Листопад 2012
НЕСАМОВИТІСТЬ ВАНДАЛІЗМУ
Нещодавно велика делегація зі Львова у складі депутатів обласної ради, активістів Товариства «Надсяння» та священиків УГКЦ відвідали меморіал й могили українських повстанців, вояків УГА та УНР, а також могили невинно убієнних українців, що загинули від рук польських бійців та польських комуністичних агентів. До меморіалів загиблих українців покладено квіти, запалено свічки та відправлено молебни за душі загиблих. Українська преса тепло відізвалась кількома статтями про цей захід, в якому взяли участь і деякі толерантно налаштовані поляки. Львівська делегація відвідала меморіал у м.Млини, де поховано о.Михайла Вербицького – творця мелодії українського Гімну: у с.Воля Заліська, де поховано 160 українців і більшість з них – солдати УПА; в с.Грушовичі, де є меморіал на честь героїв УПА – куренів «Прірви», «Беркута», «Залізняка», «Байди», та «Рена». Тут і могила Олекси і Миколи Баб’яків та доктора медицини Сорбонського університету – Павла Клучника на псевдо «Сірко», а також меморіали в Пікуловичах, Перемишлі, Павликоші та в Ланцуті. Ці скорботні урочистості проходили в рамках заходів під назвою: «Запали свічку на Закерзонні». Але не встигла Львівська офіційна делегація покинути с.Грушковичі, як відразу ж якась злочинна рука польських вандалів сплюндрувала меморіальний пам’ятник у цьому селі. Очевидно, це були заражені імперіалізмом атеїсти, для яких нічого святого нема. Памятний меморіал був весь описаний польськими та російськими термінами – «сволочи», «каты», «фашисты», «дура» та іншою тюремною лексикою, намальовано фашистську свастику, понищено вінки, квіти і свічки та облито фарбою пам’ятник. Поліція Підкарпатського воєводства заявила, що розшукує тих, хто це вчинив. Таке «активне» розслідування викликає лиш гірку посмішку, бо акції вандалів щодо пам’ятних знаків та пропам’ятних хрестів українцям на території сусідньої держави чиняться постійно. Пригадаймо, як було знищено хрести на горі Хрещатій у Бескидах, де в криївці-шпиталі загинули від рук польських комуністів поранені солдати УПА, лікар та медсестри. Тоді нікого не знайшли. Не знайдуть і тепер. Нагадаймо читачам, що українці були виселені комуністичною владою Польщі з цого села у 1944-1946 рр. цього злочину польським шовіністам виявилося замало і тепер, уже в демократичній Польщі, вони воюють з могилами. Таємно, як сатаніти і, можливо, після того, йдуть набожно молитися до костьолу, ділячи святий хрест на польський та український. Ми звертаємось до польської поліції – знайти цих суб’єктів, що вчинили акт наруги і ненависті над могилами наших героїв. Зрештою, уже слід би припинити фронт брехні і аморалі, що йде містами і коридорами влади сусідньої країни. Ті, хто вчинив святотатство щодо меморіалу у с.Грушовичі, є ворогами не тільки українців, а й чесних поляків. Нема у цих людей сентименту ні сумління – брудна справа потребує брудних рук. Можливо, польські шовіністи своїми діями хочуть викликати відповідну реакцію українців, щоб потім зняти галас на всю Європу про «варварів зі сходу», як колись це втілив у життя Падеревський на Паризькій конференції Ради Амбасадорів у 1919 р. А тепер повернімося до Львова і відвідаймо один із найкращих меморіалів Європи – цвинтар «Орлят». Гордість польської нації. Нагадаймо тим, хто нищить наші пам’ятники і хрести у Польщі, що тут лежать загиблі польські воїни, що полягли в боях з українцями, тобто полягли в період придушення ЗУНР на її ж території. І нема ні однієї сплюндрованої могили! Не знищено ні одного хреста! Першого листопада у Львові, до меморіалу полеглих поляків, прибула чисельна польська делегація, місцеві поляки та римо-католицьке духовенство, склавши шану загиблим і запалили свічки. Були у складі делегації високі урядовці з Польщі, зокрема,секретар Ради Охорони Пам’яті війни і мучеництва професор Анджей К.Кунерт, керівник комітету комбатантів та репресованих осіб професор Ян С.Цьохановські, Генеральний консул РП у Львові, амбасадор Ярослав Дрозд з дружиною та консули польського консульства. Хочеться звернутися до професора А.Кунерта із запитанням: Шановний пане міністре, чи Ви бачили бодай один понищений пам’ятник на цвинтарі «Орльонт»? Мені здається, що Ви, високий представник польського уряду, мали б охороняти, і могили національних меншин, у даному разі українців, від варварської руки здегенерованих шовіністів. Чи Ви, прибувши до Варшави, засудите цей акт вандалізму в с.Грушовичах? Чи скромно промовчите?
30 листопада 2012 р.
ПРОТИРАКЕТНИЙ ЩИТ ІЗРАЇЛЮ. ПЕРШІ ВИСНОВКИ
Нещодавній конфлікт у секторі Газа викликав в ізраїльтян змішані почуття: страх в одних і ледь не ейфорію в інших. Страх був викликаний тим, що вперше палестинські ракети досягли передмість Тель-Авіва і Єрусалима. Ейфорія - тим, що ізраїльська система протиракетної оборони Залізний купол виявилася досить ефективною. За словами експертів, системі вдалося перехопити 85% ракет, випущених по ізраїльських населених пунктах. Тепер деякі ізраїльські експерти заявляють, що Залізний купол й інші подібні системи (деякі з яких ще перебувають на стадії розробки) повністю змінили стратегію ведення військових дій у регіоні. Офер Шела, ізраїльський фахівець з аналізу стратегічних проблем, розповів мені: “Після того, як під час ліванської війни 1982 року Сирія зазнала повної поразки в повітрі - були збиті 82 сирійських літаки, а Ізраїль при цьому не втратив жодної бойової машини, - і коли були знищені системи ППО Сирії, армії та збройні формування арабів біля ізраїльських кордонів стали намагатися компенсувати перевагу Ізраїлю в повітряному просторі за рахунок нарощування арсеналів ракет”. Таку стратегію прийняла Сирія. Приклад Дамаска наслідував її союзник, рух Хезболла в Лівані, а також ХАМАС та інші палестинські угруповання в секторі Газа. Всі вони були переконані, що за допомогою ракет можна завдати ефективного удару по Ізраїлю, незважаючи на його військову перевагу. Згідно з деякими оцінками, в одного лише руху Хезболла є близько 60 тисяч ракет, і лідери цієї організації вже заявляють, що в разі конфлікту по Ізраїлю вдарить увесь цей арсенал. Перевага Армія Ізраїлю досить довго скептично ставилася до ідеї розвитку системи протиракетної оборони, оскільки це йде врозріз з її традиціями, які передбачають скоріше наступальні, ніж оборонні дії. Заходи щодо захисту населення від ракет були здійснені лише після війни в Лівані у 2006 році. На думку Офера Шела, успіх Залізного купола знову “докорінно змінює ситуацію на користь технологічно розвиненіших країн”. “Відтепер вони можуть уникнути сценарію війни на виснаження з організаціями або країнами, які покладаються на свій арсенал ракет”, - говорить він. Офер Шела зазначає, що під час останніх військових дій в секторі Газа система Залізний купол дала ізраїльським лідерам додатковий