ПОХОВАЙТЕ ТА ВСТАВАЙТЕ, КАЙДАНИ ПОРВІТЕ…
…Через 12 років розлуки, 25 травня 1859 року, Т. Шевченко втретє і востаннє приїхав в Україну. Відвідав Козачковського, подружжя Максимовичів, рідних у Кирилівці. Лише півтора місяця побув на Батьківщині. Вставав зі сходом сонця і поспішав до природи, до людей, зустрічавсь із селянами, співав і записував пісні. Мріяв отримати клапоть ґрунту й оселитися в Україні. Та 13 липня 1859 року Т. Шевченка заарештували, не пояснивши причини. Це був третій арешт. І вже ніколи не буде дозволено Тарасові Григоровичу не лише жити в Україні, а й навіть навідуватися сюди…
Самотній, у петербурзькій майстерні доживав поет свій страдницький вік.
Холодної зими, в тріскучі лютневі морози помирав у чужому Петербурзі великий син України і мережив на своєму автопортреті списаним олівцем останнього вірша – прощання зі світом. А в тому прощанні – знову дума про Україну і надія на її воскресіння. І з цією надією, вірою і любов’ю відійшов Т. Шевченко у вічність:
Дніпро, Україну згадаєм,
***Веселі селища в гаях, ***
Могили-гори на степах –
І веселенько заспіваєм…
Обірвалася пісня Поета, обірвалася на веселій ноті, щоб ніколи не вмерти і не скласти крил, а зрости на материнській землі й підняти в отче небо крилатий пісенний хор, в якому чути на весь світ найрідніше слово – Україна. Є під останніми рядками, що вивела ослабла рука Тараса, дати: «14-26 февраля 1861 року».
“З усіх похоронів, що їх довелося мені бачити з того часу, ні один не мав на собі такого відбитку простоти й щирости, як похорон Шевченка, – написав у своїх спогадах через 25 літ російський письменник С. Терпигор’єв. – Я бачив похорони Некрасова, Достоєвського, Тургенєва і Салтикова-Щедріна, але всі вони були отруєні осоружним, робленим, нещирим духом демонстрацій. Похорон Шевченка був чистий від цього ярмаркового комедіантства: не було тут ні пальмових, ні лаврових вінків, ні інших прикрас театральних…”
Була всенародна любов і заповіт Поета – поховати його на Вкраїні милій, і воля, і мужність та мудрість побратимів виконати цей заповіт. Тепер у Музеї Тараса Шевченка в Києві ми з благоговінням дивимося на червону китайку, якою була вкрита труна українського Пророка, що її проніс через Україну народ наш на руках як найбільшу святиню. Цією китайкою 26 квітня накрили труну молоді українці на Смоленському цвинтарі у Петербурзі, проводжаючи свого Батька в Україну, і нації нашій берегти її у віках-тисячоліттях як плащаницю Христа. А з першого святого подиху цієї жалобної процесії, що переросла у величавий поступ нації, лунає голос Пантелеймона Куліша, як благословення в останню путь до України, до вічного тихого дому:
“Що ж оце, батьку Тарасе! Ти від’їжджаєш на Україну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же ти нижчий од тих козацьких лицарів, що червоною китайкою вкривалися, заслугою козацькою пишалися? Ні один предок твій не сходив з сього світу без сієї останньої чести. Чи вже ж ти чужим чужиницею вмер на чужині? Що ж про нас скажуть на Україні, як ми тебе вирядимо не покритого червоною китайкою? Скажуть, що й ми такі перевертні, як ті дуки, що позабирали козацькі луги й луки… Ні, батьку! Ще не попереводились діти козацькі! Розкиньте ж, небожата, червоний цвіт славетний на чорній сумній домовині Тарасовій!..
Отепер їдь, батьку! Нехай земляки знають, що ми тут у столиці своєї святої старосвітщини не занедбали.
З’явися, батьку, серед рідного краю під своєю червоною китайкою та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне та нехай, хоч помиляючись, почнуть говорити непозиченою мовою!..
Наш єси, поете, а ми народ твій і духом твоїм дихатимемо вовіки і віки…”
Українська громада рушила зі Смоленського цвинтаря за Тарасом із чужини додому і в живому світлі Пророка виростала в націю. І сталося диво: серед травневого розмаю за труною, покритою козацькою червоною китайкою, йшла за своїм Кобзарем уся Україна.
Вічна Шевченкова весна прийшла на землю, яку сходив Тарас малими босими ногами і засівав словом, а слово те було про Матір і про Україну:
…Орю
Свій переліг – убогу ниву –
Та сію слово. Добрі жнива
Колись-то будуть.
Оралася та чорна нива долом і горою, засівалась ясною волею, добрим житом, а поливалася долею. І ступали в ту благодатну борозну за Поетом нові сівачі, й тяжко брели в чорноземі, й падали від чужих громів та сибірських морозів, але як знак життя залишали Україні молитву і сповідь.
Україна приймала це слово від дітей, бо воно краплею крові стікало із серця. І як борозна людської долі біжить через життєве поле за горизонт, де сходяться земля і небо, так Шевченкова борозна кожного українця стелиться по землі, по небу, в уяві й наяву, до кручі над Дніпром, до нашого батька Тараса, де кладемо грудку української землі та пісню про Матір-Україну.
Є в Україні святе місце, де чисту сповідь перед Матір’ю виповідає душа.
Є в Україні Чернеча гора, яку знає весь світ і з якої видно весь світ.
