Інтерпретація української самобутності Іваном Франком

Мирослава Іванишин

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ САМОБУТНОСТІ ІВАНОМ ФРАНКОМ

По-енциклопедичному універсальна творчість Івана Франка є потужним і невичерпним джерелом для стимулювання наукової свідомості та поглиблення її основ. Звернення до цієї творчості, однак, може мати різні мотивації. Для нас у цій студії буде важливим поглянути передусім на деякі філософсько-суспільствознавчі праці Каменяра в аспекті того, що Оксана Пахльовська слушно окреслила як “модель культурно-національної стратегії”1.

Таким чином, увиразнюється актуальність вивчення метадискурсивної спадщини І.Франка. Йдеться про її методологічний потенціал у плані розвитку вітчизняних постколоніальних студій, зосереджених довкола проблеми національної ідентичності, мабуть, найважливішої проблеми для будь-якої постімперської культури. Свідченням поглибленої уваги до осмислення національної самототожності можуть бути не лише численні статті різних авторів із кінця 80-х рр. минулого століття, а й окремі монографічні дослідження С.Андрусів, О.Вертія, Ю.Мариненка, В.Моренця, Л.Сеника, Н.Шумило та ін., виразно спрямовані на вивчення крізь призму націоцентричної проблематики (“національної ідентичності”, “національної самобутності”, “національних шляхів”) цілої низки історико-літературних періодів ХІХ-ХХ століть. Окремим, науково-педагогічним, свідченням можуть бути посібники та підручники для середньої та вищої школи, видані в цей період (наприклад, широко відома “Історія української літератури ХХ століття” за редакцією Віталія Дончика).

Стає можливим підійти до окреслення характерних рис власне української моделі постколоніального витлумачення, базованій на теорії національної ідентичності. Але для цього потрібно не лише аналізувати поточний літературознавчий матеріал, не тільки засвоїти інокультурні теоретико-літературні праці, але й також, чи передусім, варто звернутися до попереднього націологічного та антиколоніального методологічного досвіду, що міститься в наробку провідних українських письменників, мислителів та вчених минулого. Метою цієї студії, звідси, є вивчення характерних аспектів осмислення національної самототожності у працях І.Франка – одного з провідних українських мислителів та літературних класиків, – що могли б стати вагомою складовою частиною обґрунтування постколоніальної літературознавчої методології. При цьому національну ідентичність розуміємо, слідом за Е.Смітом, як “найважливішу і найповнішу” з поміж усіх інших колективних ідентичностей людини, як “самобутність та історичну індивідуальність” того чи іншого народу2.

Розглянемо деякі з робіт Франка різновекторного спрямування (філософські, політичні, публіцистичні, етнологічні та ін.), в яких питання, що стосуються національної ідентичності, методологічно концептуалізуються, створюючи зразки для можливого використання у плані осмислення не лише емпіричної, а й художньої, віртуальної дійсності. В основі їх лежить фундаментальне етнологічне спостереження, що стосується давності та автохтонності, чітко сформульоване в культурологічному нарисі “Українці” (1906): “В історії і в характері українського (малоруського) народу є щось таке, що засвідчує його тісний тисячолітній зв’язок із землею, яку він заселяє…”3.

Навіть у ті періоди світоглядної еволюції письменника, в котрих націоцентрична заангажованість не виступає на перший план і котрі дослідники характеризують як “соціалістичні”, “натуралістичні” чи “позитивістичні” (від середини 1870-х – до середини 1890-х рр.)4, – навіть у них спостерігаємо прямий вихід на осмислення української самобутності, врахування її в процесі витлумачення того чи іншого явища. Характерним прикладом може бути політична стаття “Наш погляд на польське питання” (1883), в котрій автор полемізує із “польсько-шовіністичними агітаціями”, зокрема з імперськими ідеями “Польщі від моря до моря”. Колоніалістичній риториці поляків автор протиставляє аргументацію нашу (“наш погляд”), котру націологія окреслює як націоналістичну, базовану на чіткому усвідомленні власної колективної самототожності.