час. На його думку, без Залізного купола керівництво Ізраїлю було б змушене почати наземну операцію на кілька днів раніше. В Ізраїлі вже розгорнута система Стріла-2, спрямована проти балістичних ракет дальнього радіусу дії, таких як іранська ракета Шахаб. Система Стріла-3, яка щойно створюється, збільшить радіус дії протиракетного захисту в чотири рази. Стоять на озброєнні Ізраїлю й американські зенітно-ракетні комплекси Петріот, здатні перехоплювати деякі балістичні ракети. Під час операції в Газі система Залізний купол успішно перехопила велику частину ракет радіусом дії від 4 до 70 кілометрів. Зенітна система Праща Давида, випробувана на минулі вихідні, розрахована на перехоплення ракет з радіусом дії від 70 до 250 кілометрів. Офер Шела говорить, що “через кілька років у Ізраїлю буде діюча система оборони, яка нейтралізує основну загрозу з боку ворога”. Нейтралізація загрози Не всі, однак, переконані, що Залізний купол змінив стратегічний баланс в регіоні. Джеффрі Вайт, експерт з питань оборони при вашингтонському Інституті Близького Сходу, говорить, що значення Залізного купола не варто перебільшувати. Ця система, говорить він, “дає Ізраїлю серйозну перевагу в тому, що стосується протиракетної оборони, зменшуючи масштаби жертв і руйнувань. Вона дає Ізраїлю велику гнучкість при виборі варіантів відповіді на напади і певну можливість протистояти супротивникові. Але загроза залишається”. У сторони, що нападає, є кілька варіантів дій у відповідь. По-перше, можна спробувати перевантажити протиракетну систему, запускаючи відразу багато ракет. Вайт також зазначає, що деякі з ракет в арсеналі Хезболли мають високу точність влучення, що дає цьому угрупованню можливість проводити точкові удари. Балістичні ракети, наприклад, з Ірану можуть у майбутньому отримати системи подолання ізраїльських ППО. Крім того, хоча США взяли на себе значну частину фінансування програми ізраїльської системи протиракетної оборони, вона, як і раніше, коштує величезних грошей. Ракети-перехоплювачі Залізного купола коштують близько 50 тисяч доларів кожна. У разі повномасштабного конфлікту знадобиться використовувати сотні таких ракет протягом кількох днів. Протиракетна оборона, може, і не змінила стратегічну ситуацію в регіоні, але вороги Ізраїлю повинні відтепер брати до уваги її існування. Створення Залізного купола є величезним технологічним досягненням. Успіх системи також може принести і комерційні плоди, оскільки багато країн зараз стурбовані загрозою ракетного нападу. Тим не менш, хоч би якою успішною не була система протиракетної оборони, вона не може захистити все цивільне населення. У майбутньому, як і раніше, будуть потрібні бомбосховища та всі інші елементи цивільної оборони, бо перехопити всі ракети неможливо. У будь-якому потенційному конфлікті йдеться про життя цивільного населення. Захист від ракет також ніяк не впливає на істотніше стратегічне питання. У своїй редакційній статті ліберальна ізраїльська газета Хаарец писала, що гордість за успіх Залізного купола ніяк не замінює необхідність продумати політику Ізраїлю: “Не можна думати, що ми можемо дозволити собі не виходити з глухого кута, отримавши можливість платити цю прийнятну ціну”. ВВС Україна ua.korrespondent.net
28 листопада 2012 р.
НАЦФЕНОМЕН. ЯК ГОЛОСУВАЛИ НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ
Підчас виборів і особливо після них інформаційне поле заполонили десятки і сотні найрізноманітніших соціологічних досліджень, присвячених результатам волевиявлення українців. Крім соціометрії маємо також чимало аналітики з царини соціальної психології, політтехнологій, політології тощо. Чи не єдина тема, досі не опрацьована фахівцями, які спеціалізуються на вивченні громадської думки та рефлексій виборців, – це аналіз результатів голосування представників національних меншин, що живуть в Україні, та їхніх електоральних уподобань. Не збираюся забирати хліб від професіоналів у даній сфері, але хочу зробити короткий вступ до початку дискусій та аналітики з цього приводу. Зрозуміло, що ми обмежені у методиці підрахунку “настроїв” виборців не етнічних українців, адже вибори відбуваються таємно, а тому вирахувати конкретного виборця неукраїнського походження і довідатися, як саме він голосував, є надзвичайно складно. Фактично існує лише два способи – ті ж соціологічні опитування серед представників етнічних меншин. або аналіз голосувань на виборчих дільницях, де представники етнічних меншостей є у більшості… І перший, і другий способи не є досконалими і точними, бо у першому випадку закрадається сумнів, що при анкетуванні усі опитані щиро дадуть правдиву відповідь – як от приклад з суцільними неточностями соціометрії стосовно остаточних результатів щодо ВО “Свобода” і УДАРу. Так і в другому випадку, адже 100% виборців однієї національності на дільницях практично ніде нема… Залишу перший метод – соціологічне опитування – професійним соціологам, оскільки воно більш коштовне, ніж звичайне, адже потрібно цільово “виловлювати” представників нацменшин. Зупинюся на другому варіанті, який потребує лише доступу до офіційних результатів виборів на дільницях та округах, а цієї інформації є з надлишком в Інтернеті, зокрема на сайті Центральної виборчої комісії. Мене зацікавило питання, які настрої мали представники народів, матірні країни яких входять до Європейського Союзу і в НАТО, інтегровані в європейську сім’ю економічно й ментально. Народи, країни яких не сповідують європейські принципи і цінності, мене цікавлять менше, оскільки їхній світоглядний вектор й так очевидний. То ж проаналізуємо електоральні настрої представників трьох народів, батьківщини яких перебувають у європейській спільноті і мають компактні “анклави” проживання в Україні. До них належать угорці, румуни і болгари. Такими регіонами, що мають місця компактного проживання нацменшин в Україні і де вони складають переважну більшість, або понад третину мешканців, є Закарпаття, Буковина і Бессарабія. Закарпатська область: Берегівський район – 76% угорців; Ужгородський район – 33,4% угорців. Чернівецька область: Герцаївський район – 95% румунів; Глибоцький район – 45,3% румунів + 6,1% молдаван. Разом – 51,4%; Новоселецький район – 57,5% молдован +6,8% румунів. Разом – 64,3%; Стороженецький район – 34% румунів. Одеська область: Болградський район – 61% болгар; Арцизький район – 39% болгар; Тарутинський район – 37,5% болгар, 16,5% румунів і молдаван, разом – 54%; Ізмаїльський район – 27,6% молдован і румунів, 25,7% болгар, разом – 53,3%. Слід відзначити, що у випадку з молдованами існує розмите поняття молдовани-румуни, оскільки більшість представників цих народів себе вважають носіями двох культур та розмовляють однією мовою. Зрештою, й сучасна Молдова чітко визначилась за європейський вектор розвитку. Тож молдован