ДУХОВЕНСТВО І ЮДИНІ СРІБНЯКИ
Нещодавно стало відомо, що декілька священиків УГКЦ та УПЦ КП із Рогатинщини (Івано-Франківська обл.) взяли участь в агітації на користь кандидата-регіонала Валерія Келестина. Як зазначалося у повідомленні сайту “Бандерівець”, “свою підтримку представникові внутрішньо-окупаційного режиму Януковича висловили декан Рогатинського деканату отець-мітрат Дмитро Бігун, декан Черченського деканату отець Василь Кривень, декан Букачівського деканату отець Мирослав Любінець, а також священики Євген Дмитрів, Роман Дубік, Андрій Корженьовський та інші”.
Далі у повідомленні йшлося наступне: “Нинішній депутат Верховної зРади Валерій Келестин, за якого агітували священики, з моменту свого обрання є членом фракції Партії Регіонів. Як член цього бандформування, він підтримував більшість антиукраїнських, антинародних законопроектів. Так, зокрема, він голосував за зміни до Податкового кодексу, виступав проти проекту постанови про звільнення відомого українофоба Дмітрія Табачніка з посади міністра освіти, а також підтримав так званий “мовний закон”. Що спонукало священиків підтримати кандидата-холуя? Офіційно вони говорили про “пожертви”, які Келестин робив на будівництво та реконструкцію храмів (тобто, регіонал задля самореклами віддав Церкві частину награбованого ним майна). Можна припустити, що гроші Келестина пішли не лише на храми, але й в особисту кишеню нечесних священиків”. Повідомлення закінчувалося словами: “Хто став зрадником Батьківщини, той незабаром може остаточно відректися і від Бога”.
Важко заперечити подібними висновкам. Однак клубок проблем, котрі оголює вчинок рогатинських священиків, є занадто складним, щоб робити занадто прості висновки. Якщо спробувати розв’язати цей клубок, перед нами постане ряд суттєвих негараздів, котрі переслідують не лише наш народ, але й Христову Церкву загалом. Отож, спробуємо поглянути на ці проблеми, а, заодно, знайти відповіді на виразно актуальні питання нинішнього дня.
Передусім, спробуємо проаналізувати вчинок рогатинських священиків у контексті участі Церкви в політичному житті країни. Чи мають право священики агітувати за яку-небудь політичну силу чи окремого кандидата? В абсолютній більшості випадків – ні. Дуже вдало з цього приводу висловився Блаженніший Святослав (Шевчук), котрий чітко зазначив, що жоден священик не має права вихваляти будь-кого, крім Бога. Можливо, винятком із правила можуть слугувати ті випадки, коли вибори мають епохальне значення (приміром, є елементом революційної стратегії), і актуальним завданням є мобілізація усього народу задля підтримки тієї політичної сили, котра є не суб’єктом політичної кон’юнктури, а тим загальнонаціональним авангардом, який веде народ до здобуття достойного майбуття. Проте, як показує історія, підтримка такої політичної сили відбувається далеко не в умовах чергових парламентських виборів… Яскравим прикладом виправданої підтримки духовенством певних політичних сил особисто для мене є події в Іспанії 1936-1939 років, коли Церква підтримала націоналістичний альянс на чолі з генералом Франко і благословила антиреспубліканське повстання як новий Хрестовий похід.
