ВИБОРИ-2012: “РУСКОЯЗИЧІЄ” І “БРАТСКОНАРОДІЄ” ЯК ІНДИКАТОРИ СИСТЕМИ “СВІЙ – ЧУЖИЙ”
Маю безліч знайомих і друзів і серед українців, і серед етнічних росіян та інших, які переважно спілкуються російською, але є гідними громадянами України, патріотами. Незалежно від свого етнічного походження, вони люблять цю землю, народ, традиції. Вони усвідомлюють всю злочинну сутність внутрішньо-окупаційного режиму, що панує зараз (впевнений – останні місяці). А ще знаю немало україномовних – рідкісних негідників. Одразу попереджаю: я доволі адекватний, навіть об’єктивний, інколи неупереджений. Я усвідомлюю, що купу проблем українці створили собі самі. Але цей матеріал саме про проблеми штучно інспіровані, відверто неукраїнського походження.
Очевидно, що українська мова в Україні не є стовідсотковим індикатором патріотизму. Відповідно – російська – не є показником ворожості. А от “мовне питання” (читай – спекуляції довкола другої державної мови) – індикатор, що дійсно варто розглядати як елемент системи “свій-чужий”…
Про це далі докладніше, а поки – зроблю ліричний відступ.
Інколи так трапляється: начебто якась незначна подія, епізод залишається в пам’яті на довгі роки. І незрозуміло, чому саме вона? Такі от загадки людської психіки. Була в моєму житті одна така історія. Так сталося, що в далекому 1983 році я пішов у четвертий клас у Москві. Другим уроком була російська мова. Вступний такий собі урок, бо після початкової школи предмет новий. Далі варто передати мовою оригіналу. Тема називалася: “ЯЗЫК КАК СРЕДСТВО ОБЩЕНИЯ”. Вчителька стала запитувати щось на кшталт того “а що ви, дітки, думаєте з цього приводу – КАКУЮ РОЛЬ ИГРАЕТ ЯЗЫК В ЖИЗНИ ЧЕЛОВЕКА?”. Діти піднімали руки, щось казали – урок як урок… Аж поки один хлопчик на ім’я Альоша не побажав втрутитися в цю дискусію. Було видно, що він вагався – не був впевнений, чи варто висловитися, але все ж вирішив: “А еще ЯЗЫК подталкивает пищу к зубам, что бы лучше пережевывалась”. Дякую, тобі, Альоша, за цю чудову метафору, навряд чи ти будеш читати цю статтю, але все одно – щиро дякую! Дуже актуальна вона сьогодні для України.
По-перше, трохи піднялася завіса таємничості пам’яті – такі епізоди, напевно, підказки для далекого майбутнього – якщо запам’ятав – знадобиться, а по-друге – твій вислів – дійсно чудова метафора, а, вживаючи яскраві метафори, набагато простіше донести співрозмовнику свою думку.
Давайте з’ясуємо, а кому власно це потрібно? Кому вигідно?
Ось вона, “піща” – Україна. Ще недожована, поперек горла вже стала, ще вдавитися можна… Як би її проковтнути? Еврика: “ЯЗЫК”! Він, ріднесенький! Він допоможе подрібнити. А чий він, той “язик”? Російський…
Отже, висновки. Безперечно, Росія, як ніхто інший, зацікавлена тримати Україну під своїм впливом. Україну розколоту, бідну, з протягнутою рукою, в форматі “газ в обмін на хліб” – бо так простіше. Це єдина зовнішня загроза для Української Державності. “Мовне питання” – суто російський, неоімперський інструмент маніпуляції і зомбування, штучного розколу суспільства. Я не маю жодних ілюзій щодо ЄС, але Європа більш зацікавлена в нашій стабільності і добробуті, звичайно, не через гуманізм чи там альтруїзм, а хоча би заради наявності платоспроможного ринку збуту, спокою на своїх кордонах та якісної “прокладки” від нелегальних мігрантів та тієї ж Росії. Таким чином єдина зовнішня зацікавлена сторона в ескалації “мовного питання” – Росія. Аналізуємо далі цей “харчовий ланцюжок”.
