“ТРИЗУБ” ІМЕНІ ДОН КІХОТА
Всеукраїнська організація “Тризуб” носить ім’я славної пам’яті Провідника української нації Степана Бандери. Носити ім’я цього Великого Лицаря Духу – це не лише честь, але й, передусім, неймовірна відповідальність. Однак відповідальність можна розуміти по-різному. З одного боку, відповідальність – це тягар, доволі важкий тягар. Та з іншого боку, відповідальність – це сходи, за допомогою яких людина може піднятися вгору, стати більш досконалою, духовно вирости. А людина зобов’язана рости, вдосконалюватися, іти вгору. При цьому драматизм земного існування полягає в тому, що йти вгору можливо лише із хрестом на плечах…
“Тризуб” – організація недосконала, члени “Тризубу” не є досконалими. Проте перевагою і організації в цілому, і її членства зокрема є те, що “Тризуб” взяв на себе величезну відповідальність – відповідальність називатися бандерівською організацією. Відтак, “Тризуб” та тризубівці приречені йти вгору, “тримати марку”, нести свій хрест. Ця відповідальність – дороговказ, котрий не дає схибити з вузької, але істинної стежки, не дозволяє зайти на манівці чи потрапити в пастку. Нелегко йти вузькою стежкою, коли довкола тебе рухаються широкою магістраллю безпринципності і вседозволеності, та йти потрібно саме цією стежиною, тож можемо подякувати Богу за ту честь і ту відповідальність, котру Він нам дав.
Однак імена, назви не завжди відображають усю сутність явищ, і “Тризуб”, напевно, не є винятком. Щось залишається неусвідомленим, не артикульованим або ж просто сприймається “за замовчуванням”. Тому, на мою думку, існує не просто ВО “Тризуб” імені С. Бандери – існує “Тризуб” імені Дон Кіхота. Хтось це усвідомлює, хтось – ні, але такий “Тризуб” існує, й існує він теж як величезна відповідальність.
Іспанський філософ Мегель де Унамуно писав, що Дон Кіхот є реальнішим за Сервантеса. Очевидно, Унамуно не помилявся, бо хто такий Дон Кіхот і хто такий Сервантес? Сервантес – це літератор, можливо, геній своєї епохи. Дон Кіхот же – щось більше, ніж витвір літературної уяви, це кришталево чиста реальність, котру лиш варто здійснити. Він реальний, він існує як альтернатива болоту деградації. Варто лишень стати на його шлях… А “Тризуб” та тризубівці стоять на шляху донкіхотства вже не перший рік.
Справді, чим є діяльність “Тризубу”, як не донкіхотством? Хіба не донкіхотством, не “боротьбою з вітряками” є принципова позиція “Тризубу”, котру він займає стосовно ворогів Бога та нації? Для Санчо Панси – то лише вітряки, і боротьба з ними не наповнить шлунку чи гаманця. Та Дон Кіхот не може жити інакше – він має свою правду і свято в неї вірить. А якщо б він не вірив і не боровся, якщо б він довірився думці плебеїв-гречкосіїв, то був би вже не Дон Кіхотом.
Хіба не таким донкіхотством усі роки існування “Тризубу” були тези про незавершеність національної революції, про потребу революційного перетворення нинішньої нічийно-бандитської, антиукраїнської і антинародної держави на справді незалежну національну Українську державу? Хіба не таким донкіхотством була і є теза про існування режиму внутрішньої окупації? Саме донкіхотством, адже навіть у “націоналістичному” (теж-націоналістичному) середовищі всі чомусь сприймали нинішнє неоколоніальне державне утворення за Українську державу й не бачили реальних проблем і першочергових завдань. Тому й боролися за все: за реформи, демократію, пільги і т.д., але не за те, щоб Україна належала українцям.
Щоправда, останнім часом тризубівські тези набирають популярності, поширюються. Від людей, котрі, ймовірно, навіть ніколи й не чули про “Тризуб”, доводиться слухати про існування режиму внутрішньої окупації і про те, що потрібно “щось робити”. І це тішить. Деякі інтерпретатори сервантесівського “Дон Кіхота” розглядали Санчо Пансу не як негативного персонажа (дійсно, що може бути однозначно негативного в отій невинній, примітивній простоті?), а як персонажа “нейтрального”; Санчо Пансу розглядали як образ самого народу, котрий варто виховати, навчити, зробити більш благородним. Тому місія Дон Кіхота, котру виконує “Тризуб”, не є даремною. Націоналістичні ідеї набирають поширення, Правда руйнує облуду, нищить нав’язані ілюзії, спрямовує на істинний шлях.
