РОЗВИТОК НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
Доповідь на VІІ Великому Зборі ВО “Тризуб” ім. С.Бандери
“650 літ бездержавності, денаціоналізації, полонізації та русифікації.
Довгі десятиліття голодоморів і нещадного терору. Найстрашніші війни і найжорстокіші окупації. Цілеспрямоване і тотальне винищування політичного, інтелектуального і духовного проводу нації.
Наполегливе насаджування чужих мов і культур, нікчемних вартостей і згубних ідей. Культивування пияцтва і яничарства, холуйства і аморальності. Наркотизація свідомості, викорінення традицій, розпорошення по чужині. Смертоносні Чорнобилі…
А народ є! І як тільки слабне кістлява рука окупанта на його горлі, він хрипить: “Ще не вмерла Україна…” Воістину, живий наш Бог, і ще не вмерла козацька мати! Це Він створив нас саме українцями, і да святиться воля Його на віки віків!”.
Василь Іванишин, “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху”.
Шановні друзі й подруги, побратими по Боротьбі за УССД!
Щоб охарактеризувати становлення та перспективи розвитку українського націоналістичного руху на сучасному етапі, необхідно визначити, що власне ми розуміємо під поняттям націоналізм та націоналістичний рух.
Підвалини українського націоналізму в поетичній формі заклав український Пророк і Предтеча Тарас Шевченко. У своєму безсмертному “Кобзарі” він відкрив ті національні імперативи, які стали основою для подальшого розвитку ідеології націоналізму та творення на його базі організованого націоналістичного руху. Вершиною цього процесу стало творення та практична діяльність національного військово-політичного ордену – ОУН.
Отже, впровадження в життя витвореної Т.Шевченком та розвиненої в інтерпретації ідеологів, теоретиків й практиків українського націоналізму (М.Міхновського, Д.Донцова, Є.Коновальця, С.Бандери, Р.Шухевича, Я.Стецька, П.Полтави, С.Ленкавського та інших) української Ідеї та Чину і є розвитком націоналістичного руху як у минулому, так і на сучасному етапі боротьби за УССД. Тому усі ті організації, що стоять на тих засадах, власне і є націоналістичним рухом, усі інші – або наближені до нього, або утворені ворожими закордонними центрами з провокативними цілями.
Сучасний етап треба розділити на кілька періодів:
1988-1991 рр. – прояви неорганізованого націоналізму у боротьбі за незалежність України. Поява перших сучасних націоналістичних праць;
1991-1998 рр. – повернення в Україну Проводу ОУН, створення КУН, “Тризуба” ім. Бандери та низки інших фасадних структур. Перші репресії проти націоналістів-бандерівців;
1998-2001 рр. – програш на виборах до ВРУ “Національного фронту”, відмова націоналістичних організацій від націоналізму в інтерпретації С.Бандери (окрім Братства вояків ОУН-УПА і “Тризуба”). Творення “Тризубом” сучасної ідейно-політичної платформи та пошук партнерів і запропонований ним “третій шлях” під час кучмівського скандалу;
2001-2004 рр. – створення “Тризубом” “Програми реалізації національної ідеї в процесі національного державотворення” і залучення до її реалізації інших політичних організацій. Безрезультатні спроби об’єднати весь правий спектр українського державницького політикуму;
2004-2010 рр. – після грандіозної політичної авантюри – “Помаранчевої революції” – масовий ріст національної свідомості серед широких народних мас, введення в політикум витворених “Тризубом” понять: “режим внутрішньої окупації”, “національна держава”, “національна ідея”, “національна революція”;
З 2010 р. дотепер – узурпація промосковськими силами влади в Україні, початок масових репресій та творення на основі ідей і структур “Тризуба” організованого революційного націоналістичного руху.
Отже, початком сучасного етапу націоналістичного руху є новий виток боротьби за Незалежність України з осені 1988-го до 1 грудня 1991-го року. Це був час широкого підйому народних мас та спонтанного, неорганізованого націоналізму, закладеного у їхній підсвідомості.
