«УКРАЇНУ ДОБИВАЮТЬ ДОНЕЦЬКІ РИГАВОНЯКИ,» - ОТЕЦЬ ПЕТРО БУРАК, ГОЛОВНИЙ КАПЕЛАН ВО "ТРИЗУБ" ІМ. С.БАНДЕРИ
Народився я в 1967 році в Бережанах, в сім`ї вчителів. Якщо точніше, то мій батько був заступником директора районного будинку культури, а мати викладала хімію та біологію в сільській школі.
В ті часи в такому «великому» місті, як Бережани, було аж дві школи. Перша – українська на краю географії, в дві зміни по півсотні учнів у класі, і друга – російськомовна в центрі, загальна кількість учнів всіх десяти класів не більше півтори сотні, ще й з вивченням англійської мови з перших років навчання. Не важко здогадатись, що мене батьки відправили в російськомовну. За вісім шкільних років (з третього класу вже в Тернополі) я зрозумів, що таке інтернаціоналізм і яка йому ціна.
Коли я пішов навчатися на регулювальника радіоапаратури в тернопільське ПТУ, російськомовна школа №4 завалилася. В буквальному значенні цього слова. Російськомовне навчання було перенесене в інше приміщення.
За три роки ПТУшного життя трапилося чотири яскраві події: тричі вмирали генеральні секретарі і один раз я сходив на дискотеку в чужому районі.
**Під ритмічну музику в стилі євродиско **і спалахи стробоскопів отримав кастетом по брові, накладали сім швів. Але за одного битого… Щоби надалі не ставати переможеним – впритул зайнявся спортом, бо раніше цікавився лише шахами.
**Після закінчення навчання пішов працювати на радіозавод «Оріон». ** Виробляли там приймачі для українських танків. Зміцнював обороноздатність совєтів. Жахливо дорога техніка була.
Багатоступеневі випробування: холодом, спекою, вібрацією тощо. Для Москви не важливо, що голодні, голі та босі, головне – людей за будь-яку ціну лякати і сусідів грабувати.
Після вибуху Чорнобильського реактора спостерігав дивне явище – самогубство хрущів. 2 травня 1986 року, сидів я на березі Дністра біля вогнища. Слухав радіотрансляцію футбольного матчу.
Фінал кубка кубків «Динамо» Київ – «Атлетіко» Мадрид (Блохін забив переможний гол). Аж тут неймовірне і дивовижне явище, наче перші кадри голівудського фільму-катастрофи: сотні і сотні хрущів летять у вогонь, деякі спаливши крильця падали поруч з багаттям і йшли у полум`я пішки, і там згоряли. Ось таке самогубство хрущів. Може від радіації? Не знаю.
За три тижні по тому забрали мене у солдати. Батько, мати і бабуся так переживали подібну перспективу, що захворіли на цукровий діабет. Просто тоді могли послати служити в Чорнобиль і в Афганістан. Через це так сталось.
Щоправда, служити довелося в Білорусії, в місті Борисов, там де роблять погані сірники і погані піаніно. Якість товарів, що вироблялась за совєтів, аналогічна сучасній китайській.
В нашій кадрованій частині було лише 25 солдат і вдесятеро більше офіцерів, прапорщиків і найманого персоналу. Моїм завданням було перевірити на придатність електроніку зенітно-ракетних комплексів і поставити особисте тавро. Якщо б протягом ближчих двох років якась ракета замість цілі полетіла в житловий будинок, чи ізраїльський літак, мене б знайшли і посадили в тюрму.
Десь так за пів року моєї служби доблесні війська ППО не втримали радянське небо на замку і пропустили невеличкий літачок з німецьким пілотом, що приземлився у Москві, на Красній площі біля мавзолею, з мумією навіженого збоченця – засновника країни Рад.
**Оце був шок, оце почався шухер. **З армії звільнили двох маршалів, 39 генералів, 96 полковників і так до самого низу, тобто до мене. Під гарячу руку зденервованого прапорщика мене посадили на гауптвахту.
Після армії вступив на історичний факультет Кам`янець-Подільського педінституту.