можна, але не без певних застережень, віднести до носіїв румунської культури та вибору. Переглянувши результати виборів на дільницях та округах де проживає значна частина представників цих народів з європейськими традиціями, бачимо дивну картину! Національні меншини голосують за політичні сили і політиків, які представляють антиєвропейські погляди. У більшості своїй вони підтримують Партію регіонів. А в болгаро-румунських “анклавах” великий відсоток набирають комуністи. Рекордсменом у цьому є Болградський район Одеської області. До речі, у цьому (142) окрузі за Партію регіонів та комуністів проголосували 72% виборців, це найбільший показник на Одещині. Аналогічна ситуація й у Чернівецькій області. Партія регіонів перемогла і набрала найбільше у Герцаївському, Глибоцькому, Новоселицькому, Сторожинецькому районах – округ №203. До речі, партія влади отримала двох депутатів мажоритарників, саме у тих округах, де висока частка неукраїнського населення. Назагал Герцаївський район (95% румунів) став “чемпіоном”, віддавши абсолютну перевагу Партії регіонів – понад 40%. У цілому на 203 окрузі (умовно румуно-молдовському) за регіонала Геннадія Федоряка віддали свої голоси 51,73% виборців. Це той самий кандидат, за якого агітував голова Чернівецької ОДА Михайло Папієв. Високий очільник погрожував мешканцям округу припиненням газифікації сіл, у разі необрання Федорака депутатом. Взагалі, румунське населення Буковини традиційно підтримувало свого “родака” депутата Івана Попеску, який є ветераном Партії регіонів і постійно займає провладну антиукраїнську позицію, свідомо і послідовно голосуючи за усі рішення, що віддаляють нас від Європейської перспективи – Харківські угоди, позаблоковість України, тощо. Стосовно Закарпаття, – то це унікальна частина України. Партія регіонів зі значним відсотком перемогла у Берегівському та Ужгородському районах – саме там, де найбільша кількість угорців. У 68 окрузі (Ужгородський район) обрано депутатом Василя Ковача від Партії регіонів з результатом 31,14 % виборців. До слова, він часто виступає меценатом угорської громади. За партійними списками обраний ще один регіонал, за сумісництвом угорський громадський діяч Іштван Гайдош. До речі, у виборчих списках Партії регіонів він поруч з румунським активістом Іваном Попеску посідає №74. Округ №73 на Закарпатті займає більшість Берегівського району. Там, відповідно, найбільша концентрація угорців, які дали переважну кількість голосів за Партію регіонів і переможця від неї ж – Івана Бушка, що набрав 41,22%. Його палко підтримував голова Демократичної спілки угорців України, він же міський голова Берегова Іштван Гайдош. Цікавий виступ Іштвана Гайдоша http://karpatnews.in.ua/news/54328 , який яскраво ілюструє ставлення угорських активістів до правлячої партії та результатів виборів: “Партія регіонів в угорськомовних селах нашого краю набрала досить хороший результат, вона набрала серед угорського електорату приблизно 55% голосів. Крім того, саме в Ужгородському, Виноградівському та Берегівському районах, де переважно живуть представники цієї національної меншини, перемогли мажоритарники-“регіонали”: Іван Бушко та Василь Ковач. Крім того, Партія регіонів перемогла навіть в тих “угорських” районах, де перемогу отримав Віктор Балога. Нам вдалося донести до наших виборців нашу передвиборчу програму. Угорці краю зрозуміли, що Партія регіонів буде дбати про національні меншини і підтримкою цієї політичної сили наша країна зробить крок вперед. Тому ми і перемогли”. Виникає бажання доповнити слова угорського активіста, про які він забув нагадати, що угорці, підтримавши Партію регіонів, проголосували за: золоті унітази, альтанки у Карпатах за 24 мільйона гривень, царський маєток у “Межигір’ї”, миттєві мільярдні статки дітей президента – почесного голови Партії регіонів. Про політичних в’язнів і реакцію Європейського Союзу та Угорщини на ці явища, звичайно, міський голова Берегова не повідомив родакам. Отже, бачимо парадоксальну ситуацію. У тих районах України, де мали б домінувати проєвропейські настрої, панують діаметрально протилежні. Фактично усі представники перелічених національних меншин з європейським корінням, обрані в парламент, наввипередки обслуговуватимуть олігархічну промосковську Партію регіонів. Я свідомий того, що в даному випадку слід робити поправку на адмінресурс провладної партії, але, попри все, він не спростовує самого феномену настроїв, його тенденції… До речі, у населеному болгарами Болградському 142-му окрузі переміг формально “незалежний” депутат, член фракції Партії регіонів у Одеській обласній раді, етнічний болгарин Антон Кіссе. Навіть поверховий аналіз його поглядів не залишає сумніву, що він буде одним із перших в обоймі фракції Регіонів. Зрештою, як же він може по-іншому поступати, коли понад 72% електорату його округу голосували за азійський вибір. Усі без винятку райони, де переважає неукраїнське населення, дали рекордну кількість голосів за Партію регіонів та інші антиєвропейські політсили! Які ж висновки напрошуються? Передусім, потрібна ретельна аналітика з боку соціальних психологів, бо самої політологічної оцінки замало. Як на мене, то зрозумілим є те, що більшість представників названих меншин, поки що не відчувають в українському народі свого партнера, ба більше, ставляться до нього з певною недовірою. Але чи це причина для цих народів “мститися” українській державності. І чи лише їй?! Адже, якщо ці три народи збираються жити спільно з нами, бажають Україні членства в Євросоюзі та хочуть бути разом у спілці з народами Болгарії, Румунії, Угорщини, то чому діють на шкоду собі і підтримують антиукраїнську, антиєвропейську, печерно-совдепівську модель буття?! Хіба не зрозуміло, що з Януковичем і його союзниками комуністами наша держава не має жодного шансу увійти до спільного Європейського дому! Достатньо хоча б поверхнево переглянути заяви європейських інституцій та НАТО про ситуацію з демократією і свободою слова в Україні, ознайомитись з заявами провідних політиків ЄС, щоб стало все чітко усвідомленим. Отже, маємо своєрідний виборчий ребус, алогізм… Розгадати його – завдання для багатьох фахівців. Хоч одна річ є очевидною вже сьогодні – потрібна величезна просвітницька робота. А це завдання для політичних партій, у першу чергу, а також патріотичних громадських організацій У світлі цього, як не згадати сучасний пародійно-політичний вірш! Як романтично пахне ковбаса, І помідори в банці зашарілись, А в пляшечці так тихо, як роса Горілочка домашня причаїлась, І сало ніжно зваблює тільцем, І хліб наставив загорілу спину… Якщо ти млієш слухаючи це, Чому ж ти, …, не любиш Україну? Андрій Соколов, голова Конфедерації вільних профспілок Львівщини, для УП http://www.pravda.com.ua/columns/2012/11/28/6978357/
28 листопада 2012 р.