Тоді, під час горбачовської відлиги, з політичних концтаборів вийшли політв’язні-дисиденти і створили рух опору комуністичній партії та розпочали боротьбу за соціальні та національні права. Спочатку була утворена радикальна організація УГС і більш масова – Рух, а також низка інших громадських організацій, як Товариство української мови ім. Т.Шевченка, “Меморіал”, УНС. На початковому етапі, на відміну від попередників націоналістів-бандерівців, тодішні лідери – дисиденти-демократи не ставили мети боротися за цілковиту незалежність України і творити УССД, а за конфедерацію з майбутньою демократичною Росією. Навіть у назві Народний Рух України була горбачовська приставка – “за перебудову”.
Але не так сталося, як гадалося! У низові структури цих організацій влилася більшість національно зорієнтованих борців, які поставили чітке завдання: боротися за цілковиту незалежність України та її вихід зі складу імперського СРСР. Величезну роль у цьому процесі відіграли ветерани ОУН-УПА. Хоча ці люди у свій час не належали до найвищого керівництва, їхній авторитет у впроваджені національної ідеї у цей час був незаперечний. Тому саме оцей, неорганізований націоналістичний рух у пробуджених масах на низах забезпечив отому дисидентському “рухові” здобуття Держави.
Одночасно з політичними гаслами велася боротьба за збереження української мови та відродження національних церков УГКЦ та УАПЦ. На цій основі створюються перші націоналістичні програмово-ідеологічні праці “Мова і нація” та “Українська Церква і процес національного відродження”. Автором обох творів тоді був відомий на Львівщині ідеолог-теоретик, а згодом і практик відновлення в Україні діяльності всеохоплюючого організованого націоналістичного руху, доцент Дрогобицького педуніверситету Василь Іванишин.
Державу Україну українці здобували як Національну і Соборну. Але на цьому першому етапі, коли стихійний націоналізм змусив керівництво Руху та УГС-УРП піти на проголошення боротьби за самостійність України, відбулися й інші події: перше засилля ліберальних ідей так званого демократичного, а насправді сатанинсько-глобалістичного Заходу. Ніхто з тодішніх, баранізованих цими ідеями лідерів-демократів не ставив питання: “А якою має бути незалежна Україна? Національною чи космополітичною? Що стане основою ідеології державного будівництва? Яке місце у цій державі займе корінна українська нація та кримські татари? Як поступити з представниками національних меншин?” Для них було головним, “аби була демократія”, за що в майбутньому поплатяться і вони, а з ними і весь український народ. Ще древні римляни казали: “Краще, коли лев керує стадом баранів, ніж баран керує зграєю левів”. Тодішні барани не захотіли відчути волелюбну левову вдачу власного українського народу.
Із здобуттям незалежності Україна через ідейне виродження і політичне холуйство демократів не стала національною державою. Зовнішню окупацію за короткий час підмінила внутрішня, при чому як московського, так і американо-європейського походження, і ми, за висловом Кравчука, “маємо те, що маємо”. Тобто, у 1991-му році закінчується перший етап відродження та становлення майбутнього націоналістичного руху, відновлюється боротьба за українську Україну.
Після Всеукраїнського референдуму 01.12.1991 р. завершується перший етап, становлення націоналістичного руху під сучасну пору. Він дав значну частину людей з народних мас, про які у часи московсько-більшовицької окупації ніхто не знав і не відав. Вони дальше продовжували боротьбу і почали осмислювати, чому отой другий, “державницький” період, з 1991-го року і далі, не дав тих позитивних результатів, які отримали народи Прибалтики та країни т.зв. “Варшавського договору”. Ці активні люди, випробувані часом у горнилі боротьби й стали тим стержнем, на основі якого твориться націоналістичний рух сучасності.