Є зелена круча над Дніпром у Каневі, освячена “Заповітом”.
Стоїмо перед Тарасовою горою, як перед вічністю, і кожна грудка усипальниці Поета жива й віщо стукає в серце кожного українця. Сонце береже її і піднімає над Славутичем у небо, пісня України витає над нею, як живий дух Пророка, а верховина святині України проміниться аж під самим сонцем, так много осяйної любові в її надрах. І ця любов, як земне тяжіння, горне до високої дніпровської кручі під благословення Шевченка людей із усієї планети. Вони їдуть сюди степами, летять у небесах, пливуть на океанських та дніпровських хвилях. Ці триста шістдесят чотири сходинки (стільки днів мав той рік, який дав світові Тараса) від Дніпра до величної постаті на кручі треба пройти пішки – крок за кроком, крок за кроком… І не буде вселюдському походові на святу прощу кінця-краю, поки є Україна й світить сонце… Свята путь! Помовчимо в цій дорозі, й подумаємо, і запричастимося любов’ю та пам’яттю… »
Канів зустрів свого Кобзаря на березі Дніпра, що розлився весняними водами, провів прах Поета до міського собору і молився за нього і за Україну.
Студенти копали на Чернечій горі яму-домовину, над якою передбачено було насипати високу могилу. Похорон призначено на неділю 22 травня (10 травня за ст. ст.), і до Канева прибували тисячі людей. Звернемося до розповіді про цю святу подію в нашій історії, якою завершив свою книжку «Життя Тараса Шевченка» видатний учений і державний діяч, член Центральної Ради Павло Зайцев. Автор оповідає, що Канів ніколи не бачив так багато людей на своїх вузеньких вуличках. Тисячі селян, учорашніх кріпаків і кріпачок, облягали собор, у якому отець Мацкевич виголошував надгробне слово над прахом «чародія», котрий «писав людям волю». Слово це було складене за всіма приписами риторики і сповнене глибокого змісту. За мотто до своєї прекрасної промови о. Мацкевич узяв євангельський текст, який разом із надзвичайною промовою величаво прозвучав над Україною:
«Хай так просвітиться світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла й прославляли Отця вашого небесного.
…Яке ж це світло, про яке говорить Господь і яке повинне просіяти перед людьми? Це світло чисте, непідроблене, не омана, а світло справжнє…
Ось, браття-християни, перед вами світло, що світило всій Україні, перед вами – Тарас Шевченко!
Гори канівські, луги й доли українські! Ви бачите перед собою освіченого, рідного мужа, що любив Україну і що його Україна любила взаємно. Від північної столиці Росії і до нашого скромного містечка – чий прах шествує? Кого проводять так далеко з такою пошаною? Чи мужа, сповненого бойових заслуг, чи достойника, що прославив себе на полі політичної діяльності, що діяв силою влади і закону? Ні, браття, – це Тарас Шевченко!.. Хто його не знає?
…Ти, древній Бористене, що хизуєшся сивими хвилями своїми, – Дніпре! Ти, кому судилось нарешті на хребтах своїх хвиль принести до нас прах Шевченка, – повідай ти нам про мужа цього – дорогого кожному українцеві Кобзаря!
Так, в Бозі спочилий брате, – бажання серця Твого сповнилося: Ти хотів жити в Каневі – от і зажив Ти тут до кінця віку. Благоговій же до граду нашого, Україно: у нас покоїться прах Тараса Шевченка! Тут, на одній з найвищих гір Дніпрових, упокоїться прах його і, як на горі Голготі, що її видно всьому Єрусалимові й Юдеї, – подібно хресту Господньому водрузиться хрест, що його буде видно по цей і по той бік нашого славного Дніпра…»
Канівські дівчата, всі в стрічках та віночках, – краса України – впряглися в козацького воза і везли батька Тараса до його тихого вічного дому (саме їм за давнім народним звичаєм годилося провести неодруженого чоловіка в останню путь), і важко їм було тягнути воза з Кобзаревою домовиною верстов із десять горбатим шляхом та перелісками. Але вони вже не віддавали нікому Шевченкову домовину і встеляли путь зеленими гілками та весняними квітами, хоча тернами, колючими тернами був усіяний життєвий шлях Тараса. Боліла народові нездійснена Поетова мрія вернутися в рідну Україну, одружитись із своєю судженою та поселитися в сільській хатині над Дніпром:
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насажу.
Посижу я і похожу
В своїй маленькій благодаті
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати,
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!..
Не судилося нашому Тарасові поставити хату й кімнату, не судилось, а тепер до вечора виросла над Дніпром хата-домовина – висока могила, вкрита сотнями віночків, які сплели українські дівчата і молодиці, а над могилою молився до неба дубовий хрест.
Не мав Поет за життя власної оселі в своїй Україні, зате з вічності прийшов у кожну українську хату, а світлицею стала для нього вся Україна. І привітала Шевченка, як родина батька, і як у батька поради питає та захисту просить.
Височить Тарас Шевченко у верховині людського духу і стоїть на сторожі життя свого народу. Пам’ятаймо це, але ж не забудьмо ні на одну мить, що і нашому Шевченкові потрібен захист, – не віддаймо Поета ворогові «во время люте», не заколишімо себе солодкими мріями в мирну годину. Змагання високого духу і ницості пігмея іде на далеких континентах і у нас вдома, і силові лінії борні не оминають Шевченка, так всесвітньо зоріє він на овидах історії.