Внутрішня зацікавлена сторона, зрозуміло, – внутрішньо-окупаційний українофобський режим майже в повному складі: Янукович, Азаров, Колесніченко, Чечетов, Табачник… Можна не продовжувати. Від гаранта до депутата міськради від ПР чи КПУ (принципової різниці між цими “партіями” немає). Низовим ланкам “язык” потрібний для задоволення суто індивідуальних потреб – підштовхувати до зубів ті шматки, що впали з верхівки піраміди влади.
Таким чином це порочне коло складається з Росії (точніше – кремлівського режиму), вмотивованої необґрунтованими імперськими амбіціями, проросійської внутрішньо-окупаційної центральної влади в Україні та її регіональних та інших структурних підрозділів. Зауважте: при безпосередній участі народу, тобто виборців, а саме тієї їх частини, якій вбили в голову, що вони не просто російськомовні, а “рускаязичниє”. Яким вбили в голову тези про необхідність захисту російської мови в Україні. Такі от святі передвиборчі традиції українофобської влади, якою вона знову підгодовує свій задурений, зазомбований і доведений до зубожіння бідністю, безробіттям і своїм свавіллям, але стабільно вірний лохторат-електорат. Реалізувати проект “друга мова” влада могла би вже не раз, але їй самій це не вигідно: питання зніметься – джерело прибутків і роздору втратиться.
Як їхнім, так і нашим “борцям за двомовність” російська мова потрібна не для перечитування Толстого чи Лермонтова. Російська мова, мова якою створено безліч видатних творів видатними творцями, перетворилася на мову брехливої імперської пропаганди, мову беззмістовних серіалів та тупих шоу, споживачами яких є певний специфічний контингент. А тому контингенту відповідно треба 100 (чи скільки це зараз коштує) гривень денно за стояння з плакатом “защітім рускій язик”. То вже крихітки від попередніх шматків.
Людина, яка має розум, хто б вона не була за етнічним походженням, які б політичні погляди не відстоювала, повинна розуміти: всі, хто експлуатують тему двомовності, є ЧУЖІ, як у тому голлівудському фільмі. Це безпринципні хижі потвори, цинічні шахраї, що дбають виключно про свої статки, йдуть по трупах. При тому доволі тупі: самі ріжуть гілку, на якій сидять.
Зовсім забув про опозицію. Вона, звичайно, “хороша”, “чесна”, не те, що ця клята влада. Опозиція з іншого тіста й іншої планети. Ви мене зрозуміли… Це окрема історія.
Друга улюблена байка – про “братскіє” народи.
Вона має, набагато складнішу природу та доволі багато модифікацій, і деякі з них, на перший погляд, можуть виглядати змістовними і логічними. Знову таки – для окремих категорій електорату. Вона може пропонуватися як у вигляді політичних об’єднань чи партій, так і у вигляді інших мікро- і макро- абстрактно-філософських концепцій. Залежно від віку, національності та певних ментально-світоглядних факторів потенційних споживачів пропонується відповідний “апгрейд”: “партія регіонів”, “кпу”, “рускій мір”, “митний союз”, “євразійський простір”, всілякі рестайлінги за мотивами “слов’янської єдності”, “партія політікі путіна”, “родіна”, “антіфа”. Всіх їх відкрито чи приховано об’єднує спільна мета – популяризація ідей на кшталт “Back in USSR”.
Заради об’єктивності додам: не всі ці “інструменти” мають російське походження. Тому, що Росія (це вже зовсім інша історія), в свою чергу, теж є проміжною ланкою у глобальному “харчовому ланцюжку”. А деякі “інструменти” навіть спонтанні й некеровані з певного центру, а є результатом трансформації свідомості їх авторів різноманітної ґенези. Але такий інструмент “конструктивної деструкції” є універсальним, тому охоче підтримується російськими пропагандистами. Принаймні, де-юре російськими.
