Українсько-польське примирення і перспективи інтеграції центрально-східної Європи
Тема українсько-польських конфліктів минулого залишається актуальною і служить бар’єром для встановлення добросусідських відносин між нашими народами. Саме народами, а не державами, позаяк українці ще не здобули повноцінної національної держави, а поляки, спокусившись приманкою євроатлантичної інтеграції, поступово втрачають власний суверенітет – як духовний, так і політичний. Так, зокрема, нещодавно на розгляд Сейму був запропонований законопроект, який пропонує визнати ОУН-УПА «злочинними організаціями», причетними до «геноциду» польського населення «Східних кресів» (регіонів Західної України, котрі в міжвоєнний час перебували під польською окупацією).
Зрозуміло, що даний законопроект, так само як і решта «кресових» ініціатив, є за своєю суттю антиукраїнською провокацію. Засуджувати ОУН та УПА значить засуджувати право українців на власну державу; піднімати у подібному світлі тему Волинської трагедії – значить продовжувати хворобливі марення у стилі «Polska od morze do morze». Одначе всі ці ініціативи є у своєму підсумку не лише антиукраїнськими, але й антипольськими. Про це часто забувають люди з патріотичного, переважно консервативно-католицького середовища у Польщі.
Історія свідчить, що нівеляція українського геополітичного фактору зрештою призводить до падіння Польщі, що за кожним «Андрусівським перемир’ям» чи «Ризьким договором» ітиме черговий розподіл Польщі, черговий «Пакт Молотова-Рібентропа». Сьогодні українсько-польська конфронтація вигідна Москві та Заходу, але аж ніяк не полякам та українцям. Насправді інтересам польської нації є вигідною міцна, незалежна українська держава – надійне забороло супроти Москви та потенційний союзник у боротьбі з глобалізмом та західним імперіалізмом.
Півстоліття тому народи Центральної та Східної Європи були поневолені червоною імперією зла. І це поневолення створювало об’єктивні передумови для примирення, загоювання ран минулого і формування єдиного фронту антикомуністичної боротьби. Чудовим прикладом порозуміння стало налагодження стосунків між українськими націоналістами та угорськими антирадянськими силами (тут достатньо згадати хоч би й про те, що для підтримки Угорського повстання 1956 року ОУН направила туди кілька бойових груп, які взяли активну участь у боротьбі з московськими окупантами). Сьогодні нам також «є проти кого дружити», і якщо Москва становить загрозу лиш для деяких народів Центрально-Східної Європи (між іншим, і для поляків також), то ліберально-глобалістський Захід є ворогом для всіх. Відтак єдиний антиімперський фронт для народів, котрі ще не втратили своєї європейської сутності, є питанням збереження власного суверенітету та національної ідентичності, питанням «національного Завтра».
Дуже прикро, але сьогодні на перешкоді створення такого фронту продовжують стояти давні міжнаціональні чвари, а також поточні квазі-імперські прагнення. З цього приводу дозволю собі навести досить розлогу цитату зі статті Степана Бандери «Фронт поневолених націй»:
«Найбільшим ворогом і небезпекою для фронту поневолених народів є затруєння його поодиноких учасників імперіалізмом супроти своїх, також поневолених, сусідів. (…) Не можна без моральної огиди дивитись на політику Польщі супроти України, Білорусі, Литви, не можна зрозуміти самовбивчого для польської нації змісту цієї політики, у висліді якої польська політика супроти України через триста років є жалюгідним сателітом московської політики, і в висліді якої для самої Польщі, для історичної долі цілої нації завдано і завдається непоправної шкоди на довгі століття вперед.
Польща століттями винищувала себе в Україні, розтрачуючи на загарблення України найкращі свої людські активні ресурси, занехуючи у себе, на власних землях власні національні інтереси, щоб у висліді дістати стан, при якому з того панування, з тієї експансії в Україні не залишилось жодного ні матеріального, ні культурного сліду, ні одного фізичного носія польської експансії і культури, ні одного поляка, а натомість залишився кривавий рубець історичної кривди і відчуття відрази українського народу до Польщі. Цю відразу спільний ворог використовує для ще більшого поневолення і знищення польського народу і на його власних землях.
*Жалюгідна чеська політика супроти Словаччини і словаків та українців на Закарпатті. Ця політика нині завершилась тим, що промосковська, прокомуністична Прага руками московських маріонеток винищує антикомуністичну, антимосковську, католицько-християнську Словаччину.
Польща, яка воює чи воюватиме з Україною за Львів, з Білоруссю і Литвою за Вільно, тим самим воюватиме проти своєї власної суверенности. Коли сучасний стан Польщі польська політика розцінює як стан після четвертого розбору Польщі, то ця ж політика “Львова і Вільна” приготовляє п’ятий розбір Польщі».*
Сьогодні надзвичайно актуальним питанням є примирення між народами Серединної Європи, солідарність націоналізмів за умов відкидання шовінізму та імперіалізму. Українці мають складні стосунки з поляками, угорцями та румунами. Водночас угорці та румуни також не можуть прийти до міжнаціонального порозуміння. Не зажили рани нещодавньої сербо-хорватської війни. Однак, якщо усі ці народи хочуть зберегти власне національне обличчя, уберегтися від недолугого досвіду Західної Європи, встояти супроти лібералізму, їм варто стати на шлях взаємопрощення та примирення.
Приміром, у сербо-хорватському протистоянні правда була на боці хорватів. Та це не значить, що сьогодні хорвати повинні плекати антисербський дух. Так само і серби мали б подавити реваншистські настрої, турбуватися лиш про повернення своїх історичних земель (Косова) і прагнути налагодити дружбу із нещодавніми ворогами. Свого часу, коли на Балкани вдерлася червона орда, усташі та четники знайшли у собі сміливість стати на шлях примирення (подібні епізоди траплялися і в історії УПА та АК), і цей досвід необхідно повторити сьогодні. Сьогодні хорвати терплять встановлення лібералістичної диктатури, і серби, що також стали жертвою глобалізму, можуть і мають розглядатися ними як потенційні союзники.
Не в усіх країнах Центрально-Східної Європи при владі знаходяться патріоти. У цьому є як свої негативи, так і свої плюси. Плюсом, зокрема, є те, що консервативно, антиліберально налаштовані сили цих країн можуть творити власний контрсистемний альянс, діяльність якого має перерости у низку національно-консервативних революцій і створення потужного геополітичного блоку.
У кожної нації є свої герої, у кожної нації є право на власне бачення минулого, одначе і українців, і поляків, і сербів, і хорватів може об’єднати прагнення до самозбереження, а ще, і про це не можна забувати, – віра у Господа нашого Ісуса Христа. Любов, котру проповідував Христос, може означати прощення не лише на міжособистісному рівні, але й на рівні міжнародному. І цілком імовірно, що Господь, аби уберегти наші народи від зникнення, хоче, щоб ми подали друг другу руку прощення, солідарності і братської любові – руку воїна Христового, що вирушає у бій за Бога, Батьківщину, Свободу.