ПАМ’ЯТНИКИ БЕЗДЕРЖАВНОСТІ (2 КАТЕГОРІЯ)
Про пам’ятники бездержавності уже писав один мій побратим, маючи на увазі ідолів комуняцьким вождям та іншу совкову атрибутику. Але є ще й інша категорія пам’ятників бездержавності, які, на перший погляд, мусили б ствердити протилежне до своєї назви. Та на практиці нашого постколоніального сьогодення лише підтверджують рацію існування в Україні пам’ятників першої категорії.
До таких пам’ятників бездержавності 2 категорії належить пам’ятник УПА в Харкові. Є ще там маленький, скромненький дерев’яний хрест жертвам Голодомору, що його неукраїнець Добкін постійно намагається винести за межі міста, мовляв, саме там помирали з голоду люди, а у місті, де здебільшого жили його одноплемінники, доволі непогано в той час харчувалися. І от лихо!.. «Знесено і вкрадено пам’ятник УПА». Де ж тепер наші щирі патріоти будуть організовано проливати сльози за «гірку долю України»?.. Влада в Україні ніколи не була українською, а в останні роки режим відверто вдався до демонтажу державності, а вони (патріоти) метушаться через те, що у них забирають те чи інше «наплакане» місце, напередодні люб’язно надане окупантами, аби ті могли проводити свої скигління.
Не може бути в Україні ніяких українських пам’ятників, доки стоять ще тут оці істукани, пам’ятники бездержавності. Я вважаю, що хлопці з УПА не образилися б за те, що якийсь окупант зруйнував їх пам’ятник – гадаю, більшою образою їх пам’яті є те, що на одному квадратному кілометрі з монументом на честь УПА у центрі міста на найбільшому майдані Європи стоїть двадцятиметровий ідол комуняцький, який охороняє купа режимоохоронців з безліччю відеокамер. І таких об’єктів в області, та і взагалі в Україні, сотні. Зараз немає вже потреби запопадати перед «етімі мєснимі» і можна нарешті прибрати ці, подразнюючі гідність окупанта, символи української присутності. І що ж на це зазвичай відповідають наші борці-патріоти партійники? Страх! Просто грім і блискавки кидають: «Режим перейшов усі межі! Все, кінець їм… Ми розлютилися! Йдемо скаргу писати Добкіну і головному прокурору!..» Це вам не жарти…
Наша проблема – не януковичі, не путіни… Наша найбільша проблема – це різноманітні «апазиції», які досі продовжують пудрити мозок українцям про те, що вони мають «нарешті здобуту» українську державу. Що нинішнє державоподібне утворення з назвою «Україна» є те, за що боролися і гинули найкращі сини і дочки України. А, насправді, це така ж «українська держава», як і УССР, юридичною спадкоємицею якої, до речі, є нинішня нічийно-космополітична держава Україна. Не боротьбою за пам’ятники зараз треба займатися. Наші вороги діяли правильно і послідовно: вони спочатку зберегли свою державну систему, потім збереглися самі при ній, а коли міцно в ній закріпилися, взялися за пам’ятники. А наші патріоти-державники спочатку пам’ятники взялися встановлювати, потім переконувати самі себе і нас з вами, що у них є держава, а коли час упущено і втрачено сприятливий момент, почали нарікати на підступних і підлих ворогів, які (от негідники!) паплюжать пам’ять про наших героїв.
От коли ми житимемо в державі, яка буде юридичною та історичною спадкоємицею УНР та Акту 30 червня 1941 р., тоді можна вже буде займатися культурно-інфраструктурними облаштуваннями, бо з внутрішнім окупантом буде покінчено. З окупантом треба боротися, а не ділити з ним владу і, тим більше, не вижебрувати у нього ту владу, точніше право прислуговувати їм як клерк. Є три категорії населення: окупанти, колаборанти (або байдуже, пасивне населення) і борці за свободу. Останні не випрошують дозволів на свою діяльність в окупаційної адміністрації і не пишуть скарг на її зловорожі дії в її ж виконавчі органи чи прокуратуру. Когось ще дивує, що після двадцяти років такої «боротьби» ми знаходимося там, де знаходимося?