Другий етап, уже в умовах незалежності, розпочався з поверненням в Україну Проводів обох ОУН – бандерівської-революційної та мельниківської. Керівництво ОУН(м) з перших днів розпочало творення різноманітних структур (Фундація ім. Ольжича, Об’єднання студіюючої молоді “Зарево”, Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги тощо) та одразу пішло на співпрацю з владою в особі Президента Л.Кравчука і передало йому клейноди УНР, чим легітимізувала його в очах західних держав та частини українського суспільства.
Керівництво ОУН(р) пішло дещо іншим шляхом. Окрім розповсюдження націоналістичних часописів та іншої літератури, воно почало творити низку фасадних структур: Братство вояків ОУН-УПА, Лігу українських жінок, науково-просвітницькі товариства ім. Міхновського та Ващенка. Але головним своїм творінням ОУН вважала політичну партію Конгрес Українських Націоналістів, через яку намагалася привести націоналістів до влади. Час розставив усе на свої місця: усі вони, на жаль, через припинення боротьби за національну державу, а лише за посади в цій державі опинилися на марґінесі (хоча у 1994 році здобули більше десятка мандатів у ВРУ та більше тисячі на місцях).
А тоді, коли тільки ОУН поверталася на рідні терени, вірилося, що вона зуміє відновити організовану націоналістичну діяльність, накине залізну сітку на Україну, вкотре поведе за собою народ, довершить недовершену демократами-лібералами національно-визвольну боротьбу. На жаль, не судилося, бо настанова на ідейний чортополох, принесений з чужого поля, відмова від революційних методів боротьби і паразитування на славі своїх попередників – це шлях у нікуди.
Це повинно стати уроком для усіх нинішніх політиків, хто думає і в подальшому орієнтуватися не на національну ідею, а на політичного лідера, хто в основу ставить партійщину, а не орденську сутність боротьби – їх чекає політичне банкрутство.
Одразу після грудневого референдуму і розвалу СРСР в Україні за допомогою різних закордонних спецслужб твориться низка псевдонаціоналістичних організацій, а в інших – йде заміна керівництва на своїх агентів. Це робиться для дискредитації ідеології українського націоналізму, його розпорошення та створення організаційних пасток-фантомів для радикально налаштованої молоді (ОУН в Україні, ОУН легалізована, СНПУ, “Патріот України”, осередки РУНвіри). Наприклад, з самого початку своєї діяльності СНПУ намагалася позиціонувати себе як месіанський загальноєвропейський рух. 19 листопада 1995 р. під час презентації у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької представники СНПУ заявили: “У зв’язку з перспективою масової деградації людей і цілих народів, ми є останньою надією білої раси і людства взагалі…”. На виборах Президента України 1999 року інша організація – ДСУ виступила з підтримкою колишнього КДБіста Євгена Марчука. Рядове членство цих організацій не можна звинувачувати у їхньому виборі, у своїй більшості це були національно зорієнтовані патріоти, які, через брак знань, наївно повірили своїм провокаторам-поводирям. Ці організації, хоча й багато нашкодили, не виконали програми-максимум своїх хазяїв, які мали за мету підмінити організований націоналістичний рух його безідейним сурогатом, керованим маріонетками-провокаторами.
У цей невизначений та ідейно вихолощений час у світ виходить архіважливий твір, цілісна націоналістична державотворча програма, яка донині актуальна і є настільною книгою для кожного бандерівця-революціонера. Це чергова праця Василя Іванишина “Нація, державність, націоналізм”. Вона була адресована всьому тодішньому українському політикуму, незалежно від політичних поглядів та ідейних переконань. У ній він чітко вказав на помилки тодішніх “батьків народу”, які всі, ніби за помахом чарівної палички, почали боротьбу з націоналізмом, передбачив можливу внутрішню окупацію, довів необхідність творення власної національної ідейної бази у державотворенні, демонтажу існуючої радянської системи влади та перспективу національного народовладдя. Але демократи вкотре не прислухалися.
