«НЄСОВЄЦКІЙ ЧЄЛОВЄК»

Читачам, які щиро вважають, що «наша родіна – СССР» та пишаються «общєй історієй» і тому подібним, хочу порадити не витрачати часу на читання цієї статті. Їм варто негайно бігти ностальгувати під прапори симоненків та їм подібної сволоти – різноманітних фашистських угруповань російського походження. Бо якщо вони не відвідуватимуть подібних заходів, то комуністи «со товаріщі» втратять позиції на політичному базарі, не зможуть купувати собі коштовне майно, автівки, інші предмети розкоші, одяг та аксесуари від «кутюр» (як от славнозвісний годинник за 100 тисяч доларів і ремінь за 50 тисяч тих же буржуазних одиниць). Відповідно, втратять інтерес до ідеології, розпустять свої банди, і як наслідок – певний прошарок маргіналів втратить свою «савєцкую родіну», «общую історію» та і взагалі зміст свого існування.

Я з того покоління, для якого 23-го лютого культивувалося як свято зі самого дитинства. Ще у дитячому садочку хлопчики починали усвідомлювати свою причетність до нього. Плюс безліч фільмів, книжок. Плюс паради з великими гарними ракетами. Плюс гарний салют. І, звісно, подарунки і вітання маленьким і дорослим чоловікам. Взагалі – приємні спогади.

Я теж служив в армії. Почав у 91-м році ще в совєцьких військах, відповідно дослужив вже в російських (бо призивався в Росії, де на той момент мешкав з батьками). Ще такий цікавий факт: з 20 хлопців мого класу в армії служило лише троє.

Я не шкодую за жодним днем своєї служби. Я пишаюсь тим, що служив, а не «відкосив». Багато чого було і сумного, і веселого, жахливого і не дуже. Були нові враження і відкриття. Була дружба і ворожнеча. Були люди і гидота в людській подобі. Було кілька «чужих» війн. Був страх і перемога над ним. Словом була непроста школа. Школа життя. В моїх спогадах залишилися лише люди, події й емоції. Жодного совкового сміття. Жодної ідеології. Жодних прапорів.

Як не дивно, не любити 23 лютого я почав вже під час служби. Служив я в Прикордонних військах, решту військ (крім десантури, яку поважали) там називали «шурупами» (напевно, тому, що в ті часи в них ще були пілотки, які при погляді зверху нагадували головку шурупа). А ще в нас вже були камуфляжі, а в них – убога «хебешка». Якщо хтось у цей день отримував відкритку «з 23 фєвраля», це (нехай напівжартівливо) вважалось «западлом», бо ми мали 28 травня. Але це зовсім інша історія.

Я не визнаю 23 лютого святом, бо я – Українець, а не «совєцкій чєловєк»!

В історії незалежної України 23 лютого як свято знову з’явилося з подачі Кучми у 99-му. Мотиви його зрозумілі – «підмахнути» Росії, яка на той час після тривалих, але непродуктивних пошуків «нової національної ідеї» вирішила трохи причухати і модифікувати стару, комуністичну, повертаючись до совкової риторики, символіки та свят, і, відповідно, 23 лютого з 1918 і понині відзначається в Росії як військове свято – по суті «день радянської армії».

**Історична довідка: **Згідно совєцкої (і російській) міфології, 23 лютого 1918 року більшовицька армія героїчно билася з німцями і отримала неабиякі успіхи. Міф було створено, щоб приховати ганебну правду. Насправді все було точно навпаки: в цей період більшовицькі війська зазнавали суттєвих поразок, стан на фронтах був настільки загрозливим, що взяття німцями тодішньої столиці – Петрограду – очікувалося впродовж кількох місяців (як відомо, 26 лютого було прийнято рішення про перенесення столиці до Москви). Зрештою, «героїчні» події довкола цього дня закінчилися підписанням 3 березня 1918 року невигідного Росії «Брестського миру». В час сучасних інформаційних технологій скептичним читачам перевірити цю інформації допоможе Інтернет.

Як на мене, це так само дивно, як би Німеччина святкувала головне військове свято своєї країни 8 травня, а Японія – 6 чи 9 серпня.

І вже зовсім незрозуміло, чому нам, українцям, слід святкувати цей день. По суті – свято сусідньої держави, яка в той час, коли це свято виникло, вела війну проти нашого народу, на нашій землі! Совєцка армія виникла у 1917 році, її формування йшло переважно в Росії. А її місія полягала у втіленні людожерських планів більшовиків, тобто виключно для знищення опору комуністичній диктатурі на власних і окупованих територіях. Не обов’язково бути істориком, щоб зрозуміти, що ледь не кожна сім`я в сучасній Україні так чи інакше зазнала на собі комуністичних репресій. Дії більшовицької армії щодо України можна кваліфікувати лише як збройну агресію.

Та армія, як не крути, насамперед була знаряддям тоталітарного режиму. А потужний апарат брехливої совєцкої пропаганди (і його прямий нащадок і модифікований аналог – російський) в найкращих шахрайських традиціях, щоб забезпечити лояльність до режиму, спекулював і спекулює на почуттях людей, використовуючи святі матерії: «подвиг героїв», «наші діди проливали кров» і так далі. Але хто має розум, розуміє: не пролилося би стільки крові, якби не той режим.

Будь-яка «толерантність» до проявів комунізму – чи то у вигляді їх «свят», чи будь що інше – зрада пам’яті жертв того режиму. І, по-друге, підігравання сучасній політиці Москви, яка марить «відродженням» мертвого монстра – «СССР».