Саме це усвідомлення дозволяє Франкові показати небезпеку і неправомірність бажання польської сторони побудувати польську державу в межах так званої “історичної Польщі”, що виходила б за етнографічні польські межі й автоматично означала б колонізацію та уярмлення українського народу на його ж власній території. Водночас автор опонує польській імперській ідеї спираючись не на якусь власну колоніалістичну ідеологію, а на ідею національну, явно шевченківського типу, котра передбачає врахування питомих вимог національної свободи й протилежної сторони: “Почуваючи незнищиму і історією в нас виховану ненависть до всякого гніту і насилля, ми бажаємо повної національної і політичної свободи полякам. Але тільки під тим необхідним условієм, що вони раз назавжди зречуться опіки над нами, раз назавжди покинуть будувати історичну Польщу на непольських землях, а стануть, так само як і ми, на становищі Польщі чисто етнографічної” [45; 218].

У цій самій роботі віднаходимо й інші думки, що мають загальнометодологічний сенс і прямо випливають із національно самоідентифікованого врахування “рівноправності і автономії кожного окремого народу”, що єдине може бути надійним фундаментом в “реальній політиці”, зокрема в міжнародних культурних стосунках. Одна з таких думок стосується утвердження пріоритетності національних інтересів, що явно суперечить соціалістичному інтернаціоналізму чи демоліберальному космополітизму: “У житті народів нема посвячення. Народ, котрий посвячає себе за другого, є дурнем і не знає, що робить. Найперша задача кожного народу є – стояти за своїми власними інтересами і дбати про своє власне утримання” [45; 208]. Інша думка значно випереджає схоже формулювання в “Самостійній Україні” одного з ідеологів українського націоналізму Миколи Міхновського, але, так само як і в нього, означає не якийсь ксенофобський заклик, а природне бажання розбудовувати українську державу без окупантів та колонізаторів, без “притиску, упослідження і… винародовлення”. Тому І.Франко не заперечує того, що “Польща може бути тільки для поляків”, але водночас наголошує: “…Русь для русинів” [45; 217]. Згодом, у статті “Що таке поступ?” (1903) він ще раз звертається до цього гасла, відштовхуючись від гасла американських політиків: “Америка для американців” [45; 344].

Схожі ідеї можемо спостерегти і в пізніших полемічних працях, спрямованих проти колоніалістичних ідей в інших народів (“Подуви весни в Росії”, “Семітизм та антисемітизм в Галичині” та ін.).

З середини 90-х років ХІХ ст. осмислення явищ та закономірностей дійсності з позицій збереження та утвердження української самобутності стає домінантним у різних працях письменника-мислителя. Прикладом налагодження систематичності цього націоцентричного метадискурсивного процесу можуть бути стаття “Ukraina irredenta” (1895) та полеміка “Між своїми” (1896-1897), що не увійшли до п’ятдесятитомного видання. У першій праці автор не обмежується простою рецензією на брошуру Юліана Бачинського “Ukraina irredenta (по поводу еміграції). Суспільно-політичний скіц”, а дає досить докладний історико-націософський нарис розвитку українських національно-визвольних ідей – власне як “українського питання” та “національної свідомості” – у Галичині та Наддніпрянщині, починаючи від ХVІ ст. Відповідно й працю Бачинського Франко розглядає як нехай і не зовсім вдале, бо “доктринерське” (з позицій “соціальної демократії”), але вираження української ідентичності – “факт нашого політичного життя”, “прояв національного почуття і національної свідомості”, зрештою, “потреби політичної самостійності України”. Рецензент добачає елемент еклектичності у спробі поєднати “космополітичні доктрини” соціал-демократії із “українським націоналізмом”, брак докладніших фактів, але водночас відзначає талант дослідника і бажає йому подальших напрацювань в обраній ділянці5.