Та вимір тризубівського донкіхотства глибший. Коли я й інші хлопці з “Тризубу” сиділи за ґратами, нам неодноразово доводилось мати не зовсім приємні розмови з тамтешніми “аборигенами”. Розмови були “не зовсім приємними” в тому сенсі, що доводилося бачити ницість людського духу. Переважна більшість арештантів сиділа за майнові злочини, і їм не вірилося, що можна ризикувати власною свободою, здоров’ям, життям заради чогось “нематеріального”, заради того, що не приносить особистої вигоди (відзначу, однак, що деякі 40-50-річні рецидивісти розуміли мотиви бандерівців краще, ніж їхні колеги, котрим виповнилося по 20 чи 30 років – очевидно, вони ще застали ті часи, коли честь щось значила… І як тут не повірити, що Історія зараз рухається вектором деградації, а не т.зв. “прогресу”?). Та проблема в тому, що пересічний “законослухняний” обиватель не надто відрізняється в цьому сенсі від крадія, грабіжника чи афериста. Йому також йдеться насамперед про те, як “вижити” (хоч “виживати” за нинішніх умов і справді якось потрібно), про кар’єру, про престиж і т.п. Тож донкіхотство тризубівців йому тяжко зрозуміти, часто воно здається просто непотрібним, позбавленим сенсу. Проте собака гавкає, а караван іде…
“Тризуб” ніколи не применшував себе до ролі молодіжної організації. Він, радше, існував і продовжує існувати як організація, наповнена силою, духом молоді – максималізмом, ідеалізмом, романтикою. І тут криється подвійне “на жаль”: по-перше, шкода, що щойно згадані риси трактуються виключно як молодіжні – раніше ними жили зрілі мужі, вони були нормою усього суспільства; по-друге, молодь як така в наш час зникає. Залишається лише “симулякр молоді” – молоде покоління, затиснене між прагматичним “виживанням” з одного боку і прірвою розваг та дебільної несерйозності – з іншого. А “Тризуб” дарує молоді можливість залишатися молоддю у вищому сенсі цього слова, адже молодь народжена для героїзму і жертовності, а не для розваг. Тому в той час, коли Система пропонує молоді, перепрошую за слово, духовне виродження, в рядах Організації культивується донкіхотство. І в цьому полягає унікальна особливість “Тризубу”.
Ті проблеми, великі проблеми і дуже великі проблеми, котрі “Тризуб” може запропонувати молоді, дарують шанс залишатися Людиною на тлі тотальної бидлізації, на тлі атомізованої маси, на тлі перетворення людства на пост-людство (а й справді, чи може людство, а не пост-людство існувати за умов Постмодерну?). “Тризуб” дарує молодій людині радикальну, донкіхотську альтернативу сучасній культурі – культурі виродження, культурі “пригнічуючої псевдонасолоди” (Ґі Дебор), культурі втраченого сенсу, культурі симуляції Життя. “Тризуб” дарує альтернативу, котрою є культура обов’язку, служіння, відповідальності.
Ті ідеали, на котрих базує власну ідеологію “Тризуб”, випливають із християнської релігії. Це також приклад бандерівського донкіхотства, причому донкіхотства в квадраті. Справа в тому, що християнство сьогодні все частіше перетворюють на “рожеву водичку гуманності”, про що свого часу писав Дмитро Донцов.
Сьогодні з християнства хочуть зробити щось солоденьке, наче Coca-Cola, щось, що сподобається споживацькому суспільству, щось плоске, позбавлене сенсу, наче заставка на робочому столі комп’ютера… Щось толерантне і політкоректне, нечутливе до зла. Тризубівці ж чомусь не дуже прихильно ставляться до такої реформації і не хочуть забувати ні про меч, принесений на землю Спасителем, ні про бич, котрим Господь очищував Храм від скверни. Багатьох гламурних християн (чи постхристиян?) такий підхід обурює, вони чомусь бачать християнство в демоліберальних ідолах і запекло протестують, коли хтось із братів по вірі ці ідоли сокрушає чи, принаймні, не приносить їм жертви. “Ми учні Мойсея, а ти його, Ісуса із Назарету учень!” – говорили фарисеї, “Ми всього лиш епігони лібералізму…” – мали б визнати сучасні горе-християни…
На тлі щойно сказаного йти під знаком хрестомеча – це надзвичайно відповідальна місія. “Дон Кіхот” Сервантеса – це історія людини, котра намагалася зберегти християнство сіллю цього світу, це епопея повстання Віри проти диктатури поверхневого Розуму. І “Тризуб” сьогодні має продовжувати це повстання, не давати солі звітріти, втратити власну солоність. Виконання цієї місії означає неймовірну відповідальність: не забувати, що хрест важливіший за меч, не забувати, що меч можна брати лише чистими руками, не забувати, що Небесна Батьківщина є важливішою за Батьківщину Земну, але при цьому не випустити зброю із рук, тримати меч напоготові, перетворити служіння Земній Батьківщині на здобуття Царства Божого…
Можливо, “Тризубу” та тризубівцям у чомусь далеко до святості Дон Кіхота, до справжнього, реального Дон Кіхота, котрий є чимось більшим, ніж літературним образом із твору Сервантеса. Дух часу дається взнаки, ослаблює мобілізацію тих, хто проти нього повстав. Та все ж самим фактом свого існування “Тризуб” доводить, що альтернатива можлива, що можлива боротьба і що донкіхотство продовжує робити благороднішою нашу грішну землю. “Тризуб” імені Дон Кіхота – це відповідальність за замовчуванням, тож дай, Боже, сили бути достойними цієї відповідальності!