УЧАСТЬ ХРИСТИЯН У ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ: НЕОБХІДНІСТЬ, ФОРМИ, ЗАСОБИ
22 вересня 2012 року Божого в Свято-Дмитрівському катехитично-пастирському центрі, який знаходиться в Харкові пройшов круглий стіл «Християнська молодь України в ситуації соціальних конфліктів». Із доповіддю “Участь християн у політичному житті: необхідність, форми, засоби” виступив представник ВО “Тризуб” ім. С.Бандери - Юрій Пономаренко.
Якщо говорити про участь християн у політичному житті, варто пам’ятати наступне. По-перше, шкідливою є теза про необхідність абсолютного розмежування Церкви і політики. По-друге, не менш шкідливим є зворотнє явище, а саме перетворення Церви на служницю політичної кон’єктури. У першому випадку християни не лише перетворюють свою спільноту у своєрідну секту, для котрої діє принцип «моя хата скраю», не лише втікають від відповідальності за долю земної Вітчизни та людства загалом – вони також суттєво обмежують можливість Церкви виконувати власну місію, нести у світ Благу новину. У другому випадку ми бачимо різновид такої профанації християнства як цезаропапізм.
Де ж вихід? Як уникнути обох щойно згаданих хиб? Вихід передусім варто шукати у формулі «Церква над політикою». Ця формула випливає з тієї елементарної істини, що Церква є надприродною, містичною спільнотою, а тому має стояти над будь-якими земними інституціями. Церква не може замінити собою увесь спектр земних інституцій, вона не повинна їх поборювати (якщо, звісно, ці інституції не є апріорі злими). Вона просто повинна стояти над ними. Саме виходячи з цього принципу варто говорити про необхідність, форми та засоби участі християн у політичному житті.
Отож, по черзі коротко зупинимося на цих трьох пунктах: необхідність, форми і засоби.
Насамперед, необхідність. Як я уже зазначав, Церква не має права діяти за принципом «моя хата скраю». Наша земна Церква – Церква Воююча – діє в конкретних соціо-політичних і соціо-культурних обставинах, вона є присутньою в Історії. І від цієї відповідальності християни не мають втікати. Навпаки: ця відповідальність є частиною їхнього життєвого хреста. Будучи присутньою в Історії, Церква має в цю Історію нести слово Правди, нести Благу новину, змінювати, переображувати земне життя. Зрозуміло, що це переображення здійснюється не лише містичним шляхом чи шляхом моральної проповіді, але також шляхом конкретних дій, що спрямовані на зміну суспільно-політичної реальності.
Особливим чином необхідність брати участь у політичному житті випливає з однієї із заповідей Декалогу, а саме заповіді любові та поваги до батьків. Ця заповідь не обмежується потребою любові до батьків та предків, а екстраполюється в соціальну площину і є заповіддю любові до власної нації та Вітчизни. Оскільки любов повинна бути не лише почуттям, а ще і дією, то, дотримуючись Декалогу, християнин має любити власну націю та Батьківщину і доводити цю любов своїми конкретними діями. Шляхом реалізації любові до власної нації є теорія і практика націоналізму. Тому ми можемо говорити про націоналізм як про закономірний наслідок відповідальності християнина перед Богом та Батьківщиною.
Тепер скажемо декілька слів про форми політичної активності християн. Форми участі християн у політичному житті на загал відповідають тим формам політичної активності, котрі є притаманними для певної країни у певну епоху. Звісно, з християнської точки зору, одна форма може визнаватися кращою, інша – гіршою. Приміром, вірна служба сюзерену за умов теоцентричної монархії може визнаватися кращою, ніж голосування на виборах в умовах ліберально-демократичної системи, за якої нерідко доводиться вибирати менше зло. Однак християни мають рахуватися із поточною реальністю, тому відкидати доступні сьогодні форми політичної активності заради тих форм, котрі існували у минулому, неможна. Тобто, якщо сьогодні існує республіканський лад і система виборної демократії, варто не займатися мрійництвом і жити одним лиш романтичним образом минулого, а підбирати ті форми діяльності, котрі відповідають вимогам часу.
Поговоримо більш предметно, а саме про реалії українського сьогодення. Сьогодні в Україні діє такий державний механізм, котрий характеризується низьким рівнем легітимності, конкретніше – в Україні діє антиукраїнський, антидержавний і, значною мірою, антихристиянський режим внутрішньої окупації. Враховуючи особливості українського політикуму, можемо сказати, що кожні вибори – чи то парламентські, чи президентські – є або виборами без вибору, або вибором меншого зла. Українські християни за таких умов не можуть уповати на вибори як на те, що може докорінно змінити ситуацію на краще. Звісно, можна і варто брати участь у виборах з метою отримання принаймні незначних, відносних перемог. Однак порятунок України, оздоровлення суспільства, реалізація християнських цінностей сьогодні є можливою лише у формі радикальної, революційної боротьби. Докладніше поговоримо про цю боротьбу в контексті засобів політичної діяльності християн.