Значною мірою конфліктування ідей інтернаціоналістичного соціалізму та українського націоналізму призвело до відомої полеміки між І.Франком та Лесею Українкою, статті котрої Франко опублікував під єдиною назвою “Між своїми. Епізод із взаємин між галичанами й українцями 1897р.”. Докладний аналіз цієї полеміки зробив у 1996 році Іван Денисюк, котрий переконливо довів, що Леся Українка через декілька років “фактично повторила й визнала, навіть пропагувала всі ті постулати Франка, з якими раніше воювала” і що “цей контроверз між своїми був корисний для еволюції національної свідомості поетеси”6. Інтерпретація І.Денисюка докладно висвітлює всі суперечливі моменти, тому ми лише відзначимо, що в сенсі теорії національної самобутності йшлося насамперед про суперечність між самототожностями в межах свідомості українських соціалістів-радикалів та націоналістів “адвоката Міхновського”. Якщо перші підпорядковували основну – національну – ідентичність ідентичності вужчій, політично-класовій, оскільки “признавали себе в першій лінії соціалістами, а тільки в другій – українцями”, то інші базували свою політичну діяльність на усвідомленні пріоритетності національної самобутності та базованій на ній національної справи. Суголосно думкам “радикально-національної” групи висловлюється й І.Франко, коли, наприклад, розглядає як непродуктивну участь активних, енергійних українських “натур” в загальноросійському соціалістичному русі, що не дала суттєвого результату для їх батьківщини й нації (іронічно: “Усунули особу Александра ІІ, щоб зробити місце Александрові ІІІ”), і натомість шкодує, що “ті люди” не спромоглися “віднайти український національний ідеал”, не повернули “свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу”, в напрямку провадження “справи вільної, автономної України”7.

Вершинне місце у плані розвитку власних націософських ідей займають праці Івана Франка, написані на початку ХХ ст., зокрема такі студії, як “Поза межами можливого” (1900), “Одвертий лист до галицької української молодежі” (1905), “«Ідеї» й «ідеали» галицької москвофільської молодежі” (1905), “Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова” (1906). Саме в цих працях найбільш повно та чітко можна спостерегти методологічну кристалізацію теорії національної ідентичності та завершення послідовного ідеологічного еволюціонування націоцентричної позиції автора. Не випадково І.Денисюк називає “Поза межами можливого” “маніфестом націотворення”, а цю ж роботу разом із “Одвертим листом” слушно характеризує як “програми максимум і мінімум українства, філософію національної ідеї, прологи до прологу поеми “Мойсей”, посланія-заповіді рідному народові і пророчі прозріння в майбуття”8.

Усі названі роботи у публіцистичній формі пропонують теорію і практику не абстрактно-“доктринерського”, а глибинного, базованого на аналізі практичних проблем і фактів, методологічного аналізу. Саме “з чисто методологічного погляду” пропонує подивитися автор у “Поза межами можливого” на “сувій” тих націотворчих питань, які лежали в основі полеміки між “Ділом”, “Молодою Україною” та “Буковиною” і стосувалися “народного відродження”. Оскільки основним критерієм пізнання та оцінки осмислюваних явищ постає корисність тієї чи іншої ідеї для існування нації – “народного життя”, – то важко окреслити таку методологію мислення іншим терміном, ніж національно-екзистенціальна9. Прикладом, що пояснює характер аналітичного пошуку, верифікування власних думок із екзистенцією народу, можуть бути вступні міркування мислителя на початку розмислу: “…всяке теоретизування, а особливо публіцистичне, має значення тільки тоді, коли являється висловом, виясненням тих інтересів, тих почувань, течій, які наклюнулись або накльовуються в суспільності, і без найтіснішого контакту з життям те теоретизування робиться сірою, безплодною доктриною, що в деяких випадках… може принести народному життю необчислені шкоди” [45; 279].

Стосовно національної самобутності окреслені у статті проблеми набувають наступного вигляду: сприяють чи не сприяють ті чи інші ідеї збереженню і розвитку “українства”, його історичної індивідуальності. Найпріоритетнішим для збереження української самототожності (“українського народу як самостійної нації”) постає проблема осягнення українцями національного ідеалу або “ідеалу національної самостійності”. Саме цей ідеал, на думку І.Франка, дозволяє нормальним чином розвинути західноєвропейські ідеали соціальної рівності й політичної волі. Саме він дозволяє “найкращим українським силам” вести успішну політичну боротьбу за національне визволення та критично сприймати ідеї “марксівського економічного матеріалізму чи фаталізму”. Саме він стає ідеалом національної екзистенції як “ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного… життя і розвою нації”. Саме цей ідеал стає постійним імперативом культурної і політичної діяльності кожного нормального українця, тому “мусимо серцем почувати свій ідеал, розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього” [45; 283, 284, 285].

У цій же ж роботі міститься і фундаментальна для будь-якого незмаргіналізованого національного мислення максима чи формула, що зобов’язує кожного, а особливо людей культури, оцінювати людську діяльність та ідеї з позицій захисту, відтворення та розвитку національної ідентичності (як “нації”). Ця ж націоцентрична формула допомагає виявляти людей з національно-ущербним (“відчужених” “фантастів”) або антинаціональним (колоніалістів та їх підручних) способом думання: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації” [45; 284].

З іншого боку, усвідомлення ідеалу національної самостійності взяте як візія власної державності, коли “всі національні змагання будуть сповнені”, дозволяє авторові без будь-якого колективного егоїзму, з повагою і розумінням ставитися до потреб національної державності в інших народів. Нехай цей ідеал у них, як-от у євреїв на межі ХІХ і ХХ століть, все ще залишається нездійсненним – також “поза межами можливого”, – однак віра і праця для нього спричинює духовне доростання, “дозрівання” до нього, а значить і формування національної ідентичності у нових поколіннях. Саме про це, осягаючи “межі неможливого”, пише в рецензії на “Єврейську державу” основоположника єврейського націоналізму Теодора Герцля Іван Франко: “План… має перед собою беззастережне майбутнє, якщо теперішнє покоління виявиться не дозрілим для того, то мусить з часом дочекатися молоді, яка захоче і зможе його виконати”10.

У роботі “Одвертий лист до галицької української молодежі” Франко розгорне цілу націологічну програму, зорієнтовану на найбільш перспективну частину українства – молодь. Передбачаючи прихід “великої доби”, доби революційних змін в житті різних народів, і прагнучи, щоб українці (в дусі раніше окресленого національного ідеалу) здобули “повну горожанську і політичну свободу”, автор наголошує на першочерговому націотворчому завданні еліти народу – інтелігенції – сформуванні загальноукраїнської ідентичності: “Перед українською інтелігенцією відкриється тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла…” [45; 404]. Нижче мислитель ще раз звертається до історичного надзавдання: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціяльних кордонів” [45; 405].

Виконання такої архіважливої для самодостатнього буття нації мети передбачає, на думку Франка, виконання цілої низки основних передумов, котрі висвітлюються упродовж цілої студії і котрі можна окреслити наступним чином. По-перше, йдеться про усвідомлення небезпеки будь-якого російського “доктринерства” самодержавного чи ліберального типу, котре уже не раз призводило до появи українських маргіналів – gente Ukraini, natione Russi, – що дорожили імперським “фантомом «великої, неподільної Росії»” [45; 402-403]. По-друге, активне включення галичан в загальноукраїнське культурно-політичне життя і вирішення партикулярних – галицьких – національних питань (польського, москвофільського, єврейського) в межах загальнонаціональних [45; 404-406]. По-третє, вимога самокритичного ставлення до всіх вад національного характеру, сформованих в колоніальний період, таких як “масова інерція”, “неточність”, “балакучість”, “брак характерності”, “індиферентність та моральна грубошкірність”, “байдужість до важних загальних справ”, “пуста амбітність” та ін. Особливу увагу звертає письменник на потребу обов’язкової критичної оцінки слів тих людей, які “сим чи іншим припадком були поставлені «на чоло народу», стали послами, професорами, головами товариств і т.і.”. Водночас вказує на неприпустимість “толеранції хиб та слабостей наших ближніх”, їхньої “моральної гнилизни”, особливо тоді, коли ці люди перестають бути приватними особами і переходять у сферу “товариської та громадської діяльності” [45; 406-407].

