НАДПАРТІЙНІ ТА ПОЗАПАРТІЙНІ СТРУКТУРИ ЯК НЕОБХІДНА СКЛАДОВА НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ
Суттєву перемогу, що здобуло на парламентських виборах Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, можна розцінювати як тактичну перемогу націоналістичного руху загалом. І справа навіть не в тому, що в парламенті буде націоналістична фракція. Реальні результати виборів свідчать про те, що значний сегмент суспільства розуміє безальтернативність націоналістичного шляху розвитку. До того ж, така ситуація спостерігається по всій Україні, а не лише у західних областях.
Можливо, це прозвучить дещо парадоксально, однак не можуть не тішити і здійснені владою фальсифікації, спрямовані проти “Свободи”, як і інші дії, вчинені супроти цієї політичної сили. Привладна кліка боїться націоналізму і, очевидно, вбачає у “Свободі” репрезентанта цієї ідеології. А це свідчить про те, що “Свобода” може відіграти позитивну роль у процесі знищення нинішньої антиукраїнської системи і побудови на її місці справжньої національної держави.
Ще один позитивний момент, про який варто згадати: для багатьох громадян України голосування за “Свободу” було прагматичним, раціональним кроком. Подібним чином голосували ті, хто, маючи симпатії до ідей українського націоналізму, розуміли численні недоліки даної партії, одначе віддали свій голос саме за неї. Отож, люди голосували не за особу чи політичний бренд, а за певну сукупність ідей, за ідеологію, і це дуже добре.
Проте, за рядом позитивних моментів, пов’язаних з перемогою “Свободи”, ми можемо спостерігати надзвичайно негативне явище – відсутність єдиного, монолітного націоналістичного руху. При цьому, на превеликий жаль, зростання популярності “Свободи” може лиш ускладнити ситуацію. Мова йде про наступне.
“Свобода” є партією, а ідеї українського націоналізму не можуть бути реалізованими однією лиш партією – для цього необхідне відродження цілісного, монолітного (хоч і структурованого) націоналістичного руху. Про це говорить теорія (праці визначних ідеологів націоналізму), про це говорить практика (історія націоналістичного руху) і про це говорить тверезий аналіз сьогоднішньої ситуації. Про те, що ОУН була не партією, а орденом, і що ідеологи-націоналісти відстоювали орденську, а не партійну модель побудови націоналістичного руху, писалося дуже багато. Наразі хочеться наголосити на тому, що неможливість обмеження націоналістичного руху рамками партії випливає із нинішнього стану речей.
Почнемо не з апології орденської моделі організації, а з тези про нездатність партії самостійно провадити повноцінну боротьбу в інтересах української нації.
Членство в партії формує відповідну партійну ментальність. Безумовно, визнаючи можливість функціонування націоналістичної партії як структурного елемента націоналістичного руху, варто визнати і можливість участі в цьому русі людей із партійним типом мислення. Більше того, ці люди за нинішніх умов можуть бути необхідними. Однак чи може націоналістичний рух складатися виключно з таких людей? Очевидно, що ні.
Передусім, партія не може забезпечити той рівень ідеологічного і, загалом, світоглядного вишколу, котрий може забезпечити орден чи вузькофункціональна організація орденського типу. Так само партія не може забезпечити достатній рівень дисципліни у власних рядах (звісно, можна було б заперечити цим тезам, апелюючи до досвіду, приміром, більшовизму чи націонал-соціалізму, однак тогочасні РСДРП(б) чи NSDAP, хоч і називалися партіями, однак будувалися саме як орденські, а не партійні структури). Внаслідок цього може сформуватися такий людський ресурс, котрий не відповідатиме вимогам, що стоять перед націоналістичним рухом.
Націоналістичний рух має бути системою перманентного націо- та людинотворення. З одного боку, він акумулює в собі національну еліту як певну цілісність. З іншого боку, він формує представників цієї еліти, займається вихованням конкретних особистостей, наділених такими рисами як мудрість, благородство, мужність. Чи може партія здійснювати таке людинотворення? Лише частково. Націоналістична партія може розкривати потенції тих, для кого партійна робота є природною; потенції ж інших можуть бути не лише не реалізованими, але й зруйнованими.
Той брак дисципліни та ідеологічного вишколу, про який щойно йшла мова, суттєво шкодить самій партії. Як наслідок, назвавшись націоналістичною, партія може не тільки не виконувати власні партійні завдання, але й дискредитувати націоналізм загалом. Прикро, однак ілюстрацію подібних явищ ми можемо підібрати із політичного життя Західної України, де “Свобода” вже не перший рік володіє значними владними важелями.