Зате прислухалися інші. На основі викладених В.Іванишиним арґументів, застережень та перспективних пропозицій 14.10.1993 р. Провід ОУН створив ще одну націоналістичну структуру, організацію орденського типу – “Тризуб” ім. С. Бандери, яку друг Василь за розпорядженням Голови Проводу ОУН Слави Стецько сам і очолив. “Тризуб” під гаслом “Бог! Україна! Свобода!” одразу ж став впливовим фактором у націоналістичному середовищі, асоційованим членом Братства вояків ОУН-УПА.
“Тризуб” – організація націоналістична, а тому її ставлення до демократії (як і до всіх інших явищ суспільно-політичного життя) випливало з життєвих потреб нації, з української національної ідеї, з ідеології українського націоналізму, з революційної практики ОУН, з аналізу внутріполітичних і геополітичних реалій, у яких перебуває Україна.
Організація чітко розрізняла два поняття: нинішня космополітична демократія і реальне українське національне народоправство (народовладдя).
Перше – це фіговий листок, який надійно прикриває антинародну, антиукраїнську суть законодавства і, отже, політики нинішньої держави, як щит на фасаді одного з урядових будинків прикриває національним гербом (тризубом) герб більшовицької імперії.
Про друге – національне народоправство (народовладдя) – Степан Бандера висловився чітко й однозначно. Так, ще в 1950 році на запитання, до якого державного ладу змагає ОУН, він заявив: “До народоправства і соціальної справедливості… В українській державі український народ свобідною волею має вирішувати сам про її державний і суспільний устрій”.
“Тризуб” миттєво розбудувався по всій Україні і заклав передумови творення організованої націоналістичної системи – так званої “теорії птаха”, де національний політичний орден ОУН був її тулубом, а політична партія КУН та орденська організація “Тризуб” її крилами. І це одразу ж дало перші результати. У 1994 р. у Верховну та інші ради було проведено своїх представників. На боротьбу з антиукраїнськими силами та захист громад, трудових колективів, громадсько-політичних організацій, а інколи й національно-зорієнтованих людей влади було проведено цілий ряд націозахисних та політичних акцій на Закарпатті, Буковині, Волині, Києві, Наддніпрянській Україні, Запоріжжі та Слобожанщині. Нормою життя Організації стали численні польові вишколи членства, чітке забезпечення охорони та порядку під час Всеукраїнських прощ у с. Зарваниці та інших відпустових місцях, пропагандивні рейди, охорона мітингів та демонстрацій, участь у різних святкуваннях, захист церковних громад.
Особливий резонанс викликали:
кримський пропагандивний похід під керівництвом тодішнього курінного Дмитра Яроша у 1995 р.;
півтисячний маршовий похід “Тризуба” разом з ветеранами ОУН-УПА та козацтва Києвом на Покрову в 1995 р.;
більше тисячі бойовиків у строю під час Прощі у Зарваниці в 1996 р.
Про “Тризуб” заговорили відомі державні мужі, політики, громадські діячі, інтеліґенти, духовенство, діаспора, з особливим шануванням ставились ветерани ОУН-УПА та політв’язні. На Великому Зборі ОУН у 1996 р. “Тризуб” ім. С. Бандери було визнано репрезентантом молодіжної та націозахисної політики в системі націоналістичного руху.
Але так довго не могло бути. З двох причин.
Першою і головною причиною було різне бачення політичної ситуації в Україні, а особливо шляхів вирішення тих проблем, які все більше виникали. Діаспорне керівництво ОУН надавало пріоритет політичній партії КУН. Воно не могло второпати, що насправді українська національна держава ще не здобута і що подальшу боротьбу за неї треба продовжувати революційним шляхом.
Також потрібно творити нову концепцію участі націоналістів у владних структурах, нові ідейні засади українського націоналізму у часи, коли зовнішню окупацію замінила внутрішня і під національними символами триває тотальна боротьба за знищення українців як окремої нації на свої батьківській землі. Тому воно намагалося американізувати, європеїзувати, демократизувати Україну, ведучи боротьбу лише парламентськими методами за правилами, гри нав’язаними противником. Воно доводило, що те державне утворення, кероване червоними, привілейованими представниками нацменшин, сексотами КДБ, криміналітетом з його першими олігархами і є та Україна, за яку боролися наші попередники, лише її треба наповнити українським змістом.
Тому протистояння у боротьбі ідей у націоналістичному таборі було неминучим. У 1998 р., після того, як трійця КУН-УРП-УКРП під назвою “Національний фронт” зазнала повного фіаско на виборах ВРУ, шляхи “Тризубу” і КУНу розійшлися. Тоді з лексикону українського політикуму, в тому числі й тих, хто вважав себе націоналістами, почали зникати терміни “національна ідея”, “національне відродження”, “національно-визвольна боротьба”, “національна держава”. Відстоювати Шевченків націоналізм та творити нові, сучасні, адекватні до внутрішніх та геополітичних обставин ідеї, форми і методи боротьби продовжував лише створений “без вєдома і вліянія” бандерівський “Тризуб”, непоступний у своїх принципах і переконаннях.
Другою причиною стало тотальне переслідування кучмівським режимом членства “Тризуба”, яке не припинялося, починаючи з весни 1996 до осені 1999 р. Профілактичні бесіди із студентством, звільнення з роботи, обшуки, арешти, суди, тюрми, сутички з “лівоохоронними” органами, а також політичні наклепи колишніх соратників по РУХу стало звичним явищем для націоналістів-бандерівців. Це лише скріпило дух організації, перевірило на стійкість її провідне членство, відкинуло той баласт, що не готовий був до такого повороту подій. Тоді Організація за підтримки громади, духовенства, частини національно-зорієнтованих політиків, народних депутатів, представників діаспори з усього світу вистояла і продовжила боротьбу вже у нових умовах. На цьому етапі “Тризуб” втратив свого побратима, курінного Волинського куреня, підполковника Богдана Климчука.
А Україна з 1991 до 1998 рр., також шляхом фізичного знищення, втратила інших провідних націоналістів: Голову Крайового Проводу ОУН Зеновія Красівського, його заступника о. Ярослава Лесіва, політика Романа Купера, військового Ярослава Горошка, лідера студентського руху Володимира Гвоздя. Вони і нині з могил продовжують недовершену Справу Провідника Степана Бандери. Вічна їм слава!
1998-2001 рр. Провідник ОУН Степан Бандера застерігав: “Може бути та сама назва організації, можуть бути ті ж самі люди організації, але якщо змінити ідейні засади і політичну платформу, то це буде цілком інша організація”. В кінці 1988 р. стало зрозумілим, наскільки він був правий. Демократизоване у “вільному світі” керівництво ОУН не зуміло виконати своєї історичної місії, а сама організація в принципі нездатна продовжувати боротьбу революційним шляхом. Після чергового Великого збору ОУН(р) у 2000 р., який чомусь відбувався за кордоном, спроба “Тризуба” налагодити контакти з його новим керівником виявилася невдалою. КУН взагалі вийшов із підпорядкування ОУН, а після смерті Слави Стецько його очолив олігарх Олександр Івченко. Отже, “теорія птаха” добігла до свого логічного завершення.
“Тризубу”, починаючи з осені 1988 р., треба було шукати інші шляхи для продовження системної націоналістичної боротьби. Провідник та Головний командир “Тризуба” розуміли, що будучи “одним у полі воїном”, Організація не може самотужки виконати це завдання. Численні заклики до об’єднання націоналістів, зібрання, наради, конференції, ініційовані як “Тризубом”, так і іншими, результатів не дали. Бо будь-яке політичне об’єднання може бути або механічне, або органічне. Перше – завідома безперспективне, а друге – має мати одну ідеологічну базу, політичну мету й програму дій, хоча може йти до здобуття УССД різними, координованими шляхами.
Для подальшого творення організованого націоналістичного руху “Тризубу” необхідно було, до трьох головних функцій (вишкільної, націозахисної та пропагандивної), взяти на себе ще й політичну. На основі праць і практики боротьби попередників і тогочасних власних напрацювань треба було витворити нову ідейну платформу, ввести в обіг нові політичні терміни та визначення.
Першим таким кроком було перевидання “Тризубом” у 1998 р. праці С. Бандери “Перспективи Української Революції”, випуск якої в Україні Провід ОУН штучно гальмував. Другим кроком стало проведення в кінці 1988 р. “Тризубом”, разом з Тернопільською обласною радою, першої за часи незалежності Всеукраїнської наукової конференції з проблем втілення в життя Української національної ідеї. Вона дала черговий поштовх до подальшого розвитку ідеологій українського націоналізму. Було прийнято рішення усі передвиборчі баталії, коли йде гризня за владне корито, використовувати для популяризації української національної ідеї і прирощення у масах державницького та національного способу мислення. Гасло: “Спочатку листівка, а потім гвинтівка” актуальне й під сучасну пору.
У 1999 р. під час можливого червоного реваншу на президентських виборах “Тризуб” не лише активно протидіяв реваншистам на місцях, але й провів широкомасштабну всеукраїнську націозахисну акцію по всій Україні, до якої залучив усі наявні державницькі сили і став фактором у політичному житті України.
Весною 2000 р. виходить чергова програмна праця Провідника “Тризуба” В.Іванишина “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху”. В ній він вперше в Україні дав чіткий аналіз проведених президентських виборів, вказав на недоліки і можливі обнадійливі перспективи, а головне – ґрунтовно охарактеризував визначення національної держави та показав шлях до її здобуття. Ця праця золотими літерами увійде в історію становлення організованого націоналістичного руху.
Він писав: “…Саме тут слід шукати вихід із зачарованого кола українських бід. І національна революція – це якраз єдиний спосіб вирватись за це коло, обнадіяти народ, зробити його активним учасником державотворення і тим самим уникнути назріваючих соціальних бунтів і революцій, розв’язуючи соціально-економічні вузли в широкому контексті завдань національного дер¬жавного будівництва за формулою: “Від створення і зміцнення національної держави – через забезпечення економічних інтересів нації – до добробуту кожного громадянина”.
Зимою 2001 р. під час акції “Україна проти Кучми” лише три організації не стояли поряд з прапорами соціалістів, очолюваних ворогом України О.Морозом: ОУН(м), Братство вояків ОУН-УПА і “Тризуб” ім. С.Бандери. Під час цієї політичної авантюри членами “Тризуба” було пошматовано і ліквідовано кумачеві ганчірки червоних реваншистів, розігнано як комуністів, так і кучмівських “анархістів”, а головне – запропоновано вихід із політичного тупика, рятівний і перспективний для подальшої боротьби – “третій шлях”. Суть цієї ідеї полягала в тому, що не треба бути адвокатами чи прокурорами в оцінці діяльності влади, а ліквідувати саму владну систему, взяти курс на боротьбу за національну державу і залучити до неї весь український народ. Цією акцією була перегорнута чергова сторінка у творенні націоналістичного руху на Україні. На тлі пропонованих “Тризубом” ідей почали активізуватися інші “теж-націоналістичні” та патріотичні організації й партії.
Вибори до ВРУ весною 2002 р. стали черговим поштовхом до поширення ідеології українського націоналізму в масах. Хоча “теж-націоналістичні” організації попали під вплив “Нашої України” на чолі з В.Ющенком і це дало можливість попасти у ВРУ жменьці його козачків, у правому спектрі українського політикуму почали відбуватися певні, хоча й не радикальні, але зміни. Окреслилося розшарування в безідейних, штучно створених політичних організаціях правого спектру.
Весною 2003 р. вийшла програмова праця В.Іванишина “На розпутті велелюднім”, яка доповнила увесь націоналістичний доробок попередніх років. У ній дано ґрунтовне визначення української національної ідеї. Це дало широкий поштовх для широкого обговорення цієї теми серед національно-зорієнтованого політикуму та запровадження цієї термінології у політичне життя.