Продовжуючи утверджувати власне розуміння національної ідеї – національний ідеал, – а також борючись за утвердження та реставрацію в Галичині української самобутності, І Франко в полемічній статті “«Ідеї» й «ідеали» галицької москвофільської молодежі” поборює такий різновид шовінізму як москвофільство. Критикуючи москвофілів, автор виходить на сутність цієї українофобської доктрини, котра прикривається космополітичними гаслами “всемірної любові” та “вселюдського братерства” і поширює “серед нетямучих ненависть та погорду до українства”, отже, відчужує галичан від їхньої найосновнішої культурної ідентичності: “…що має значити «ідея вселюдського братерства», коли одною з головних задач ширення тої ідеї в Галичині має бути, аби тут «само собою зникло українство», т.є. аби щез напрям, що в основу своєї програми поклав працю на ґрунті для рідного народу, для розвивання його добробуту, його духового життя, отже, і його мови?” [45; 419].

Фундаментальний методологічний аналіз пропонує І.Франко рік пізніше і в метакритичній розвідці “Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова”, в котрій дає ґрунтовне висвітлення конструктивних та деструктивних під національним оглядом думок свого вчителя. Тлумачення ідей українського “ученого, політика і мислителя” Франко здійснює знову-таки в дусі максим національного ідеалу, зокрема крізь призму вивчення національної ідентичності досліджуваного автора, та аналізу його поглядів на питання, прямо пов’язані з українською самототожністю.

Не випадково одним з основних критеріїв у цій роботі стає для критика здатність чи не здатність Михайла Драгоманова та його однодумців осягнути широке “національне значення” поезії Тараса Шевченка, зрозуміти геніального поета по-галицькому – як “речника національних ідей” [45; 425]. На жаль, середовище, котре сформувало Драгоманова, – це середовище української “помосковленої інтелігенції Лівобережної України”, ущербної під оглядом повноцінної національної свідомості та світогляду, в котрій еклектично поєднались “давня козацька традиція” та типові для російського інтелектуала “ліберальні ідеї Західної Європи”. Тому це дволике у суті своїй лівобережне панство, якому так бракувало “українського націоналізму”, змогло сприйняти лише частину Шевченкової музи, сприйняти Кобзаря лише звужено-соціально – як “ворога кріпацтва” та “проповідника волі селянської” [45; 424]. “Отся мішанина двох ідейних кругів, – зауважує автор, – не злучених в одну вищу, органічну цілість, – круга поступових європейських ідей і круга спеціально-російського хлопофільства, – се, на мою думку, головний ключ до розуміння світогляду й діяльності Драгоманова” [45; 426].

Франко сприймає критику Драгомановим марксизму (“соціал-демократичної доктрини”), але не сприймає цілий ряд інших його ідей. Наприклад, розуміння національності лише як “форми” наповненої “загальнолюдським” (чи “загальноєвропейським”) змістом. Часта недооцінка “національного фактору” в політичній діяльності. Висловлення переконання в “інтернаціональності усієї культури”, що, на думку Франка, загрожує браком “національної синтези, без якої культуртрегерство дуже легко переміняється на винародовлення”. Не бачення політичного майбутнього України “без близького зв’язку з Росією”. Псевдодемократичне тлумачення нації і народу лише як “плебсу” (“мужиків та робітників”). Розгляду української мови, як діалекту придатного для вивчення лише “в елементарній школі”. Роль української літератури лише “для домашнего обихода” і лише як складової єдиної російської літератури [45; 425, 428-437].

Загалом Франко розглядає ідентичність Драгоманова як “продукт свого часу” – поєднання в одній людині демократа, республіканця, ліберала, росіянина українського походження [45; 430]. Водночас він опонує своєму колишньому наставнику в найбільш сутнісному аспекті його ідеології (“національної справи”), виявляючи фатальний брак розуміння останнім вагомості в бутті людини саме природної національної ідентичності, нації як “організму”, що значною мірою детермінувало всі інші погляди та положення вченого: “…в його (Драгоманова. – М.І.) духовім арсеналі не було поняття нації як чогось органічного, історично конечного, нерозривного і вищого над усяку територіальну організацію, чого не заступимо ніякою не опертою на ній автономією” [45; 438].

Не випадково, отже, що й у власне літературознавчих міркуваннях І.Франко базує свої спостереження на чіткому усвідомленні вагомості взаємопов’язаності національної ідентичності та красного письменства. Так він переконаний в тому, що народність і національність літератури “речі конечні й природні” (“Література, її завдання і найважливіші ціхи” [26; 14]), що історія літератури є “частина розвою духового життя народу” (“Задачі і метод історії літератури” [41; 8]), що найбільші письменники ХІХ ст. “виявили в своїм житті масу основних прикмет кождий своєї нації” (“На склоні віку. Розмова перед Новим роком 1901” [45; 293]) та ін. Про це так чи інакше писали О.Баган, А.Войтюк, М.Гнатюк, Р.Гром’як, З.Гузар, І.Денисюк, Т.Салига, А.Скоць, М.Шалата та ін., свіжий погляд на цю проблему пропонує й ґрунтовна розвідка Ярослава Гарасима11.

Загалом усе сказане свідчить про потужний націологічний пласт у метадискурсивному досвіді Івана Франка, що може стати надійним методологічним фундаментом для вироблення вже в наш час верифікованої теорії національної ідентичності як інтерпретаційної стратегії в межах різних гуманітарних, передусім літературознавчих, студій постколоніальної України. Зокрема йдеться і про новітні історико-літературні дослідження, як про це висловлюється Григорій Сивокінь: “Цілком можливо, що однією з пропозицій щодо методології нової історії української літератури стане її, історії, національна ідентифікація, тобто еволюція естетичного самоусвідомлення національної тотожності українців у європейському й світовому оточенні”12. Теоретичний наробок Івана Франка можна і треба використовувати ще й тому, що в його особі маємо яскравого націотворця, за Е.Смітом, типового “культурного націоналіста”, котрий своєю різноплановою творчістю досі успішно стимулює “пробудження нації та її членів до свого справжнього «колективного Я»”13.

1 Пахльовська О. Творчість Івана Франка як модель культурно-національної стратегії // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин. Матеріали міжнар. наук. конф. – Львів:Світ,1998. – С.19-31.

2 Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – С.49, 152.

3 Франко І. Наш погляд на польське питання // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45. – С.162. Надалі том і сторінку з цього видання вказуємо в тексті в дужках.

4 Див.: Баган О. Світоглядна еволюція Івана Франка як ключ до розуміння його творчості // Іван Франко в школі: Збірник науково-методичних праць. – Дрогобич: Коло, 2003. – Вип. 1. – С.11; Корнійчук В. Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики. Монографія. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2004. – С.16-19.

5 Франко І.Я. Ukraina irredenta // Франко І.Я. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібр. тв. у 50 т.; Упоряд. З.Т.Франко, М.Г.Василенко. – Львів: Каменяр, 2001. – С.260-262.

6 Денисюк І.О. Національне питання в полеміці “Між своїми” // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів, 2005. – Т.2: Франкознавчі дослідження. – С.326.

7 Франко І.Я. Між своїми // Франко І.Я. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібр. тв. у 50 т.; Упоряд. З.Т.Франко, М.Г.Василенко. – Львів: Каменяр, 2001. – С.220, 229.

8 Денисюк І. Речник національної ідеї // Дзвін. – 2006. – № 8. – С.108.

9 Докладніше див.: Іванишин П.В. Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти): Монографія. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. – 308с.

10 Франко І.Я. Жидівська держава // Франко І.Я. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібр. тв. у 50 т.; Упоряд. З.Т.Франко, М.Г.Василенко. – Львів: Каменяр, 2001. – С.331, 334.

11 Гарасим Я. До джерел, етноестетика у теоретичній концепції Івана Франка // Дзвін. – 2006. – № 8. – С.162-164.

12 Сивокінь Г. Сучасність української літератури в історичній перспективі // Слово і Час. – 2001. – № 1. – С.26.

13 Сміт Е.Д. Національна ідентичність… – С.84-85.