У Галичині свободівцям вдалося досягнути певних позитивних результатів. Але їм не вдалося головного – показати силу революційного націоналізму. Маючи більшість у багатьох місцевих радах, “Свобода” мала продемонструвати, образно кажучи, націоналістичний “терор”, довести, що їй дійсно “не здригнеться рука змінити все на користь українців” (для цього, звісно, довелося б не бавитись у демократію, не одягати білих рукавичок, а використовувати ті методи, котрі нерідко використовують вороги). Та так не сталось.
Натомість “Свобода” продемонструвала окремі негативні моменти: це і братання лідера івано-франківської “Свободи” О.Сича з “губернатором”-регіоналом Вишиванюком, і причетність депутатів-“свободівців” до корупції (чого лишень вартує приклад секретаря Винниківської міськради Ігоря Мойсеєнка, котрого затримали за корупцію в лютому цього року), і відсутність належного професіоналізму у вирішенні “побутових”, не політичних проблем.
Як бачимо, партія нездатна повноцінно репрезентувати націоналістичний рух. Вона може бути елементом цього руху, але крім неї там мають діяти структури надпартійного та позапартійного типу. Структурою надпартійного типу повинен стати відроджений націоналістичний Орден. Авторитет цього Ордену зобов’язана визнавати будь-яка націоналістична структура, в т.ч. й партія.
Серед структур позапартійного типу найважливішу роль повинні відігравати ті, що є молодіжним, силовим крилом націоналістичного руху. Саме в цьому середовищі на вістрі боротьби має формуватися націоналістична еліта. Саме звідти має черпатися кадровий ресурс і для Ордену, і для партії, і для опанування націоналістичним елементом сфер освіти, науки, мистецтва.
Таким чином, має відродитися єдиний націоналістичний рух – високоідейний, дисциплінований, авторитарний, керований єдиним Проводом. Не забуваймо, що нинішня кримінально-олігархічна система теж збудована на засадах авторитаризму. Вона виросла із бандитських “розбірок”, із жорстокості “акул” дикого ринку, із сформованого за часів совдепії конформізму та підлабузництва. Здолати цю антиукраїнську авторитарну систему спроможна лише авторитарна система революційного націоналізму.
Наявність такої системи суттєво збільшить успіхи і на партійному фронті боротьби. Партійні функціонери мають займатися властивою їм роботою, відчуваючи, з одного боку, відповідальність перед Проводом націоналістичного Ордену, а з іншого – контроль з боку відповідних позапартійних структур. Наявність непідвладних партійному керівництву екзекутивних органів, служби безпеки та трибуналу повинна підняти рівень дисципліни, надати партійцям стимул для більшої активності, убезпечити їх від дій, що дискредитують націоналістичний рух.
Депутат місцевої ради, котрий є членом націоналістичної партії, однак страждає на брак ідейності, має десятою дорогою обходити корупцію, боячись не правоохоронних органів, а хлопців із націоналістичною символікою на шевронах. Мер міста повинен сумлінно стежити за комунальною сферою, пам’ятаючи, що за ним уважно стежать спадкоємці справи Михайла Арсенича. Це далеко не повний перелік подібних прикладів оптимізації діяльності партійної структури…
Сьогодні можна почути оптимістичну риторику щодо того, що в Україні “нарешті” буде створена “націоналістична фракція”. Звісно, люди спраглі змін, тож часом намагаються у відносних перемогах бачити перемоги абсолютні, забуваючи чи відкидаючи при цьому елементарні факти. Достатньо згадати історію КУНу. Конгрес був представлений у Верховній раді доволі сильно, однак ефективність його діяльності була суттєво зменшена тим, що не була повноцінно втіленою у реальність “теорія птаха” (ОУН-КУН-“Тризуб”). Згодом, коли КУН остаточно вийшов з-під контролю ОУН, він плавно скотився на узбіччя політичного життя і перетворився на кишенькову партію Льоші “Мерседеса”. Від такої долі, на жаль, не застрахована і “Свобода”.
Сучасність потребує націоналізму, потребує сильного, монолітного і структурованого націоналістичного руху. Партія, якою б перспективною вона не видавалась, не зможе кардинально змінити ситуацію, не зможе “змінити все на користь українців”. Необхідність надпартійної структури – націоналістичного Ордену – є очевидною. Так само очевидною є необхідність позапартійних структур орденського типу.
Не варто механічно переносити моделі минулого на сучасність, потрібно лиш звернути увагу на історичний досвід і тверезо проаналізувати нинішню ситуацію. Систему може здолати лиш інша система, здолати режим внутрішньої окупації і здобути національну державність може лише така система, котрою свого часу була ОУН, однак із врахуванням тих особливостей, котрі диктує поточний момент боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу.