ІМЕНЕМ РЕВОЛЮЦІЇ

Цією публікацією ми завершуємо цикл статей про відомих діячів радянської епохи, які в часі російсько-радянської інвазії на Україну винищили мільйони українців і загарбали її територію, ліквідувавши тим самим українську національну державу. В попередніх статтях з цього циклу ми розповіли про осіб з числа більшовицьких лідерів, які за вказівкою Леніна, Троцького, Свердлова, Сталіна та інших, найбільше плюндрували України. Антонов-Овсієнко, Муравйов, Бела Кун, Коцюбинський, Якір, Котовський, Бевзін, Єгоров, Примаков, Затонський, Косіор, Орджонікідзе, Фрунзе, Реденс, Манцев та десятки інших. Додаймо сюди тисячі чекістів, військових червоних командирів нижчої ланки, командирів і членів різних «чонів» і комбідів, складеться жахлива картина червоного «потопу» на Україні. Ніхто понині не поніс заслуженої кари за звірства в Києві, Одесі, Керчі, під Крутами і під Базаром, Зрештою, по всіх українських селах і містах. Всі ці злочини творилися іменем революції - не лютневої, а «Великой Октябрьской социалистической…», перед якою, за кількість злочинів поблідла якобінська диктатура у Франціїв часі тамтешньої революції 1789-1794 рр. Але повернімося до списку карателів України, які за прямою вказівкою свого вождя йшли «визволяти» від «буржуазних націоналістів» Україну. І це «визволення» коштувало мільйони життів українським селянам, інтелігенції та священикам. Ленінські діадохи іменем революції чинили нечувані звірства, яких понині ніхто на офіційному рівні не засудив. Зате сьогодні ідеологи і адепти більшовицької ідеології на всі лади трублять про якісь злочини вояків армії УНР та бійців УПА. Та прийде час, коли ніхто уже не прикриє жахливі злочини червоних, які вони творили в ім’я «світової революції» і «диктатури пролетаріату». Ще понині прихильники більшовиків-комуністів продовжують паплюжити нашу історію і нашу мову. Ось ідеали їх захоплення. Федір Черняк. В часі Першої світової війни був унтер-офіцером російської армії. Приймав активну участь в боротьбі з українською владою на Чернігівщині, будучи командиром новгород-сіверського полку І-ї української радянської дивізії, далі командував «бригадою під тією ж назвою. В 1919 р. загинув під час заколоту серед своїх вояків. Володимир Ауссен, член РВК 8-ї армії, пізніше голова Всеукраїнської Ради народного господарства, був він і учасником першого з’їзду КП/б/У, що проходив у Москві. Знищений Сталіним у 1938 р. Ф.Гребенко не врахував ідейних позицій більшовиків. Спочатку був організатором селянського повстання проти німців на Таращанщині, бився і з денікінцями, але далі перейшов до більшовиків, поклавши початок організації сумнозвісної Таращанської дивізії. Та за «ідейні хитання» був розстріляний чекістами у 1919 р. не допоміг зі своїми організаторськими здібностями молодій Українській державі. Безславно загинув від своїх же і його помічник Василь Баляс – командир ІІ Таращанського полку. Очевидно теж відхилявся від «ленінської ідеї». Ми уже писали про жахливу долю ще одного більшовика, що підняв повстання, у так званій нейтральній зоні проти військ гетьмана Скоропадського. Був це відважний чоловік. Дослужився у царській армії до підполковника і кавалера георгіївської почесної зброї. Як Україна чекала на допомогу таких героїв, як Кропив’янский, але він свій героїзм і волю віддав більшовикам, забувши те, хто він за національністю і званням. Вступив у більшовицьку партію. У 1917 р., активно проводив більшовицьку агітацію серед солдатів Південно-Західного фронту. В 1918 р. очолив Ніжинське повстання проти української влади, командував кількома дивізіями на Україні, воюючи проти своїх же. Більшовики цього не врахували, і пізніше, в часі сталінської чистки був заарештований разом батьком і п’ятьма братами, відсидівши в ПечорЛАГу шість років. Після тюрми повернувся у рідне село Володькова Дівиця, що було перейменоване у Червоні Партизани, де в колгоспі працював конюхом. Родина відреклася від нього і всіма забутий помер на станційній лаві. Дмитро Шмідт - ще один революціонер, який не перейшов на сторону української революції. Прапорщик російської армії за мужність у боях отримав чотири Георгіївські хрести. Пов’язав сою долю з червоним козацтвом. Як командир полку, а потім дивізії бився проти військ нашої Дієвої армії УНР, хоч народився в українському місті Прилуки. В 1937 р. чекісти, за вказівкою Сталіна, пригадали йому його мужність у царській армії. Посилав каральні війська на Україну для придушення селянських повстань та для боротьби з збройними силами України і Йоаким Вацетіс, що був полковником царської армії і не пішов служити рідній Латвії, а разом з цілим Земгальським полком перейшов на бік червоних. Саме під його керівництвом червоні латиські стрільці придушували повстання поляків, білорусів і українців. Вірою і правдою служив більшовицькому режимові і в 1935 р. став командармом Червоної армії, ще раніше, в 1918-1919 рр. командував збройними силами Радянської Росії і саме він посилав карателів для приборкання України. Був і професором Військової академії. Як і всі царські полковники та генерали, Вацетіс був розстріляний чекістами у 1938р. Душив, не жаліючи ні сил, ні таланту українську державу ще один українофоб – Василь Глагольєв. В 1935 р. став радянським комбригом, очевидець за боротьбу з українським національно-визвольним рухом. В царській армії дослужився до полковника, закінчивши Академію Генерального штабу. Командир багатьох дивізій та армій. Саме він, будучи начальником штабу Українського фронту наказував безжалісно воювати з українською армією та селянськими повсталим загонами. І це не врятувало його в майбутньому. В 1938 р. цей червоний генерал і душитель волі України був розстріляний за наказом Сталіна. Було їх багато. Всіх не перерахувати. Очевидно, у їх долях спрацювало гасло, висунуте великим російсько-радянським письменником О.Горьким: «Хто не з нам, той проти нас». Недаремно, пізніше внучка письменника стала дружиною сина Л.Берії – Серго Берія. А може це доля, може діти за батьків-злочинців не мусять відповідати, як це було в більшовицькому пеклі.