БЕЗПІДСТАВНИЙ СЕПАРАТИЗМ І ЙОГО БІСНУВАТІ АДЕПТИ
Останнім часом в Україні, завдяки значним фінансовим вливанням, активізувалися певного роду діячі, котрих узагальнено можна назвати «сепараторами». Се особи, котрі пропагують ідею про неможливість існування в одній державі мешканців, грубо кажучи, Сходу та Заходу. Ніби – це зовсім різні, в ментальній, цивілізаційній, культурній та духовній площинах, народи-антагоністи. А відтак, не буде ніякого добробуту в державі, котра не враховує цього фактору і не помічає такого очевидного протистояння. Бо ж саме це, на їх переконання, і дестабілізує всі процеси в Україні. Одним із таких діячів є особа галицького походження (не українець?!) Володимир Павлів, викладач Українського католицького університету. Погляди цього «інтелектуала» можна коротко охарактеризувати його ж власним геополітичним кредо: «Україна - це територія, яка не має свого народу, Галичина - це маленька територія України, яка має свій народ». Як схоже із висловлюваннями Міністра по боротьбі з українською освітою, молоддю і спортом… Завданням таких діячів є підготовка світоглядного підґрунтя для подальшого розділення України на дві (щонайменше), підконтрольні різним господарям території, без народу, але з населенням. Адже, проводячи аналогію з людиною, після ампутації значної частини тіла, новоявлений каліка втрачає здатність сам про себе дбати, але потребує сторонньої допомоги. От майбутні опікуни з Кремля і Білого дому використовують давню методику окупаційної політики: «Поділяй, і ґаздуй». Для цього треба, вустами своїх же «пророків», переконати нас українців, що ми не цілісний соціальний організм, а тим більше не однорідний сегмент генетично, культурно і духовно спорідненої спільноти, котра називається українською нацією. Цікаво, якби таких павлівих переполовинили, комфортно б їм велося чи ні? А з українським народом вони готові провести такий злочинний експеримент чи принаймні підготувати операційний стіл для цього. Упевнений, а для того є вагомі підстави, що українці не дадуть проводити над собою подібні досліди і дадуть належну оцінку будь-яким намаганням себе скалічити.
28 листопада 2012 р.
У ПАСТЦІ НЕВІГЛАСТВА: ВІД ЛІБЕРАСТИЗМУ ДО СЛУЖБИ АНТИУКРАЇНСЬКОМУ РЕЖИМУ
Одним із фронтів війни, котра ведеться за Україну, є інформаційний фронт. Цей фронт особливий. Війна й так є неоголошеною, часто незрозуміло, де свій, а де чужий, на цьому ж фронті ситуація ускладнюється ще й тим, що інформація, певні ідеологічні моделі поширюються за схемою вірусу – комп’ютерного чи звичайного, біологічного. Отож, буває незрозуміло, хто відстоює ті чи інші деструктивні ідеї – безпосередній ворог чи звичайнісінький дурень, котрий повірив у чужинську «правду»… 14 листопада «Тиждень.ua» опублікував статтю такого собі Павла Зуб’юка «У пастці термінології: від “робітничого класу” до “національно-визвольної революції”». Що ж крилося за такою довгою назвою? З одного боку, маячня, з другого – спроба вкотре сфальсифікувати ідеологію українського націоналізму, з третього – свідоме чи несвідоме намагання убезпечити нинішній режим від справедливої відплати. Стаття присвячена темі Національної революції, точніше – нібито неможливості і непотрібності останньої. Але про все за порядком. На початку статті автор робить коротенький історичний екскурс. «Свого часу, – пише він, – витіснений в американську діаспору український націоналізм мріяв, що саме шляхом національно-визвольної революції, яку не вдалося здійснити ОУН в часі війни, постане нова Українська Самостійна Соборна Держава». Про те, що УССД здобувається шляхом національно-визвольної революції, Зуб’юк, звісно, не помиляється. Одначе слід звернути увагу на той рівень знання історії України, котрий демонструє наш «високомудрий аналітик». Виявляється, український націоналізм був «витіснений в американську діаспору». По-перше, цікаво, чому саме в американську? Не потрібно закінчувати університет, щоб знати, що географія української діаспори набагато ширша, і що ОУНівською мережею була опанована уся західна діаспора. Нехай такі ляпсуси свідчать лиш про брак ерудиції Зуб’юка. Однак у його випадку брак ерудиції, на жаль, поєднується з цинізмом. Хто дав право цьому «інтелектуалу» писати про «витіснений» націоналізм? Невже націоналізм був витіснений у 50-ті роки, коли на Західній Україні ще діяли повстанські загони? Чи, можливо, він був витіснений тоді, коли політв’язні-українці піднімали повстання в концтаборах ГУЛАГу? А, може, він був витіснений пізніше, коли в умовах тоталітарного режиму продовжував горіти вогонь Непокори? Питання риторичні, але, очевидно, не для Зуб’юка… «Американсько»-українським націоналістам Зуб’юк протиставляє поміркованіших діаспорян: «Обережніші діаспорні діячі критикували такий підхід, пророкуючи, що Україна стане незалежною не в результаті революції, для якої не існувало жодних передумов, а завдяки унезалежненню Української РСР: відповідно треба аналізувати процеси в середовищі керівництва республіки, щоб у вирішальний момент спрямувати зусилля у правильному напряму і максимально наповнити нову державу правильним змістом». Щодо «обережніших діаспорних діячів», то чомусь у душу закрадається сумнів: це часом не ті «українські демократи», котрі намагалися за всяку ціну облити брудом український націоналізм і на вигоду своїм «шефам» із КГБ пропагували налагодження діалогу з імперією зла?.. Проте залишимо сумніви та здогади і краще повернемось до мудрувань Зуб’юка. На його думку, в 1991 році реалізувався сценарій «обережніших» – «Україна стала незалежною з рук депутатів Верховної Ради УРСР, а очолив її колишній компартійний лідер». Знову ж таки, частково він має рацію. Навіть депутати-комуністи голосували за незалежність – це безперечно. Але що їх змусило це зробити – хіба революційно налаштоване суспільство? Іншою справою є те, що українська маса пішла за «вождями» націонал-демократичного спрямування. Ці ж «вожді» та «вождики» замість того, щоб знищити червону заразу і почати розбудову національної держави, бавилися у демократію. Коли вирішувалося питання щодо відновлення діяльності компартії, зачарований правами людини В. Чорновіл сказав, що не варто влаштовувати полювання на відьом. З часом «відьми» знову запанували в нашій країні і, напевно із вдячності, «вполювали» Чорновола… До речі, те, що чимало представників партноменклатури з огляду на революційні процеси погодяться на незалежність, прогнозував ще Степан Бандера (спеціальна довідка для Зуб’юка: Бандера був не «витіснений» в американську еміграцію, а проживав поблизу Мюнхена. Щоправда, соратники задля безпеки дійсно рекомендували йому перебратися на Захід, однак для Провідника важливішою була можливість оперативно виконувати власні обов’язки під боком імперського монстра, проти якого продовжували боротися поневолені ним народи, в т.