Отож, підтримка Церквою тієї чи іншої політичної сили – це надзвичайно делікатне питання. Більш прямолінійно Церква може закликати своїх вірних не голосувати за ту чи іншу партію, або ж безпосередньо забороняти голосувати під загрозою відлучення (як це було із забороною голосувати за соціалістичні та комуністичні партії. Таку заборону Католицька Церква активно практикувала в кін. ХІХ – впродовж ХХ ст.). Сьогодні церковні ієрархи мали б відновити подібний підхід до виборів і, фактично, здійснювати шантаж політичних сил. Церква має вимагати від партій чіткого визначення власних принципів щодо тих сфер суспільного буття, котрі стосуються християнської духовності та моралі (аборти, евтаназія, експерименти зі стовбуровими клітинами та клонування, поширення розпусти та статевих збочень, ювенальна юстиція, потурання діяльності тоталітарних сект тощо). Ті політичні сили, які не нададуть конкретних зобов’язань щодо захисту християнських цінностей, не повинні отримати жодного голосу практикуючого християнина. На жаль, сьогоднішнє духовенство швидше буде агітувати за усіляких бандитів, ніж показувати, що Боже має завжди стояти над кесаревим…
Інше важливе питання – це Церква і нація. На Рогатинщині священики підтримали представника виразно антиукраїнської політичної сили. Чи відповідає це духу Євангелія? Христос заснував вселенську (соборну) Церкву, для якої “немає ні юдея, ні грека”. Та, попри це, Господь послав своїх апостолів проповідувати усім народам. Соборність Церкви втілюється не через космополітизм, а через врахування того факту, що людство існує як спільнота створених Божою волею націй. Зберігаючи свій універсальний характер, Христова наука приходить до представників того чи іншого народу шляхом інкультурації. Та “інкультурація”, напевно, не той термін, котрий вичерпує усю сутність ширення Благої новини серед народів.
Доречно говорити не лише про інкультурацію, але й про вкорінення християнства в національне буття. Християнство облагороджує, благословляє і освячує буття народу. Ведучи представників певної нації до Бога, віра Христова одночасно має вдосконалювати земне життя. Це стосується масштабів не лише окремого індивіда чи якоїсь мікрогрупи, але й усієї національної спільноти. Відповідно, християнство надає вищого сенсу праці, творчості та боротьбі кожної нації.
На цьому фоні дії священиків-агітаторів можна кваліфікувати як нехристиянські. Замість того, щоб бути з народом, щоб стати провідниками широких мас населення у боротьбі за законні, Богом дані права, представники духовенства показали себе національними ренегатами. Це суттєво зменшує “коефіцієнт корисної дії” християнської релігії: відбувається дисонанс ритмів буття Церкви та нації, замість вкоріненості приходить взаємовідчуженість.
Нарешті, декілька слів щодо питання церковних пріоритетів. Припустимо, підтримуючи кандидата-регіонала, священики керувалися виключно “доброю” метою – зберегти приязні стосунки з особою, котра фінансово може допомагати Церкві (особисто я в цьому дуже сумніваюся і гадаю, що священики все ж переслідували і приватні корисливі мотиви). Наскільки така мета є доброю насправді?
Зрозуміло, що Церква для успішного виконання власної місії має володіти певними матеріальними ресурсами. Однак перебільшувати значення цих ресурсів не можна. Щоб застерегти нас від шкідливого узалежнення, Господь закликав Своїх учнів подивитися на польові квіти і на птахів небесних, котрі “не сіють і не жнуть”. А ще Біблія чітко говорить, що жодна волосина не впаде з нашої голови без Божої на те волі. Невже слова Христа стосуються лише окремих людей і не стосуються Церкви загалом? Якщо Бог турбується про кожну людину, то чи не буде Він турбуватися про Церкву, ієреї якої проявлять принциповість і не йтимуть на дії, що є сумнівними з моральної точки зору? Що важливіше для Церкви: збудувати декілька храмів чи берегти своєрідну дитячість, блаженну навіженість, святу принциповість? Що більш важливе: будівлі (нехай і сакральні) чи вогонь надприродної віри? На моє глибоке переконання, у той час, коли більшовики спробували “заборонити” УГКЦ, для Господа була милішою молитва не тих, хто зважав на матеріальні чинники і, зрадивши віру, з дозволу окупантів молився у храмі, а тих, хто зберіг принциповість і пішов у підпілля, у катакомбну Церкву, з усіма наслідками…
Наша земна Церква є Церквою Воюючою, і її могутність полягає не в позолочених маківках храмів, а в здатності у разі потреби піти супроти “сильних світу цього” і опинитися у катакомбах. Сьогодні, коли в Україні діє нелегітимний режим внутрішньої окупації, коли світ стрімкими темпами несеться у прірву занепаду, Господь дарує Своїй Церкві можливість зміцнення і очищення. Тому молімо Бога, щоб Він посилав на землю жертовних і принципових пастирів, справжніх Воїнів Христових, а не тих, хто за тридцять срібняків іде на колаборацію зі світом цим перелюбним і грішним…