ПаРтюки

За період, коли при владі януковичі, спостерігаємо значне зростання їх вміння «приростати» до влади, безсоромно та нахабно брехати, маніпулювати фактами. Вони певним чином навчилися на кожну конструктивну критику відповідати псевдофілософськими викрутами, переводити суть у свої, мабуть, диктовані зверху аргументи-кліше.

Зрозуміло, що така їх реакція не лише не може похитнути переконань преважної частини мислячого суспільства, а тільки дає додаткові стимули для всебічного викриття та засудження режиму.

Що найчастіше говорять представники режиму, котрі мають владні повноваження? Як вигороджують себе? Як викручуються перед громадою голови місцевих адміністрацій, керівники передвиборчих штабів, партійних осередків?

Є кілька типів стандартних ситуацій. Скажімо, голова місцевої адміністрації – мешканець району. Залежно від ступеня партійного фанатизму (чи власного ідіотизму) він апелює до того, що місцевий, народився і виріс тут, намагається працювати так, аби максимально відстоювати інтереси громади, «згладжувати» гострі кути, просто господарювати. Не будемо заперечувати, що дехто з них справді має певні господарчі здібності. Такому слід нагадати, що радянський та німецький окупаційний режими також будували – залежно, хто на скільки мав намір залишитися. Отже, впорядкування доріг, ремонти шкіл, дитячих садочків, спорудження спортивних майданчиків, інші життєво необхідні справи – не заслуга режиму і його доморощених хрунів, а звичайні буденні потреби. Бо ніякі «завгоспні» дії не знімають відповідальності за політику, здійснювану їх патронами: якщо ти член Партії регіонів, то, однозначно, підтримуєш усі їх дії. І поодинокі вимушені заяви місцевих керівників перед громадою про певну незгоду з центральним курсом без публічного виходу з партії та привселюдного каяття є лише хитруванням, аби залишитися на посаді.

Ситуація інша. «Якби не я, то прислали б когось іншого, здалеку, чужого. От він би…» Цю тезу слід розглядати не інакше як визнанням власного шкідництва заявника зі спробою применшення негативних наслідків.

Буває, що приводом такого ганебного кроку, як вступ у ПР, стало повне розчарування у попередниках (особливо, коли ті не побачили того чи іншого «таланту» кандидата на певну посаду), часто підігріте особистою заздрістю чи неприязню.

Маячня про «прогрес», «здобутки», «стабільність» у громади часто викликає обґрунтовані підозри про, перепрошую, дебільність такого оратора, тому цей набір агітпропу використовується рідко, переважно за вказівкою зверху, аби зарахувалося чергове планове прогинання.

Усі ПаРтюки – вроджені пристосуванці. Відчуваючи справжні настрої громад, вони показово з’являються на усіх заходах, де вшановується пам’ять борців за волю України. Але аж синіють від злості і навіть сміють виголошувати та робити зауваження на офіційних нарадах, коли під час заходів хтось дозволив собі критикувати, чи, що взагалі неприпустимо, закликав повалити існуючий режим. Ось побачте – вони масово з’являться у вишиванках на святкуванні 70-річчя створення Української Повстанської Армії. Та не так святкуватимуть, як слухатимуть, чи не прозвучить яка крамола на їх боса… Бо тут їх завдання – дозволити лише вшанування пам’яті, оскільки цього зупинити неможливо, але жодним чином не допустити мислення та виснування з причин, наслідків, результатів та перспектив подальшої боротьби до її логічної мети – УССД.

Дивно, але ПаРтюки геть нездатні бачити перспективу. Чи то хронічний брак інтелекту (зрештою, як у їх боса), чи то очі систематично залиті, але вони ні на мить не уявляють, що їх чекає вже у найближчому майбутньому…

Інколи, у дуже вузькому колі, коли впевнені, що їх не «здадуть» поіменно, мовчазно погоджуються, що служать режиму, що його суть – банальний бандитизм під личиною політики. Але якісь незвідані сили не дають їм підняти голову і вирватися з цього болота – чи то аванс вже неможливо повернути, а чи просто страх…

Паралельно якоюсь підозріло толерантною до керівників адміністрацій є позиції рад: де недовіри, де системна критика режиму, де організація масового громадського тиску на хрунів? Та що хотіти, якщо є випадки, коли радівські голови обрані… за безпосередньої підтримки ПаРтюків, хоч і видають себе за «теж»-націоналістів, демократів у законі та затятих опозиціонерів.

Народ не обдуриш. І вибори – не аксіоматичний показник, бо знаємо, хто рахуватиме. Надіятись на вибори – дурити самого себе, бо кожного разу змінюються та удосконалюються лише способи обману електорату. Але надія є, бо арсенал боротьби за власну національну державу далеко не обмежується плановими виборами на заданий результат.