ч. й український). На жаль, лідери національно-демократичного табору зачитувалися далеко не «Перспективами української революції»… Порпаючись, як курка в історичному минулому, зробивши свої недолугі висновки, Зуб’юк перейшов до сьогодення, що, власне, й було його метою: «От цікаво: ті, хто зараз кажуть про “національно-визвольну революцію” – вони серйозно вважають, що українська нація зараз пригноблена?» Прочитавши ці рядки, відразу хочеться поставити зустрічні питання: а ти цього не бачиш? Ти не бачиш, в якому становищі перебуває українське суспільство? Не бачиш, яке антиукраїнське бидло перебуває при владі? Не бачиш продовження політики денаціоналізації та розпродажу національних інтересів?.. Намагаючись спростувати тези про наявність у країні режиму внутрішньої окупації та необхідність Національної революції, Зуб’юк вказує на те, українці причетні до фальсифікацій, продажу голосів тощо. Далі, передбачаючи, що цих представників українського народу можуть назвати зрадниками і колаборантами, він зазначає: «Перепрошую: щоб стати колаборантом якогось чужинця – треба, щоб він був, цей чужинець». Все. Зуб’юк одним пострілом розгромив усю націоналістичну пропаганду – немає чужинців – немає ні окупації, ні колаборації… А якщо серйозно, то новітній борець із націоналізмом не враховує або не хоче враховувати двох моментів. По-перше, нехай подивиться на етнічний склад згаданого у попередньому абзаці бидла. По-друге, не варто примітивізувати ідею Національної революції, зображуючи її ледве не міжетнічною різаниною. Чужинці у функціонуванні режиму внутрішньої окупації відіграють дуже велику роль. Щоб зрозуміти це, достатньо поглянути на десятку найбагатших людей країни і чесно відповісти собі на питання: скільки серед них українців? Але проблема не зводиться до одних лиш чужинців. Проблемою є механізм, система влада, а точніше – ті ідеї, на котрих ця система збудована. Національна революція – це, насамперед, боротьба «за», а не «проти», боротьба за утвердження української національної ідеї. Політичний режим, який панує в Україні, тому і є режимом внутрішньої окупації, що абсолютно ігнорує національну ідею, ігнорує інтереси українців як нації. Тому проти нього і варто боротися, тому зусилля українського суспільства мають бути спрямованими на здобуття власної національної держави, тому безальтернативною є Національна революція. І в цій революції, очевидно, візьмуть участь не самі лиш українці… Янукович – не лише Божа кара, це ще й особливий Божий дар. Його пРезидентство змушує все більше число громадян задуматися про необхідність докорінних, революційних змін, і ці зміни можуть і мають відбутися під прапором українського націоналізму. Саме тому, попри значні масштаби фальсифікацій, ВО «Свобода» отримала непоганий результат на виборах (от тільки чи не очікує на «Свободу» повний крах у тому разі, якщо ця партія й надалі замість сподіваних виборцями дій буде проводити угодовську політику?). Саме тому існує явище російськомовних українських націоналістів. Саме тому ветерани радянської армії часів Другої світової зізнаються, що «не в тих стріляли». Отож, щоб не збити народ із пантелику, сьогодні є особливо важливою термінологічна чіткість і виразна ясність понять. Потрібно називати речі своїми іменами. Українська нація БЕЗДЕРЖАВНА – в країні діє режим внутрішньої ОКУПАЦІЇ. Здолати цей режим, утвердити національну ідею, здобути справжню державність можна лише шляхом Національної РЕВОЛЮЦІЇ. Єдина альтернатива подальшому «пАкращенню» – НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ шлях розвитку. Нинішній кримінально-олігархічний режим боїться правди, боїться, що українське суспільство усвідомить справжній стан справ. Саме тому він прикривається національним прапором, гербом, гімном «Ще не вмерла» та назвою «Україна», ховає свій антиукраїнський писок за ілюзією державності. І в цьому йому допомагають усілякі адепти «громадянського суспільства», демократії та толерантності на кшталт Зуб’юка. Вони дотримуються лібералістичних ідей, демонструючи елементарне невігластво, намагаються дискредитувати націоналізм, а насправді лиш прислуговують нинішньому режиму. Та час розставить усі крапки над «і»…
24 листопада 2012 р.
ДЕНЬ ВІДПЛАТИ
Доля Миколи Лемика У Миргороді, зрештою, як і у Львові, немає пам’ятника Миколі Лемику. Хто він? Один iз мільйонів, у кого вцілила фашистська куля… І навіть могили його не знайти. Розстріляли і закопали десь у тюремному дворі або приміській лісопарковій зоні. Навіть історики, що вивчають тему визвольних змагань, Лемика згадують не часто, і то мимохідь, навіть на Галичині, де ім’я його знають більше і значно ширше коло людей. Хоча цей хлопець вартий уваги серйозної — і істориків, і політиків, і філософів, і пересічних молодих людей, що замислюються над сенсом життя. Звичайно, у кожного життєвий сенс такий, який йому надається, в залежності від глибинності натури. У більшості, як писав Флобер, серце вічно поділене між двома всевладними думками, що часто заповнюють усе життя людини: як би нажити статку та як би пожити для себе, інакше кажучи, обмежити своє життя власною лавкою та власним перетравлюванням їжі.
24 листопада 2012 р.
РОЗВИТОК НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
Доповідь на VІІ Великому Зборі ВО “Тризуб” ім. С.Бандери “650 літ бездержавності, денаціоналізації, полонізації та русифікації. Довгі десятиліття голодоморів і нещадного терору. Найстрашніші війни і найжорстокіші окупації. Цілеспрямоване і тотальне винищування політичного, інтелектуального і духовного проводу нації. Наполегливе насаджування чужих мов і культур, нікчемних вартостей і згубних ідей. Культивування пияцтва і яничарства, холуйства і аморальності. Наркотизація свідомості, викорінення традицій, розпорошення по чужині. Смертоносні Чорнобилі… А народ є! І як тільки слабне кістлява рука окупанта на його горлі, він хрипить: “Ще не вмерла Україна…” Воістину, живий наш Бог, і ще не вмерла козацька мати! Це Він створив нас саме українцями, і да святиться воля Його на віки віків!”.
21 листопада 2012 р.
НАДПАРТІЙНІ ТА ПОЗАПАРТІЙНІ СТРУКТУРИ ЯК НЕОБХІДНА СКЛАДОВА НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ
Суттєву перемогу, що здобуло на парламентських виборах Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, можна розцінювати як тактичну перемогу націоналістичного руху загалом. І справа навіть не в тому, що в парламенті буде націоналістична фракція. Реальні результати виборів свідчать про те, що значний сегмент суспільства розуміє безальтернативність націоналістичного шляху розвитку. До того ж, така ситуація спостерігається по всій Україні, а не лише у західних областях. Можливо, це прозвучить дещо парадоксально, однак не можуть не тішити і здійснені владою фальсифікації, спрямовані проти “Свободи”, як і інші дії, вчинені супроти цієї політичної сили. Привладна кліка боїться націоналізму і, очевидно, вбачає у “Свободі” репрезентанта цієї ідеології. А це свідчить про те, що “Свобода” може відіграти позитивну роль у процесі знищення нинішньої антиукраїнської системи і побудови на її місці справжньої національної держави.
