за принципом: «свій до свого по своє».

Внаслідок таких дій польські та єврейські кооператори були змушені виїжджати до міст. В економічному аспекті українці мали в тій окупаційній державі значно більше прав, ніж, скажімо, за влади Януковича.

Втім, вже за портрет Шевченка, знайдений поліцією в домі українця, можна було отримати тюремний термін. В органах державної влади існувала дискримінація за мовною ознакою: людина не просто повинна була знати польську, щоб працювати на державній посаді – з селянина насміхалися, коли він приходив, наприклад, у гміну і звертався українською. Польська інтелігенція відкрито називала русинів (українців) свинями. Нині вже дуже літні українці, а тоді маленькі учні польських шкіл згадують випадки, коли українські вчителі заходили у вчительську, а вчителі-поляки вибігали звідти з криками: «Фу, шо то смєрдзє, фу, шо то смєрдзє». Така реакція цілком вписувалась в офіційну політику пацифікації місцевого населення польською державою, яке вважали недолюдьми, нижчою расою. Послуговуючись сучасною термінологією, тогочасні польські пани мали б називатися нацистами.

Звісно, за сам факт належності до ОУН – організації, яка боролася за незалежність України – українцю світив тюремний термін. В тюрмах звичайною практикою були факти катувань людей (маю на увазі «політичних»). Чого тільки варті так звані «мокрі станки». Думаю, не всі читачі знають, що таке «мокрі станки» – це такий вид тортур, коли людину ставлять в ящик, який формою нагадує домовину, але ставлять вертикально. І так на голову людині згори капає вода: година, дві, тиждень, місяць… потім в’язень або божеволіє, або вмирає… Подібні приклади можна продовжувати, але і цього достатньо, щоб зрозуміти політичне становище українців. Поляки вважали окуповані українські території частиною відновленої Речі Посполитої, кажучи: «Це наша земля!»

Тому під час Другої світової війни конфлікт впав на підживлений ґрунт. Я збирав свідчення людей, які пережили виселення із Закерзоння. Українці (зараз це вже старенькі 90-93-річні бабусі) згадують, як бойовики АК саджали на залізні прути маленьких українських дітей, і таким чином страчували… Мешканці села Корчів’я і нині повинні пам’ятати односельця, польського поліцая, поляка на ім’я Франек, який в 1942 році під час гітлерівської окупації нахвалявся: дев’яносто п’ять українців я вже вбив, до повної сотні залишилось п’ятьох знищити. Справедливості заради скажу, що і українці вбивали поляків, у тому числі і дітей, і такі записані свідчення в мене є.

Можна було б довго на цю тему говорити – підняти архіви і розібрати тактику польського підпілля під час Другої світової, коли вони вміло розподілили ролі, в тому числі і на Волині: одна частина підпілля співпрацювала з нацистами, інша – з більшовиками. Але не на цьому акцентуватиму увагу, бо хочу вияснити, кому вигідним є новий конфлікт між українцями і поляками зі словами про прощення.

Апріорі, конфлікт вигідний третій стороні. Бо відомо: коли двоє б’ються – третій користає. Спробую за допомогою одного єдиного прикладу показати закулісного режисера.

У вересні 1939 році, одразу після окупації совєтами західноукраїнських земель чинилися провокації такого роду: «невідомі» вбивали яку-небудь поважну українську сім’ю, а потім серед селян поширювалась паніка… Інформація про те, що поляки ріжуть українців, розповсюджувалась серед населення зі швидкістю блискавки. Відомі випадки, коли люди цілими селами тікали за Збруч, де вже їх чекали совєтські політруки та комсомольці, які розповідали, як добре жити у країні робочих та селян, без панів та експлуататорів.

Нині в «парламенті» України ми маємо аж 147 «народних депутатів» – неприкритих виконавців злочинного провокаційного плану все того ж Кремля. Злочинців, на яких у справжній Українській Державі чекатиме народний трибунал. І, як бачимо, в польському Сеймі теж вистачає бажаючих полити воду на чужий млин… Які теж, певен, колись отримають заслужене від рук самих поляків.

Закінчу тезою про необхідність взаємних вибачень та прощення, про що, до речі, йдеться і в спільній заяві церковних ієрархів УГКЦ та Римо-Католицької Церкви в Польщі.

Прощення має бути щирим і взаємним. Як спокута після сповіді. А не за формулою польського сейму: «ви нас били, а ми жертви – просіть прощення, посипайте голову попелом». Коли б ми погодилися на такий варіант, то мали би гріх перед Всевишнім, бо були би брехунами, як сатана, який, як відомо, головний брехун. Але заради майбутнього наших, сподіваюсь, братських народів ми маємо подати один одному руку, при цьому не ховаючи камінь за пазухою…