Після першого курсу мене звідти комуняки відрахували з формулюванням: «За сістєматічєскіє нарушенія правіл саціалістічєскава абщєжітія». Насправді, за публічну і гостру критику бездарної педедогічної системи, а також за участь у зборі підписів з вимогою надання державного статусу українській мові.
**Минуло 24 роки. **Те, що не встигли знищити московські комуняки, добивають донецькі ригавоняки.
Півтора роки, поки тривав судовий процес оскарження мого незаконного відрахування проти ректора, брав активну участь в оксамитовій революції. Був членом УГС, УРП, заступником крайового провідника Спілки Націоналістичної Української Молоді.
На Благовіщення 1990 року на мітингу в Кременці** познайомився зі своєю нареченою. Перед Покровою ми взяли шлюб. Наше весілля співпало із революцією на граніті. Тому, поки ми їли кабанчика, багато моїх друзів голодували в Києві на майдані Незалежності. Одразу після першої шлюбної ночі повернувся до навчання. Мабуть, я був єдиним студентом в есесері, що виграв суд у ректора вузу.
**В перший же вечір на кухню у гуртожитку, **де зібралось чимало студентів, прийшла якась гламурна столична панянка, як виявилось, співробітниця кіностудії Довженка, набирала так звані “типажі” для епізодичних ролей та “масовки”. Внаслідок імпровізованого експрес-кастингу мене найняли зніматися в кіно. Стрічка називається “Подарунок на іменини”. Поставлена по однойменній новелі Коцюбинського.
Сцену страти терористки знімали біля бастіонів Кам’янецького замку. Я зіграв озброєного вояка з охорони периметру шибениці. Такого незграбного, що не зумів затримати головного героя, підлітка-ліцеїста.
Один день зйомок був зірваний через те, що вкрали колоду із шибениці. Натомість, я отримав можливість познайомитись і поспілкуватись із режисером Юрієм Іллєнком, Лесем Сердюком, Брондуковим та іншими менш відомими акторами.
**Цікаво і грошей заробив. **Платили по 30 рублєй за день, при тодішній стипендії 50. Шкода лише, що мій голос задублювали при монтажі.
За два тижні я винайняв кімнату для себе і дружини, котра мене втішила, що у нас буде бейбі. До сьогодні ми народили шестеро дітей.
**Якщо українські жінки не народжуватимуть білявих діточок, **то арабські та африканські жінки населять Україну чорнявими. Тому, хлопці та дівчата, наздоганяйте. Бо ми з отцем Мирославом з Острова (в нього 14 діточок) самотужки не врятуємо націю від депопуляції. Я навчався. Жінка працювала. Щонеділі ми ходили до греко-католицької церкви. Якось дружина сказала мені: «Чоловіче, а чи не краще було б тобі піти у семінарію?».
**Ви ж знаєте, якщо жінка дуже вагітна **– їй не можна ні в чому відмовляти. Ось так її устами Творець покликав мене до священства. На Стрітення 1994 року, після закінчення семінарії, я був рукоположений в сан священика блаженнішим Мирославом-Іваном Любачівським, а вже за два тижні служив Службу Божу в м. Дніпродзержинську.
За шість років служіння на Сході, з Божою поміччю, організував греко-католицькі парафії також у Дніпропетровську, Кривому Розі, Запоріжжі, Кременчуці і в кількох селах Дніпропетровської, Запорізької та Полтавської областей. Ще сім років – служба в не чужому для мене місті Кам`янці.
З 2008р. я за призначенням правлячого єпископа повернувся в Тернопіль. Зараз служу у найпобожнішій церкві св. архистратига Михаїла.
**Ходжу пішки. **Сплю на підлозі, бо крім діточок надбав собі ще й невістку та онуку. Сподіваюся, невдовзі переселитися у квартиру на церковному проборстві.
**Незважаючи на спільні для багатьох українців труднощі та побутову невлаштованість, почуваю себе найщасливішою людиною, **бо чи є ще більша радість, ніж відкривати людям Богом об`явлену істину і провадити їх до спасіння.