21 листопада 2012 р.
ОСТАННЄ СЛОВО НАЦІОНАЛІСТА ВАСИЛЯ АБРАМІВА
Ми, як діюче народне покоління, сповняємо свій почесний обов’язок, незалежно від того, чи нам дадуть за це терновий чи лавровий вінок. Ми віримо в силу і воскресіння України і знаємо, що своїми ділами наближаємо день національного і соціального визволення. Коли б ми і впали, то на нашій крові і ділах зродяться борці, що почате діло провадять далі, так і ми продовжуємо труд і працю своїх батьків. А втім, ми знаємо і віримо, що день нашої перемоги недалекий. З Декларації Проводу ОУН
19 листопада 2012 р.
ПРО ВАЖЛИВІСТЬ АНТИДЕМОКРАТИЧНОГО НАПРЯМУ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ ПРОПАГАНДИ
Нинішній режим на чолі з Януковичем набирає собі все більше і більше число ворогів. Цей режим звинувачують у різних “гріхах”: у комплексній українофобії, погіршенні соціально-економічного становища, промосковській орієнтації, погіршенні стосунків із Заходом, антидемократизмі. Останній пункт звинувачень з одного боку може тішити: згідно з пануючими сьогодні уявленнями, якщо влада “антидемократична”, значить, проти неї потрібно боротися. Це згуртовує і мобілізує людей, змушує їх виступати проти антинародного, антиукраїнського режиму. Однак під яким прапором у такому випадку може вестися боротьба “проти”? Відповідь очевидна: під прапором “За демократію!” Це факт, і в його очевидність важко не повірити, звернувши увагу на те, що у нас в одному синонімічному ряді вживаються поняття “опозиція” і “демократичні сили”. Така “традиція” в Україні мала місце ще за часів президентства Кучми.
16 листопада 2012 р.
СВОБОДУ ПАВЛІЧЕНКАМ!
Тернопільські футбольні фани та “Автономні націоналісти” підтримали Всеукраїнську акцію “Свободу Павліченкам”. Ми долучилися до малювання банерів, – розповів ДОБІ координатор руху ” Автономні націоналісти Тернополя” Ігор Костюк. – Фанати тернопільської “Ниви” підтримали акцію під час одного з домашніх матчів команди. Ми ж долучилися до технічної та інформаційної сторони. Ігор Костюк каже, що до акції вже долучилися майже у всіх обласних центрах України. Першими за сім’ю вступились фанати столичного “Динамо” Київ.
15 листопада 2012 р.
ІМЕНЕМ РЕВОЛЮЦІЇ
Цією публікацією ми завершуємо цикл статей про відомих діячів радянської епохи, які в часі російсько-радянської інвазії на Україну винищили мільйони українців і загарбали її територію, ліквідувавши тим самим українську національну державу. В попередніх статтях з цього циклу ми розповіли про осіб з числа більшовицьких лідерів, які за вказівкою Леніна, Троцького, Свердлова, Сталіна та інших, найбільше плюндрували України. Антонов-Овсієнко, Муравйов, Бела Кун, Коцюбинський, Якір, Котовський, Бевзін, Єгоров, Примаков, Затонський, Косіор, Орджонікідзе, Фрунзе, Реденс, Манцев та десятки інших. Додаймо сюди тисячі чекістів, військових червоних командирів нижчої ланки, командирів і членів різних «чонів» і комбідів, складеться жахлива картина червоного «потопу» на Україні. Ніхто понині не поніс заслуженої кари за звірства в Києві, Одесі, Керчі, під Крутами і під Базаром, Зрештою, по всіх українських селах і містах. Всі ці злочини творилися іменем революції - не лютневої, а «Великой Октябрьской социалистической…», перед якою, за кількість злочинів поблідла якобінська диктатура у Франціїв часі тамтешньої революції 1789-1794 рр. Але повернімося до списку карателів України, які за прямою вказівкою свого вождя йшли «визволяти» від «буржуазних націоналістів» Україну. І це «визволення» коштувало мільйони життів українським селянам, інтелігенції та священикам. Ленінські діадохи іменем революції чинили нечувані звірства, яких понині ніхто на офіційному рівні не засудив. Зате сьогодні ідеологи і адепти більшовицької ідеології на всі лади трублять про якісь злочини вояків армії УНР та бійців УПА. Та прийде час, коли ніхто уже не прикриє жахливі злочини червоних, які вони творили в ім’я «світової революції» і «диктатури пролетаріату». Ще понині прихильники більшовиків-комуністів продовжують паплюжити нашу історію і нашу мову. Ось ідеали їх захоплення. Федір Черняк. В часі Першої світової війни був унтер-офіцером російської армії. Приймав активну участь в боротьбі з українською владою на Чернігівщині, будучи командиром новгород-сіверського полку І-ї української радянської дивізії, далі командував «бригадою під тією ж назвою. В 1919 р. загинув під час заколоту серед своїх вояків. Володимир Ауссен, член РВК 8-ї армії, пізніше голова Всеукраїнської Ради народного господарства, був він і учасником першого з’їзду КП/б/У, що проходив у Москві. Знищений Сталіним у 1938 р. Ф.Гребенко не врахував ідейних позицій більшовиків. Спочатку був організатором селянського повстання проти німців на Таращанщині, бився і з денікінцями, але далі перейшов до більшовиків, поклавши початок організації сумнозвісної Таращанської дивізії. Та за «ідейні хитання» був розстріляний чекістами у 1919 р. не допоміг зі своїми організаторськими здібностями молодій Українській державі. Безславно загинув від своїх же і його помічник Василь Баляс – командир ІІ Таращанського полку. Очевидно теж відхилявся від «ленінської ідеї». Ми уже писали про жахливу долю ще одного більшовика, що підняв повстання, у так званій нейтральній зоні проти військ гетьмана Скоропадського. Був це відважний чоловік. Дослужився у царській армії до підполковника і кавалера георгіївської почесної зброї. Як Україна чекала на допомогу таких героїв, як Кропив’янский, але він свій героїзм і волю віддав більшовикам, забувши те, хто він за національністю і званням. Вступив у більшовицьку партію. У 1917 р., активно проводив більшовицьку агітацію серед солдатів Південно-Західного фронту. В 1918 р. очолив Ніжинське повстання проти української влади, командував кількома дивізіями на Україні, воюючи проти своїх же. Більшовики цього не врахували, і пізніше, в часі сталінської чистки був заарештований разом батьком і п’ятьма братами, відсидівши в ПечорЛАГу шість років. Після тюрми повернувся у рідне село Володькова Дівиця, що було перейменоване у Червоні Партизани, де в колгоспі працював конюхом. Родина відреклася від нього і всіма забутий помер на станційній лаві. Дмитро Шмідт - ще один революціонер, який не перейшов на сторону української революції. Прапорщик російської армії за мужність у боях отримав чотири Георгіївські хрести. Пов’язав сою долю з червоним козацтвом. Як командир полку, а потім дивізії бився проти військ нашої Дієвої армії УНР, хоч народився в українському місті Прилуки. В 1937 р. чекісти, за вказівкою Сталіна, пригадали йому його мужність у царській армії. Посилав каральні війська на Україну для придушення селянських повстань та для боротьби з збройними силами України і Йоаким Вацетіс, що був полковником царської армії і не пішов служити рідній Латвії, а разом з цілим Земгальським полком перейшов на бік червоних. Саме під його керівництвом червоні латиські стрільці придушували повстання поляків, білорусів і українців. Вірою і правдою служив більшовицькому режимові і в 1935 р. став командармом Червоної армії, ще раніше, в 1918-1919 рр. командував збройними силами Радянської Росії і саме він посилав карателів для приборкання України. Був і професором Військової академії. Як і всі царські полковники та генерали, Вацетіс був розстріляний чекістами у 1938р. Душив, не жаліючи ні сил, ні таланту українську державу ще один українофоб – Василь Глагольєв. В 1935 р. став радянським комбригом, очевидець за боротьбу з українським національно-визвольним рухом. В царській армії дослужився до полковника, закінчивши Академію Генерального штабу. Командир багатьох дивізій та армій. Саме він, будучи начальником штабу Українського фронту наказував безжалісно воювати з українською армією та селянськими повсталим загонами. І це не врятувало його в майбутньому. В 1938 р. цей червоний генерал і душитель волі України був розстріляний за наказом Сталіна. Було їх багато. Всіх не перерахувати. Очевидно, у їх долях спрацювало гасло, висунуте великим російсько-радянським письменником О.Горьким: «Хто не з нам, той проти нас». Недаремно, пізніше внучка письменника стала дружиною сина Л.Берії – Серго Берія. А може це доля, може діти за батьків-злочинців не мусять відповідати, як це було в більшовицькому пеклі.
15 листопада 2012 р.
УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ХХІ СТОЛІТТЯ: НЕОБХІДНІСТЬ ХРИСТИЯНСЬКИХ АКЦЕНТІВ
У вузькому значенні, націоналізм – це ідеологія та політична практика, в основі яких лежить ідея нації як найбільшої суспільно-політичної цінності. З ідеї нації виводяться тези про необхідність національної свободи, незалежності, державності. Такий комплекс ідей є стержнем ідеології націоналізму. Однак варто пам’ятати, що цим стержнем націоналізм не вичерпується і містить у собі сукупність ідей, котрі суттєво розширюють і поглиблюють його характер, перетворюють його із вузько-політичної ідеології на цілісний світогляд. Світоглядним підґрунтям ідеології українського націоналізму є християнська віра. Саме із християнства випливає цінність нації як створеного Божою волею суб’єкта Історії, як спільноти «ближніх», котрих потрібно любити «як самого себе». Християнство є джерелом націоналістичної етики з її культом жертовності та героїзму.
13 листопада 2012 р.
РУН. ЦВЕТЫ СКВОЗЬ АСФАЛЬТ
Редакція сайту «Бандерівець» пропонує Вашій увазі точку зору українця, який долучився до боротьби за державність нації. Статтю подаємо мовою оригіналу. РУН - Русскоговорящие Украинские Националисты “Які ж ви патріоти, якщо мову не можете вивчити?” “Що? Російськомовні Українські Націоналісти? Та нє…, такого не може бути. Це як білі негри - їх просто не існує.” Вот на такие перлы хочется ответить раз и навсегда…, и так чтоб уши завернулись… от жестких аргументов. Но кто выиграет от этой ругни, кому это выгодно? Конечно, тем, кто это и задумывал - компании “Ка-Ка”, врагам…, нашим врагам. Поэтому - три глубоких вздоха, три выдоха и начинаешь повествовательно рассказывать, что они в корне не правы, что мы все за одно… и что вызверяться стоит на “киваловых”, а не русскоговорящих патриотах. Но сегодня хочется ответить чуть резче. Наверное, накопилось…
12 листопада 2012 р.
“ЖІНОЧА СІЧ” НА МАРШІ
“Не хочемо ні слави, ні заплати, Заплатою нам радість боротьби…” – Ці слова зі Славня українських націоналістів в повній мірі можна віднести до бійців Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери. Адже вже 19 років членство “Тризуба” доводить це своєю жертовною боротьбою в ім’я Бога, України, Свободи. Національно-захисні та пропагандивні акції, різнопланові вишколи, участь у всіх, без виключення, резонансних подіях в Україні, міжнародна антиімперська діяльність, вплив на політику та політиків, нав’язування партіям та громадським структурам національних “правил гри” – це далеко не весь список того, що роблять хлопці з “Тризуба”, щоб зберегти Незалежність нашої Батьківщини та вибороти омріяну національну державність для “мертвих, живих і ненароджених” українців. І всі ці роки боротьби за кращу долю нашої нації, поряд з чоловіками у камуфляжах були українські дівчата та жінки.
12 листопада 2012 р.
І БОГОВІ СВІЧКА, І ЧОРТУ КОЧЕРГА
Найспекотніші закутки пекла приготовлено для тих, хто в часи найбільших моральних переломів зберігав нейтралітет. Данте Аліг’єрі Дивне збурення викликав нещодавно законопроект комуняки Царькова №8711, яким передбачається криміналізація пропаганди гомосексуалізму. Як кажуть москалі: «С паршивой овци хоть шерсті клок». Здавалось би… Та різні оборонці «прав людини» підняли скавуляж: «Ґвалт! Хочуть відкинути нас у морок тоталітаризму; гидкий фарисейський закон, несумісний з правами людини; фашисти і т. ін.» Воно і не дивно, люди сидять на ґрантах, рубають «капусту» і нормально себе почувають. Дивно інше – ці люди ще й вважають себе справжніми християнами. Вони ж бо наголошують, що Церква (Тут і далі в позаконфесійному значенні) відділена від держави, натякаючи на те, що Церква не повинна втручатися у законодавчий процес.
11 листопада 2012 р.
ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ ТРАДИЦІЇ У ПРАПОРНИЦТВІ УКРАЇНИ
В усі часи, як людина почала використовувати морські шляхи, важливим аспектом діяльності цивілізацій і держав було військово-морське будівництво. У поняття морської сили, так вдало окресленої у праці Альфреда Таєра Мехена “Роль морських сил у світовій історії”,обов’язково входила система передачі сигналів на відстані (переговорів бойових кораблів у похідному і бойовому ордері, на якорі і ін.), а також ідентифікація корабельної, ескадреної, флотської приналежності. Ця ідентифікація виконувалась з допомогою символів, прапорів, вимпелів (майорців, майвеців), брейд-вимпелів та інших інсигній морської сили. Військово-морський прапор був честю, доблестю і ототожненням рідної домівки (держави). І за жодних обставин не мав бути опущеним перед противником.
