“НЕ БУЛО Б НАС – НЕ БУЛО Б СЬОГОДНІШНЬОЇ ДЕРЖАВИ”
Присвячується до 100-річчя народження провідного діяча ОУН та УПА О. Польового
Тернопільська земля славиться своїми синами і дочками, які за свій героїзм та жертовність записані золотими літерами в історію національно-визвольної боротьби за УССД. Одна з яскравих сторінок цієї боротьби – націоцентричний державницький рух ОУН та УПА. Наші земляки в цей період були авангардом у боротьбі, без таких імен, як Ярослав Стецько, Дмитро Клячківський, Дмитро Мирон, Ярослав Старух, Василь Турковський, Петро Федорів, Галина Дидик, Василь Бей, Володимир Якубовський, Петро Хамчук та багатьох інших провідних і рядових членів збройного підпілля наша історія була б неповноцінною…
Одною з яскравих особистостей був провідний діяч ОУН та УПА Омелян Польовий. Омелян Польовий – “Остап”, “Очерет”, “Данило”, “Якір”, “Іван”, “Боднар”, “Євстахій Іванович” народився 3.01.1913 р. в с. Яргівці Зборівського району Тернопільської області.
З 1926 р. навчався в гімназії м. Тернополя, у 1929 р. заарештований польською поліцією за участь у мітингу на вшанування пам’яті загиблих у національно-визвольній війні козаків Богдана Хмельницького та виключений з гімназії. У 1931 р. О. Польовий виїхав до м. Рогатин і вступив на навчання до малої семінарії, у 1932 р. вступив до ОУН.
Восени 1933 р. він знову був заарештований і відсидів у в’язниці два місяці за участь у створенні українських шкіл для дітей, що було заборонено польською владою. Восени 1935 р. вступив на навчання до Духовної академії у Львові, яку закінчив і залишився працювати робітником у «Маслосоюзі». У цьому ж році склав екстерном іспити за сім класів і був призваний на військову службу до польської армії, де служив у 74-у стрілецькому полку. У 1938 р. був заарештований за підозрою у розповсюдженні листівок ОУН і перебував до червня 1939 р. у Золочівській тюрмі, де познайомився з чільним діячем ОУН Іваном Когутом («Байдою») зі с. Августівка Козівського району, за рекомендацією якого після звільнення очолив Зборівський повітовий провід ОУН.
12 лютого 1940 нелегально перейшов радянсько-німецький кордон та дістався міста Кракова, де познайомився із відомими українськими націоналістами та був призначений керівником політканцелярії ОУН у Кракові 1940-41 рр. У травні 1941 р. виїхав до м. Найгаммер (Німеччина) та вступив до створеного українського куреня “Нахтігаль” (Соловей), який очолив сотник Роман Шухевич.
На початку радянсько-німецької війни Омелян Польовий разом з куренем був у Львові, Тернополі та інших містах України.
18 жовтня 1941р. – Меморандум українських куренів “Нахтігаль” (Роман Шухевич) та “Роланд” (Євген Побігущий), підписаний усіма вояками легіону, до Головного командування німецької армії з вимогами: визнати проголошення самостійної України, негайно звільнити Степана Бандеру та Ярослава Стецька, політичних діячів ОУН та членів українського уряду. Там також було сказано: “Вояки легіонів присягали на вірність Україні, тому присягати іншій державі не можуть”. За такі вимоги командири і вояки куренів були заарештовані та знаходились під наглядом. 21 жовтня 1941 р. кожен солдат батальйону особисто підписав контракт служби в німецькій охоронній поліції 201 батальйону шуцманшафту, який передбачав службу на території Білорусії. О. Польовий був чотовим цього батальйону. 1 грудня 1942 р. термін дії контракту закінчився, і учасникам легіону німецьке командування запропонувало присягнути на вірність Адольфу Гітлеру та продовжити службу. Сотник Р. Шухевич та вояки батальйону відмовились від присяги, після чого розпочались арешти старшин батальйону. Більшість вояків перейшло до УПА, в тому числі і О. Польовий.
У 1943 р. провід ОУН направив О.Польового в Карпати в ранзі хорунжого, де він був командиром вишкільної сотні УНС (Українська Народна Самооборона). В кінці 1943 р. О. Польовий був організатором та командиром УНС на Дрогобиччині.
У грудні 1943 р. Командир УНС Олександр Луцький (“Беркут”) направив хорунжого “Остапа” організовувати УНС на Тернопільщині, а згодом командир УПА-Захід Василь Сидор (“Шелест”) призначив О. Польового командиром Військової округи-3 “Лисоня” в УПА-Захід. 26 січня 1944 р. О. Польовому присвоєно звання поручник УПА.