Слово «революція» не є синонімом слів «різня» або «кровопролиття». Революція – це, насамперед, докорінна зміна довколишньої дійсності. Питання ж методів революційних змін є питанням другого плану. При цьому дозволю собі процитувати одного з католицьких богословів, а саме Архієпископа Сан-Сальвадору Оскара Арнульфа Ромео: «Християни дають перевагу мові миру. Але тим не менше, коли диктатура нищить права особистості, коли іншими шляхами неможливо досягти блага нації… [тоді] Церква говорить про законне право на повстанську боротьбу». Гадаю, з цими словами важко не погодитися не лише католикам, але й православним.
Варто зазначити, що уповання на революцію як на стрімку, у певному сенсі, «миттєву» зміну не означає відмови від щоденної праці та боротьби. Навпаки, саме від цієї праці та боротьбі, від діяльності, що часом здається рутинною, залежить успіх національної і християнської революції. Національна і християнсько-консервативна революція, на мою думку, також є революцією перманентною, є трансформацією суспільства вже сьогодні, тут і зараз. І про це потрібно пам’ятати.
Перед тим, як говорити про конкретні засоби політичної діяльності християн в умовах українського сьогодення, на мить повернуся до теми форм такої діяльності. На моє глибоке переконання, доречною, природною формою християнського активізму є націоналізм (про те, що націоналізм випливає з однієї із десятьох Божих заповідей, я вже зазначав). Відповідно, засоби політичної активності християн мають вписуватися у діяльність націоналістичних структур або ж підпадати під категорію стихійного націоналізму.
Відповідно до революційної стратегії націоналізму, християни можуть і мають брати участь в різноманітних протестах – приміром, антирежимних, соціальних, антиліберальних (наприклад, проти гендерної політики чи спроб легалізації содомії), екологічних (що, зокрема, дуже актуально для м. Харкова). При цьому дані протести мають неодмінно наповнюватися християнським і націоналістичним змістом. Тобто християнський націоналізм має інтегрувати в собі більшість протестних настроїв і перетворювати їх із боротьби ПРОТИ у боротьбу ЗА – за повноцінну християнську, національну державу.
Окремо хочу зазначити, що вибори також можна розглядати як елемент християнсько- і національно-революційної стратегії. І тут чимало залежить не так від мирян, як від вищого церковного проводу. Церковна ієрархія повинна використовувати власний авторитет для перетворення виборів на інструмент революційного наступу.
З цього приводу хочеться процитувати рядки сучасного християнсько-націоналістичного публіциста, члена Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Ігоря Загребельного. «Чи мають право священики агітувати за яку-небудь політичну силу чи окремого кандидата? – запитує Загребельний і відповідає. – В абсолютній більшості випадків – ні. (…) Можливо, винятком із правила можуть слугувати ті випадки, коли вибори мають епохальне значення (приміром, є елементом революційної стратегії), і актуальним завданням є мобілізація усього народу задля підтримки тієї політичної сили, котра є не суб’єктом політичної кон’юнктури, а тим загальнонаціональним авангардом, який веде народ до здобуття достойного майбуття. (…) підтримка Церквою тієї чи іншої політичної сили – це надзвичайно делікатне питання. Більш прямолінійно Церква може закликати своїх вірних не голосувати за ту чи іншу партію, або ж безпосередньо забороняти голосувати під загрозою відлучення. (…) Сьогодні церковні ієрархи мали б відновити подібний підхід до виборів і, фактично, здійснювати шантаж політичних сил. Церква має вимагати від партій чіткого визначення власних принципів щодо тих сфер суспільного буття, котрі стосуються християнської духовності та моралі (аборти, евтаназія, експерименти зі стовбуровими клітинами та клонування, поширення розпусти та статевих збочень, ювенальна юстиція, потурання діяльності тоталітарних сект тощо). Ті політичні сили, які не нададуть конкретних зобов’язань щодо захисту християнських цінностей, не повинні отримати жодного голосу практикуючого християнина».
Як бачимо, з одного боку, поле для християнського активізму надзвичайно широке. З іншого боку, варто йти «вузьким шляхом», йти шляхом революційних – націоналістичних і християнсько-консервативних – змін. Отож, наважмося стати на цей шлях і з Божою поміччю йти до перемоги!
Слава Ісусу Христу! Слава Україні!
Матеріал підготовлено Ідеологічною референтурою Українського Націоналістичного Союзу