Інколи може здаватися, що це антиросійські концепції чи не пов’язані з Росією. Тоді вони лунають приблизно так:
“Америка (Росія, Європа, жидомасони, олігархи, глобалізація, бандерівці, хобіти, свинячий грип, наколоті апельсини) хочуть знищити слов’ян (українців, російськомовних, нас, вас, ще когось, усіх на світі…)!
Ми, братні (дружні, знайомі, бідні, розумні…) народи, маємо об’єднатися, бо разом ми – сила (ресурси, спільна історія, перемогли Гітлера…).
Росія (Україна, Європа, вся планета…) згнила зсередини, тож створимо нову слов’янську (комуністичну, монархічну, оновлену, ще якусь…) державу, на уламках… (ну і так далі) … “бла-бла-бла”.
Залежно від цільової аудиторії, преморбідного фону і наполегливості, окремі модифікації “братсконародія” набувають неабиякої популярності, якщо маркетологи-політтехнологи не полінувалися і не помилилися.
Найбільш популярні такі течії з спільним лейтмотивом “по одинці ми всі помремо”:
панслов’янське братство під Росією а-ля совок (“ми один народ, всім покажемо кузькіну мать”),
аналогічне, але вже з домінуванням України (“ми від природи хитріші, та все буде наше”),
і дещо гібридне – “росіяни виродилися, українці не відбулися як нація – будьмо ми разом нові русичи і буде всім щастя”.
От така маячня, навіть не варто копирсатися в нюансах. Десь може бути більше лівого, червоного, десь правого, коричневого, але то вже дрібниці.
Зрештою найреалістичніший варіант – остаточне повернення України в перефарбоване з червоного на трикольорове совкове стійло…
Аргументація доцільності, яку приводять прихильники подібних ідей (а серед таких я знаю непоганих людей), як правило обертається довкола ностальгічних спогадів, довкола “великого-могучого”: “І всі нас боялися, і всі поважали, і заводи працювали, і колгоспи процвітали, і ковбаса по 2.90, і медицина безкоштовна”…
Словами героя однієї з п’єс Леся Подерв’янського – “порядок тогда у ніх бил”.
Це – нормально, прагнути такого добробуту. Звичайно, все зі знаком плюс. Але “маленькі але” до кожного плюса якось і не враховуються: боялися – бо ядерна бомба, поважали з тих самих причин, заводи випускали щось не зовсім те, що хтілося б купувати, за рідкісним винятком, за ковбасою черги, як до мавзолею. Про медицину не буду погано – сам лікар за фахом, але переваги її безкоштовності неоднозначні…
Деякі зазначені загрози дійсно існують і їм треба протидіяти, проти них треба об’єднуватися – але точно не з сучасною путінською Росією, бо з таким другом і ворогів не треба. Досвід багатовікового сусідства показує: наш братній сусід нас точно зжере, тільки волю дай, а хто переможе в боротьбі з вищезазначеним – ризикуємо не дізнатися.
Можна навести безліч прикладів, якими жахами, мільйонними смертями стало для України це сусідство…
Приблизно так виглядає “братсконародіє” на макрорівні. А на мікрорівні – тобто в українському політикумі, триває боротьба (копирсання глистів у фекаліях напівздохлого “совєцького” динозавра) за право обслуговування макрорівня. Продукти такої боротьби відомі: покращення ще вчора, погіршення ще на пару років, “тушканізація”, “тигіпко сьогодні – це королевська завтра”…
Шановний виборцю, ти десь побачив себе в цій схемі? А знаєш, чому? Бо ти там не передбачався, хто б ти не був, якою мовою б не розмовляв, сумуєш ти за совєтським союзом чи ні. ЧУЖІ робили цю схему виключно для себе… А подібні байки потрібні лише для того, щоб ти не думав про зайве: справжні причини, справжніх ворогів.
Артем ЛУЦАК, УПО “Тризуб”, Львівщина