11 листопада 2012 р.
В ОЧІКУВАННІ...
Здобуття незалежності у 1991 році прийнято вважати безкровним – було ж бо без масового кровопролиття і збройних конфліктів. Підноситься цей чин сучасним політикумом як величезне досягнення або як річ, під силу тільки гігантам української демократії. Провансальство, сказав би Дмитро Донцов… Звісно, не можна говорити, що незалежність нам, так би мовити, дали як «шубу з царського плеча». Ця незалежність – це Божий дар, та милість, котру Господь дарував після багатьох жертв, принесених українським народом. Одначе недоліком є те, що волю свою ми – нинішнє покоління українців – не вирвали зубами, не взяли те, що завжди було нашим поправу. Досить сильно був приспаний дух наших предків, з яким, напевно, все могло б бути по-іншому. Як саме? Мене давно цікавили події Балканського конфлікту. І не тільки через участь у ній українців (як миротворців, так і найманців. Тодішня Югославія була міні-моделлю СРСР. Те ж саме соціалістичне «братерство», пістрявість етнічного складу, визвольні рухи 40-х років, прозвані колабораціоністськими… Однак невеличка хорватська нація вирішила взяти своє: нахабно, натиском… Події були досить динамічні. До влади прийшли націоналісти, котрі після референдуму проголосили про вихід з Югославії. Звичайно, вище союзне керівництво було проти. Частина регіонів, населена переважно сербами (їх можна порівняти з нашими північними сусідами), проголосила свою незалежність від Хорватії. Невдовзі почався наступ сербських військових формувань, і хорватська меншість в цих регіонах була пущена під ніж. Не допомогли ні конституційні міри, ні ратифіковані угоди та закон про права людини і національних меншин. Уже 25 серпня 1991 року серби обложили прикордонне містечко Вуковар, яке змогло чинити опір, і протрималось майже 90 днів. Кілька тисяч хорватських патріотів-ополченців і військових дали бій 80 000 армії противника. Незважаючи на те, що місто впало, незважаючи на страшну етнічну зачистку, проведену сербами, «Облога Вуковара» стала взірцем стійкості і незламності духу хорватської нації. Окрім того, вона дозволила згрупуватися збройним силами для подальших бойових дій і здобути міжнародну підтримку свого суверенітету. Натхненні цією незламністю, хорвати зупинили ворога і розпочали контрнаступ. Від розгрому сербів врятували тільки миротворці ООН, які встановили демаркацію між зонами впливу. Війна перейшла у «тиху» фазу. Здебільшого підчас неї хорвати малими тактичними операціями повертали собі невеличкі території. Проводилося багато нарад, з надання широкої автономії Сербській Країні, з прав і обов’язків кожної сторони у даних відносинах. Проте подальші події тільки показали, з якої високої дзвіниці хорватському усташу (назва місцевих націоналістів часів ДСВ) плювати на поради велемудрих сусідів, коли справа заходить про оборону своїх вольностей і спадщини предків (серби окупували історичні області кол. королівства хорватів). «Паперові баталії» тільки виручили час для підготовки війська для кінцевого наступу. Все почалось у травні 1995 року, коли було проведено наступальні операції, у ході яких було визволено найбільшу частину окупованих районів у долині річки Сава і західній Славонії та в регіонах Бановіна, Кордун, Ліка і північній Далмації. Внаслідок наступних операцій – «Блискавка» і масштабнішої – «Буря», – участь в яких брало 100 000 народного ополчення, була знищена Сербська Країна, а також її збройні сили, а сили Югославської армії поспішно відступили на історичну батьківщину. День закінчення війни за незалежність (Domovinski rat) тепер є святом Дня перемоги і подяки батьківщині та Дня хорватських оборонців (5 серпня). До речі, за «нелюдське» поводження з сербськими окупантами, які свого часу здійснили етноцид хорватської меншості у Країні, президента і головнокомандувача хорватських військ Франьо Туджмана намагались судити у Гаазькому трибуналі, та Бог перервав плани єврогуманістів, покликавши його до Себе у 1999 році. Контроль над всіма частинами Хорватії і мирне життя були відновлені до 1998 року… Зі слів багатьох туристів, чи не всі хорвати цінують свою державу і ставляться до неї як до найвищого здобутку. Бо знають, яка ціна їхньої свободи. …На відміну від великої частини наших краян, яким все одно на подаруночок-91 від колишнього партійного керівництва. Можливо, станься все в Україні по-іншому, жили б зараз не в умовах внутрішньо-окупаційного режиму і тримали б гордо підняту голову на міжнародній арені. Тим паче, що українці і хорвати – мають дуже багато етнічного спільного. Племена хорватів походять із західноукраїнських теренів, і українець доволі легко у спілкуванні зрозуміє хорвата. Навіть, виходячи з цього, хочеться вірити, що ми вже невдовзі розвалимо підвалини гнилої сьогоднішньої системи – системи глобалізації і прогресуючого нищення християнських народів. Чутні вже перші дзвіночки, що переростуть у гул Революції… Не може ж пропасти ця наша спільна риса, що зруйнувала мури Риму, заставляла тремтіти найсильніші держави Європи, зупинила навалу з знаком півмісяця… З очікуванням неминучого відчувається, що швидко вже воскресне і наш, приспаний козацький дух. І не будуть це ні вибори, ні референдум. А буде всеохоплююча і всеочисна Національна Революція. Час вже повернути собі страчену Державу. Для того наше покоління створене Богом. P.S. У Югославських війнах участь брали також і українці. У Хорватії дотепер проживає українська національна меншина, яка завжди підтримувала як рух усташів, так і описану вище війну, і в час ДСВ була частково винищена сербами, за підтримку хорватських націоналістів. Сербія, ж напроти, завжди користувалася всесильною підтримкою як Росії, так і російських найманців. Думаю багато чим Хорватія схожа на Україну. Та в нас ще все попереду…
7 листопада 2012 р.
НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ БЕЗ РЕВОЛЮЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ – НЕМОЖЛИВА!
Теза про те, що Національна революція є також революцією соціальною, належить видатному ідеологові та діячеві українського націоналістичного руху Ярославу Стецьку. Ця теза аж ніяк не дає підстав вважати Стецька «соціал-націоналістом», а радше говорить про всеохопність поняття «український націоналізм», про відсутність потреби додавати до нього будь-які епітети. Повноцінне соціальне визволення є можливим лише за умов визволення національного; воно є «вмонтованим» в Національну революцію, позаяк остання, з одного боку, означає знищення окупаційного елементу, котрий, зокрема, здійснює соціально-економічний визиск представників титульної нації (приміром, польські колоністи 20-30 рр., совєтський паразитичний апарат, сучасна олігархія), а з іншого – передбачає побудову соціальних відносин на засадах національного солідаризму.
5 листопада 2012 р.