За безпосереднім командуванням О. Польового ВО-3 “Лисоня” провела ряд визначних боїв. 05 вересня 1944 р. біля с. Липиця Горішня на Рогатинщині курінь УПА під командуванням хор. Омеляна Польвого (“Остапа”) здійснив засідки на колону більшовиків, які понесли втрати 70 вбитими і пораненими, повстанці втратили чотири вояки вбитими і три пораненими. 06 вересня 1944 р. У Словятинських лісах на стику Підгаєцького та Бережанського районів курінь УПА к-ра О. Польового (сотня “Лісовики”, к-р Іван Юхнович (“Кок”), сотня “Рубачі”, к-р Ковальчук (“Ворон”) та підстаршинська школа, к-р Василь Гладун (“Чос”)) звів бій з військами НКВД, які понесли втрати понад 100 вбитими і пораненими, повстанці втратили 5 бійців вбитими і 12 пораненими.
17 вересня 1944 р. біля с. Поручин на Бережанщині за участю ВО-3 “Лисоня” (курінь “Остапа” та курінь Володимира Якубовського “Бондаренко”) відбувся бій з більшовиками, які втратили 52 вбитими. Повстанці отримали трофей: 3 кулемети, амуніцію, медикаменти та іншу зброю. Через годину більшовикам прийшла допомога – 150 енкаведистів. Після тяжкого бою повстанці пішли у наступ та захопили с. Біще, відбили 150 арештованих людей. Більшовики втратили 105 вбитими та більше сотні пораненими, повстанці – 3 вбитими та 7 пораненими.
27 вересня 1944 р. біля с. Альбанівка Зборівського району курінь УПА звів важкий бій з більшовиками, які втратили понад 40 вбитими і пораненими. У цьому бою О. Польвий “Остап” був поранений, командування ВО-3 “Лисоня” перейняв крайовий начальник штабу В. Якубовський (“Бондаренко”).
У 1945р. командир УПА-Захід Василь Сидор (“Шелест”) призначив О. Польового старшиною для спеціальних доручень ГВШ УПА-Захід.
Заарештований Омелян Польовий у Львові працівниками МДБ 1 квітня 1946 р., засуджений до смерті, заміненої на 25 років таборів. У 1964 та 1966 рр. О. Польового привозили в Івано-Франківськ, Львів, Тернопіль, Київ і примушували покаятися. Кадебісти возили його підготовленими місцями УРСР, показували, як Україна “розцвітає” і намовляли, щоб написав заяву-покаяння.
Привозили його також до рідного села. Та і тут О. Польовий відмовився каятися в присутності односельчан. “Мені каятися немає в чому перед своїм народом, не завинив я ні на йоту”. Посіпаки від влади не дали змоги закінчити йому мову і повезли назад у мордовські табори на каторгу. 15 червня 1971 р., відбувши 25-ти річне ув’язнення, О. Польовий вийшов на волю. Проживав у м. Тернополі, працював у одній із лікарень міста санітарем, кочегаром котельні та на інших роботах, щоби мати стаж для пенсії.
У часи національного відродження 1989-91 рр. якось у легендарного полковника “Остапа” запитали, чому не займає активної позиції в сьогоднішніх перетвореннях, у теперішній мирній боротьбі? Відповідь була прозаїчною: «Нинішніми перетвореннями керують вчорашні будівничі світлого комуністичного майбутнього. Через те очікувати швидких змін не слід, їм допомога таких, як я, непотрібна, а повертатися до тих методів розбудови держави, які мені властиві, не час». На запитання, чи не жалкує за прожитими роками, чи не хотів би щось змінити у житті, якби вдалося його повторити, відповів так: “Я щасливий, що жив і боровся за волю України. Якби довелося прожити друге життя, я знову посвятив би його реалізації національної ідеї, провідним лозунгом якої залишається: Бог і Україна”.
«Скільки було спокус, погроз, скільки сумнівів у друзях і побратимах, та жодного щодо життя, присвяченого боротьбі… Наші жертви не були даремними. Не було б нас, не було б сьогоднішньої держави», – вважав “Остап”.
У червні 1999 р. не стало одного з визначних діячів ОУН-УПА полковника Омеляна Польового. Вся Тернопільська громада поводила його в останню дорогу, представники ВО “Тризуб” ім. С. Бандери виконували місію почесної варти та несли тіло героя на Микулинецьке кладовище м. Тернополя, де його й було поховано.
Герої не вмирають, вони залишаються назавжди в пам’яті народу: у Тернополі на честь Омеляна Польового названа вулиця та встановлена меморіальна дошка.