“Допомаранчевий” період знаменний у творенні націоналістичного руху ще однією знаменною подією. У 1993 році побачила світ системна фундаментальна праця “Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення”. Хоча була прийнята як програмний документ ВО “Тризуб” ім. С. Бандери лише у 2005 р., вона дала поштовх до активізації діяльності інших організацій, оскільки на фоні пропонованої “Тризубом” програми і закликом до її усестороннього обговорення вони почували себе явно некомфортно. А одна із політичних партій попросила взяти її як основу для своєї діяльності. Так було утворено політичне об’єднання “Рух за націю”.
На VІІ Великому Зборі ОУН приймається рішення про розпуск фасадних структур, тому ОУН(р) починає діяти під ширмою “Центр Національного відродження імені Степана Бандери” як благодійна громадська організація і остаточно втрачає свою орденську сутність.
У лютому 2004 р. на ІХ з’їзді розколена й ідейно збанкрутіла СНПУ змінює назву на Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, видаючи себе за єдину силу українців. Поступово колишня “соцнацівська” риторика ВО Свобода, під тиском обставин та поширенням впливу ідеологічно-програмових праць членства ВО “Тризуб” ім. С.Бандери, наближається до націоналістичної, і це тішить.
З наближенням чергових президентських виборів-2004 усі організації почали творити для нації новоспеченого кумира, політичну ікону Віктора Ющенка. “Тризуб” вкотре застерігав політиків від того, що вони бездумно підтримують людину, яка ігнорує право українців на національну державу і тягне націю, за висловами самого Ющенка, в новий глобальний світ. Що через рік усі думатимуть про нього так, як ми думаємо вже нині, бо його “десять кроків на зустріч людям” – це зовсім не “декалог” українського націоналіста. Але вкотре не допомогло, і ті, що безмежно зачарувалися, згодом гірко розчарувалися. Тоді членам Організації, а особливо молодому її поповненню, довелося пережити не одні незаслужені нарікання у свою сторону, але витримали і під час “помаранчевої революції” на Майдані, як у організаційному, так і в ідейному аспекті показали себе із найкращої сторони.
Після “помаразму” ВО “Тризуб” цілеспрямовано проводив розбудову своїх націоналістичних структур, різнопланові акції, пропагував орденський шлях боротьби, випускав часопис “Бандерівець”, створив найкращий націоналістичний сайт з однойменною назвою, закликав до консолідації національно-патріотичних сил, боровся проти ворожих проросійських організацій, ліквідовував пам’ятники більшовицького минулого, проводив десятки різнопланових вишколів, захищав від рейдерських атак попів Московського патріархату українські церкви, долучався до антиімперської діяльності.
Було наведено робочі контакти з керівництвом ОУН(м) та ВО “Свобода”, РУХом за єдність, членами УНА-УНСО та домовленості про співпрацю на окремих відрізках націоналістичної діяльності. Організація брала участь у багатьох теоретичних конференція з проблем становлення націоналістичного руху.
У цей час “Тризуб” активно включився у боротьбу проти засилля в Україні прозахідних демоліберальних ідей та їхніх носіїв, які, прикриваючись правом людини, почали “десакралізувати” (Л.Костенко) наших національних геніїв, аберувати християнство, насаджувати культ сексуальної розпусти, вседозволеності, гомосексуалізму, гендерних законів. Цей захід частково був підтриманий членством інших молодіжних організацій і частиною духовенства. Було зірвано презентації содомітської літератури, покази сатанинських фільмів у кінотеатрах, спалено тони антихристиянських сектантських часописів.
Особливо дошкульними для цієї сатанинської наволочі виявилися праці націоналістів Петра Іванишина, Олега Багана, Богдана Червака, Івана Кілика. Тоді ж вийшли твори В.Іванишина “Рецепція благовістя”, “МАЙДАН-2 чи плацдарм української свободи?”, “Кримський вузол” та інші актуальні праці й статті Дмитра Яроша, Віктора Сердульця, Ростислава Винара, Андрія Стемпіцького, Івана Сути, Євгена Філя, Ігоря Іванченка, Зіновія Багрія, а згодом представників молодшої ґенерації – Андрія Тарасенка, Ігоря Загребельного, Сергія Борисенка, Юрія Пономаренка.
У травні 2007 року за ініціативи “Тризуба” на Тернопільщині був створений Міжнародний Антиімперський фронт, участь у якому взяли представники поневолених народів колишнього СРСР, Туреччини та Польщі. Було проведено перші скоординовані акції на територіях різних держав Європи та Азії.
7 травня 2007 р. ВО “Тризуб” ім. С.Бандери і весь націоналістичний рух зазнали однієї із найбільших втрат: перестало битися полум’яне серце його новітнього ідеолога, аналітика, публіциста та теоретика полковника Василя Іванишина – “Столяра”. Це непоправна втрата. Його праці за своїм значенням стоять на рівні з працями Д.Донцова, С.Бандери, Я.Стецька і не лише нинішнє, але й майбутні покоління будуть користуватися його творчим доробком. Із втратою Провідника виникла необхідність творення “Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова”, яку очолив науковець Олег Баган. А сама організація стала структурним підрозділом організованого націоналістичного руху.
Восени 2007 р. “Тризуб” підтримав ВО “Свобода” на позачергових виборах ВРУ та дав згоду на пропаганду окремих тез зі своєї програми. У 2009 р. членами “Тризубу” і КУНу було проведено резонансну акцію з пошкодження пам’ятника ідола Лєніна на Хрещатику. Дії націоналістів починають набирати все більш масового і радикального характеру. Визрівала ідея творення ще однієї політичної організації нового типу. Її теоретичні обґрунтування та розробку ідейно-програмових засад, базованих на конкретному досвіді боротьби в умовах режиму внутрішньої окупації вже згодом виклав у своїй праці “Українська революція: ХХІ століття” тодішній Головний командир, а нині Провідник “Тризуба” полковник Дмитро Ярош. Розпочалася активна діяльність та численні переговори щодо її створення.
З 2010 року “Тризуб” єдиний не визнав приходу нової влади на чолі з пРезидентом В.Януковичем і почав активно їй протидіяти. Члени Організації прийняли найактивнішу участь під час Податкового майдану.
У цей час “Тризуб” творить ще одну націоналістичну гілку – “Жіночу січ”, яка стає його структурним підрозділом. Вона відіграла чи не найбільшу роль у розповсюджені правдивої інформації під час масових арештів провідного членства Організації у січні 2011 року.
Цей масований удар по “Тризубу” був відповіддю московського режиму на націоналістичний чин Організації – спиляння голови ідолу Сталіна у Запоріжжі, що був цинічно поставлений біля свого партійного кубла місцевими комуністами. Це була перша масована спроба залякати суспільство, поставити його на коліна, змусити скоритися бандформуванню під назвою Партія регіонів.
На захист тризубівців та інших національно-свідомих політиків, священиків, науковців, журналістів, письменників, яких почав переслідувати антиукраїнський режим, встала вся свідома Україна. Спланований у Кремлі план боротьби з націоналізмом тоді провалився, але чи надовго?
Робота зі створення УПО “Тризуб”, найактивніша діяльність ВО “Тризуб” ім. С.Бандери, НІЦ ім. Донцова, “Жіночої січі” та залучення до боротьби членства інших організацій – пріоритетний напрямок у становленні організованого націоналістичного руху під сучасну пору. На основі цієї боротьби із відданих і вишколених кадрів відродиться Національний Орден для виконання тієї місії, яку проголосила ОУН у 1929 році.
Степан Бандера заповідав: “Шукайте й вишколюйте революційні кадри і кидайте їх в боротьбу. Боротьба кує кадри, а кадри розгортають боротьбу, роблять її масовою і всеохопною”.
Чого усім нам бажаю.
Слава Україні!
Підполковник Іван Сута